uncategorized

«Красиві двадцятилітні» – автопортрет культового польського письменника 50-60-х років Марека Гласка на тлі комуністичної Польщі й не набагато розумнішої Франції, упокореної Німеччини і войовничого Ізраїлю, а також ідеологічного тиску і богемних розваг, міліцейського шантажу і нічних ресторанів, психіатричних клінік, в’язниць і борделів. Написана «дивною мішаниною жаргону, урядових повідомлень, лексики вулиці й партійних зборів», ця пародія на автобіографію – попри весь її художній вимисел – є одним із найправдивіших літературних відображень найбрехливішої епохи в історії Східної Європи і найвідомішою книжкою автора, яка дотепер продовжує здобувати собі численних прихильників у всьому світі.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо «Видавництво 21».

«Особист» перервав мене:

– Маєте наречену?

– Маю.

– Як звати?

Я сказав. І так ми собі теревенили дві години; він виходив і залишав пістолет на столі; повертався і знову виходив: це був психологічний тиск. Врешті-решт я підписав протокол, що маю наречену Ванду, що пістолет марки ТТ відомий мені тільки з фільму, що я був нападником у клубі, і так далі, і так далі. Коли я сьогодні пишу це, воно мені самому здається не надто правдоподібним. Але тоді, підписуючи протокол, я подумав: «Чекай, синку. Хай я принаймні довідаюсь, як тебе охрестили». Протокол повинні підписувати і допитуваний, і слідчий. Його звали Тадеуш Барвінський.

Мене арештували кілька днів потому за відмову в співпраці. Аргументація офіцера міліції – цього разу все відбувалося в палаці Мостовських – була простою: оскільки я працюю на підприємстві, загальновідомому своїми злодійськими звичаями, то мушу знати, що там діється; оскільки ж, відмовляючи у співпраці, я тим самим перешкоджаю викриванню фактів економічного саботажу, то підпадаю під дію статті такої-то карного кодексу і так далі, і так далі. Саме тоді я й зняв ремінець, краваточку і шнурівочки: поляки люблять пестливі форми. Я з цим нічого не можу вдіяти: під час облаштування польської держави ніхто моїх порад не питав.

У в’язниці завжди весело, якщо до цього правильно підійти. Всі завжди невинні; все це помилка, яка невдовзі з’ясується. У палермській в’язниці я зустрів чоловіка, який убив наречену та її маму: він сподівався вийти на волю за кілька днів. У мюнхенській в’язниці я сидів із типом, який скоїв сімнадцять пограбувань: він сподівався вийти на волю за кілька днів. У в’язниці в Яффі я потоваришував із чуваком, який займався контрабандою наркотиків від моменту утворення держави Ізраїль: він сподівався вийти на волю за кілька днів.

Загалом, усе не так погано, якщо тільки довіритися шаленству. Живучи у Варшаві, я був частим гостем відділення міліції на вулиці Беднарській за пияцтво і бійки в громадських місцях. За якийсь час я вже завів там приятелів серед міліціонерів і спав не на дошках, а у вартівні; вранці ж мене відвозили додому. Це було найприємніше відділення у Варшаві: там приземлялися всі, хто вилітав із «Камерального» чи «Крокодила».

.
У тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятому році відбувався Фестиваль Молоді; приїхав театр «Бім-Бом» зі Збишеком Цибульським. Перед входом до театру я зустрів Ромека Полянського: Ромек мав квиток, але його не впускали, бо набилося багато публіки без квитків, і зала була переповнена.
.

Полянський так довго намагався увійти і показував при цьому свій квиток, що врешті його забрали два міліціонери з першого відділення. Однак це були новачки, які мене не знали. Вони вели Полянського, тримаючи його з двох боків, а я йшов за ними.

Ромека закрили, а я пішов до свого сержанта, який зазвичай позбавляв мене ремінця.

– Відпусти його, – сказав я.

– Це твій кореш?

– Так.

Полянського відпустили. Ми придбали літр горілки і разом із Ромеком, його дівчиною і тими ж таки міліціонерами, які десять хвилин тому його арештовували, вирушили до найближчих руїн зі споживацькою метою. Потім ми придбали ще дві пляшки. Не знаю, чому мені захотілося подекламувати «Апокаліпсис». Міліціонери дивилися на мене і час від часу повторювали:

– Пане Маречку, обережно, обережно… – Їх терзали суперечливі почуття: з одного боку, вони хотіли розважатися далі; з другого – не знали, чи не належить «Апокаліпсис» до ворожих текстів. Ситуація, коли абсолютно невинну людину відпускають на поруки алкоголіка, здається мені небанальною, тому я про це й пишу.

Як уже сказано: шаленство – це єдина річ, якій можна довіряти.

Фото: Чернівецький Промінь