uncategorized

Олесь Ульяненко. Яйця динозавра. – К.: Люта справа, 2016. – 192 с.

Ліричний, іронічний, жорстокий, однак справедливий – таким постає письменник Олесь Ульяненко в збірці малої прози «Яйця динозавра». І оповідання, і новели, і есеї, і «маленька повість» – перед нами різнокаліберна творчість письменника, що писалася від 80-х і аж до початку 2000-х років. Персонажі, на відміну від романних, майже не злі, до них і життя м’якше, і доля милостивіша. Тлом у текстах постає столиця та південь, які є особливо важливими для автора: він прагнув показати увесь їхній бруд, біль та «нищівну правду буття».

В історії української літератури Олесь Ульяненко назавжди залишиться лауреатом Малої Шевченківської премії за роман «Сталінка»; автором «чорнушної» прози, на якого наклала анафему УПЦ за роман «Дофін сатани»; письменником, чию «Жінку його мрії» заборонила нацкомісія з питань моралі, вилучивши наклад із книгарень; врешті тим, про чию біографію всієї правди ми так і не дізнаємося. Хоча насправді, Ульяненко – єдиний, хто писав про дно й мешканців цього дна, до якого не багатьом доводилося наближатися настільки впритул.

У кожному з текстів тою чи іншою мірою проступає автобіографізм – Ульяненко постійно описує власні досвіди, які можна фрагментами відтворити із окремих його інтерв’ю та есеїв. Усі герої мають конкретні імена і роз’яснені прізвиська, автор рішуче здає їхні явки та паролі, не залишаючи «за кадром» нічого особистого чи інтимного. А ще – обов’язкове «клеймо» на кожному з персонажів, яке хоч і є невід’ємним від образу й характеру, але геть не завжди пояснює логіку вчинків і зовсім не є індульгенцією для героя: повернення із «якоїсь там» війни, армія, тюрма, родинна травма.

Читач постійно балансує між художньою реальністю та власними раціональними спробами зрозуміти: який у тексті відсоток правди, а який – вигадки? Де тут іще ситуація, що справді відбувалася «на районі», а де уже збірний образ і письменницька майстерність? На обмеженій території новели чи оповідання письменник не встигає створити повноцінний світ: він лише підпускає до когось з героїв – і знову його ховає, починає розповідати історію – й швидко згортає її, залишаючи лише сюжетний кістяк. Такі короткі з’яви людей із темними долями і чорними думками дозволяють залишатися із книжкою на довше, адже досі уявити собі затишний вечір із його прозою було важко, майже нереально.

Малу прозу Ульяненка неможливо вписати у літературний контекст 2016 року: йдеться про тексти, які створювали і друкували в інший час та належать саме йому. Тексти, зібрані під обкладинкою книги «Яйця динозавра», мали би з’явитися друком (не таким блоком, а більш концептуально складені) у середині 2000-х й стати десь між «Біг Маком» Сергія Жадана і «Гальманахом» Богдана Жолдака, збалансовуючи коротку прозу того періоду – вони-бо більш правдиві та значно зліші. З іншого боку, в Ульяненка завжди було абсолютно своє бачення форми: тут і романи обсягом у 100 сторінок, які радше варто класифікувати як повісті, і новели, які є повноцінними оповіданнями. Тому чи могла би та, теоретично існуюча, збірка середини 2000-х взагалі складатися виключно із короткої прози – невідомо.

Читайте також: Мала форма: коли розмір має значення

Сюжетна схема оповідань Ульяненка достатньо проста: є персонаж, у нього є своя історія (набір важливих випадків із життя, які творять його особистість) і він нею ділиться, хоча у більшості випадків за персонажа це робить його добрий знайомий, який мав можливість спостерігати за ним впритул, збирати інформацію – це власне сам автор. Герой неодмінно переживає або непросте кохання, і це стає вирішальним для нього («Ірка»), або ж сильне потрясіння, як-то смерть важливої людини чи особисту поразку («Голубе какаду»).

Майже усі персонажі наприкінці «розчиняються» – помирають, зникають, губляться у часі й просторі

Подекуди, автор підводить нас до дещо пафосного висновку («Жіноча воля») і осмислює невідворотність змін («Воно»), або ж намагається ще щось пояснити про текст («Пожежники»), що, в принципі, уже не має жодного сенсу: історію уже розказано і читач залишається бути з нею сам на сам.

Прості та кінематографічні оповідання можна розділити на три умовні групи: за змістом – армійські історії, за настроєм – ліричні оповіді з романтичним фльором, за «логістичним» принципом – прив’язані до Києва. У армійських оповіданнях військова частина – десь на просторах Союзу, в Росії; герої – позбавлені мови чи національності; автор наголошує, що розповідає про реальні події, а у самих текстах – уся жорстокість керівництва та безглуздість вчинків, які властиві були радянській армії («Антисеміт», «Наказ»).

Натомість ліричні оповідання показують інший бік Ульяненка: у цих текстах дуже багато ніжності і романтики, а історії розгортаються поступово, щоб не порушити внутрішній баланс. Так, старший чоловік Олег і його молода коханка Алька разом проводять час, йому тяжко даються спогади, він бореться із болем і думає про те, як занотувати все своє життя; зовсім близько море, а окрім моря – їхнє із Алькою дивне кохання. Або ж потріпаний вурка у камері, після робочого дня, сповідається про найважливіші речі у житті – давні романтичні переживання («Біля самого синього моря», «Жертви кохання»).

Читайте також: 90-ті: час малих дій, контрабанди і прориву літературної греблі

Герої Ульяненка завжди за душею ховали потаємне, щось, що не проговорювалося прямо, адже справжні чоловіки/пацани тримають таке при собі. У романах письменника персонажі здавалися черствими і байдужими – і лише вкрай емпатичні читачі здатні були розгледіти їхню справжню раниму пацанську душу.

Однак в цій книжці автор нарешті дозволяє героям не лише «по-дорослому» діяти

Наприклад, кримінальний авторитет потребує любові, а юний злочинець насправді ласкавий і чуйний – і тоді, під тиском нездоланного і справжнього, «блатне» знічується і стає другорядним, а почуття вириваються вперед. У «київських» текстах є і армійська жорстокість, і міська романтика, хоча у кожному із них важливішою є не ситуація чи емоція, а герой: яскравий персонаж, чий життєвий досвід автор не виправдовує і не коментує, а передає «з рук у руки» безпосередньо читачеві.

Серед яскравих персонажів Ульяненка є і відомий київський трансвестит Нонка, який п’яним йде Подолом, і покоління ізгоїв, що «вилуплювалися, як щенята» поблизу Бессарабки, і 14-річна Ірка, яка не доживає до кінця оповідання, і Костя, який після інтернату мав мережу шашличних на трасі Київ-Харків, а згодом відкрив кав’ярню «Голубе какаду», і Жиган із акордеоном з Чоколівки, який пахнув «шипром» і «біломором» водночас та заводив задушевні пісні, і багато-багато інших, кого старше покоління київської богеми могло би теоретично знати.

Читайте також: 5 книг, які радить прочитати режисер Мирослав Слабошпицький

Але якщо у київських романах письменника місто вплітається у життя героїв і є чимсь більшим, ніж простором чи полем дії; якщо там воно наперед визначає долю та підпускає героя до розгадки власного «коду», то в оповіданнях локація – це радше формальність, яка, нашаровуючи додаткові сенси, допомагає прив’язкою до конкретного місця читачеві, і обмежує персонажа.

Не виключено, що прототипи героїв Ульяненка уже мертві, або живуть тим самим життям, або вибралися із ями, яку їм прогнозував автор – тут може бути безліч варіантів, єдине залишається незмінним: ці герої справжні та живі у своїх вчинках і своїй органічній незашореній мові. Особливість видання «Яєць динозавра» – тексти подано без зовнішнього редакторського втручання, яке могло би суттєво зіпсувати окремі конструкції чи звороти, штучно порушити авторський мовний баланс. А це ж чи не головне, що робить текст – і численні діалоги тут – настільки природнім.

Ще одна важлива риса оповідань Ульяненка – їхня легка есеїстичність

У першому ж абзаці автор дає своє бачення проблеми, а вже за цим вступом з’являється сам герой. Власне есеями, а не суто оповіданнями чи новелами, є тексти про ностальгію, яка є геть не найкращим відчуттям («Плач по глупоті»), та роздуми про відчуття порядків у країні після помаранчевого Майдану («Трохи про націю та анархізм»). Вони помітно виділяються на тлі інших активною присутністю в них самого Ульяненка, авторського голосу, артикуляцією його власних позицій та системи цінностей.

Ці тексти логічно і вдало б стали у ряд із блогами, включеними у книгу про Ульяненка «У знятому на плівку дні», де письменник розмірковує про актуальні тодішні проблеми, однак сильно муляють око у «Яйцях динозавра». Проблемним видається також розташування текстів у книзі та її візуальна складова. Видавництво «Люта справа» славиться тим, що має свій стиль роботи в оформленні книжок, однак «збірну солянку» – зібрані під однією обкладинкою абсолютно всі малі тексти письменника – навряд має об’єднувати окрема (навіть попри те, що вона логічна і цікава) візуальна лінія.

Таким чином, зібрані за останні 30 років тексти, на думку упорядників (агентки Ульяненка – поетки Євгенії Чупріної та друга письменника – режисера Мирослава Слабошпицького), найкраще розкривають «своєрідну творчу манеру» автора: «Ця проза – така, як самe життя, вона страшна, складна, іноді малопристойна, а іноді гомерично смішна».

Однак Олесь Ульяненко – передовсім романіст, і в історії вітчизняної літератури він вочевидь залишиться автором саме «чорнушної» великої прози межі тисячоліть; переоцінювати роль його малих творів не слід. Будьмо відвертими: «чорнуха» – надто похмура проза, яка сучасному читачеві вочевидь малоцікава. На разі інтерес до малинових піджаків, вурок, радянських солдатів та прози, що художньо (а не репортажно) фіксує перехідну епоху, викликати складно. А втім, хвиля ностальгії незабаром (щойно ми нарешті повністю – чи хоч якось – відрефлексуємо ключові націєтворчі моменти) може накрити й нас, і тоді романи і оповідання Ульяненка, цілком ймовірно, почнуть перечитувати.

Читайте також: Цензура, соловейко-калиновий канон і «пліснява», що вирішує

А поки – «Яйця динозавра», книжка, яка уже зараз відкриває перед нами «той» світ, який, однак, не маркований датами чи роками, і саме тому прочитується радше як світ художніх персонажів і письменницької вигадки, аніж конкретної доби і її точної фіксації.

Хоча правда і в тому, що Олесь Ульяненко не послуговується фотошопом чи фільтрами: він не прикрашає, а відтворює, навіть якщо коротко і дуже по-своєму.

• тим, хто любить тексти «за жизнь»;
• тим, хто слідкує за новинками і кого цікавить українська мала проза, однак перебиватися на щотижневих письменницьких колонках нудно, а до «Безодні» Марисі Нікітюк руки ще не дійшли;
• тим, хто колись відкривав для себе романи Олеся Ульяненка і сьогодні готовий побачити автора в інакшому світлі.

• тим, хто шукає чогось легкого і не готовий дивитися на життя зблизька;
• тим, хто чекає дидактичного тону;
• тим, хто не зловживає/не зловживав будь-коли і будь-чим;
• тим, хто читав Буковскі й це виявився не найприємніший читацький досвід.