Читомо > uncategorized > «Ґалапаґос» Воннеґута: це так сумно, що вже й (не)смішно

uncategorized

«Ґалапаґос» Воннеґута: це так сумно, що вже й (не)смішно

29.03.2017 0 Автор:

Курт Воннеґут. Ґалапаґос / пер. з англ. Вадима Хазіна. – Чернівці: Книги-XXI, 2016. – 224с.

Кожен автор гаразд на власний стиль та манеру письма. Хтось веде реалістичну, розлогу, лінійну оповідь. Дехто пише швидко, керуючись натхненням. А декотрий дозволяє собі бешкет, ламаючи четверту стіну та відразу будуючи за нею ще одну. Додавати графічні елементи – без проблем. Сміятися з криваво-несмішного – нема питань. Поспішно вести розповідь, виклавши все й відразу, похапцем додавши кілька спойлерів – будь ласка. Мабуть, так роблять сміливці. Так робить Курт Воннеґут.

 

Хоч новий переклад «Ґалапаґосу» є не зовсім новим, але він точно є знаковим. Перша редакція була завершена перекладачем Вадимом Хазіним ще 1991 року й виходила в журналі «Всесвіт». Власне, за словами куратора «Вавилонської бібліотеки» Романа Малиновського, з бажання перевидати саме цей текст і почалась історія проекту. І хоч «Ґалапаґос» не так на слуху, як «Бойня номер п’ять» чи «Колиска для кішки», проте він не менш важливий.

Видання вирізняється оригінальним дизайном, яким відразу хочеться прикрасити свою сторінку в Instagram. Проте йому, як і іншим перекладам «Вавилонської бібліотеки», бракує хорошої редакторської прочуханки. Наприклад, у перекладі Джона Фаулз «Маг», який став жертвою медійного хайпу, було більше проблем не так із «бентегою», як і з повсякчасним повтором «вкінці кінців». Воннеґутів «Ґалапаґос» чистіший, проте й тут є «як стоять справи на тому причалі», «являв собою» і «бирка з ціною».

Galapagos

Час дії роману – далеке й прекрасне майбутнє. Люди еволюціонували у пухнастих створінь із ластами замість рук, які розмножуються із шестирічного віку, та найголовніше – вони позбулися тиранії свого великого мозку. З цим новим дивним світом нас знайомить особистий Воннеґутів Вергілій – невидимий та усюдисущий привид, який спостерігав за розвитком людства і хоче розповісти, чому сталося саме так.

Отже, тисячу років тому оповідач загинув під час будівництва корабля «Баійя де Дервін», який вирушив у «Круїз віку до витоків природи». Через всесвітню економічну кризу кількість його пасажирів значно скорочується, проте згодом стає ще меншою: «Ті двоє, перед чиїми іменами стоять зірочки, до вечора будуть мертві. Такої умовності – позначення зірочкою того чи іншого імені – я дотримуватимусь протягом усієї розповіді». 

Епідемія знищує всіх і вся, крім жменьки обранців, яким покладено вирішити долю людства.

 

kurt_line

Та не слід забувати, що дія розвивається у персональному воннеґутівському всесвіті, а це автоматично знижує градус патетики

kurt_line

 

Ба більше, тут ви її навіть не відчуєте. Дивіться самі: постапокаліптична відповідальність лягає на плечі найбільш несподіваних та кволих героїв, а не на молодих і дужих «білих» представників імперії.

Автор, немовби знущаючись з людської цивілізації, вкладає її майбутнє у лоно шістьох дівчат племені Канко-Боно та пухнастої доньки японського комп’ютерного генія. А роль великого запліднювача належить відразу двом особам – напівбожевільному капітану та безплідній вдові Мері Гепберн. І наостанок: носієм усіх інтелектуальних надбань стає комп’ютер «Мандракс», який влучно цитує класиків та діагностує хвороби. Проте у новому світі-утопії прийнято нищити світову пам’ять, і вже тут Воннеґут сперечатися з традицією не хоче.

Читайте також: Роман Малиновський: Ми перевидаємо мертві переклади

Після катастрофи останні люди на землі опиняються серед зруйнованого та очищеного світу. Цей образ вкотре змушує нас проектувати на текст біографію самого автора, який побачив постапокаліптичний Дрезден, – місто, якого не стало, і руїни, яких вже нема. За цією химерною життєвою аналогією письменник закидає своїх неоковирних героїв на Санта Розалію – вигаданий північний острів архіпелагу. Хоча вибір такої локації прикметний іще з декількох причин. По-перше, саме на Ґалапаґосі Чарльз Дарвін проводив дослідження, на основі яких пояснив теорію еволюції. Як наслідок – він дивиться на читача чи не з кожної сторінки, нагадуючи про природній відбір. По-друге, топос острова – один із найважливіших для історії світової літератури.

Згадайте «Утопію» Мора, «Робінзона Крузо» Дефо, «Мандрівку Гулівера» Свіфта або навіть «Одіссею» – всі ці твори поєднує острівний мотив або ж подорож до нього. А жанр утопії реалізує острів як середовище розвитку ідеального суспільства. Очевидно, що американець знав про це, і тому для нього важливо підкреслити відокремленість Санта Розалії від того світу, якого вже не існує.

kurt

Воннеґут не був би Воннеґутом, аби не звів до купи два конфлікти, а саме: дві діаметрально протилежні теорії походження людини. Еволюція еволюцією, але чому б не додати до неї дрібку ірраціонального? Почнімо з того, що оповідь веде привид. Спочатку він мало що про себе розповідає, крім окремих спогадів часів війни у В’єтнамі. Згодом він називає своє ім’я: Леон Траут, син Кілґора Траута. Останній – це альтер-еґо Воннеґута, що з’являвся в його попередніх романах.

 

kurt_line

У «Ґалапаґосі» вкотре відбувається ламання четвертої стіни в дивній авторській інтерпретації

kurt_line

 

Чому син? Мабуть, читачу натякають на окремішність автора та його творіння. Чому привид? Мабуть через те, що за Роланом Бартом автор помер.

Леон спостерігає за людиною, розвиток якої пішов у химерному напрямку. Фізіологічні метаморфози та зменшення мозку з точки зору позитивізму можна назвати радше деградацією, ніж еволюцією. Проте саме тут автор і закладає один із чільних меседжів роману: коли розум набуває гіпертрофованої величі – він витравлює зі світу гармонію і починає перетравлювати і нищити сам себе. І, вочевидь, на те була воля Божа, щоб людство очистилось і врятувалося за допомогою новочасного ковчега, а його новий відлік розпочався непорочним зачаттям шістьох Єв.

Про світи Воннеґута прийнято говорити в іронічному ключі, в контексті постмодерної гри і постапокаліптичної несерйозності. Але «Ґалапаґос» розкриває «реальний» світ у вихорі парадоксальної відносності. Про це говорить навіть і структура роману, який складається з двох розділів-книг: «Так було» і «Так сталося». З одного боку, це відсилка до архітектоніки Біблії, до пракниги, до Книги з великої літери. З боку іншого – Воннеґут оцим своїм «Так сталося» вкотре повертає нас із піднесених, велеречивих вершин пафосу до пост-вибухового, ненавмисного «Упс..!». «А раптом Всесвіт так і зародився?..», – знизуючи плечима і з винуватою посмішкою, промовляє автор до читача?

Читайте також: Малюнки у записниках Курта Воннеґута

Та якщо вже так сталося, і світ виник випадково – його жителям судилося плодитись і розмножуватися. Тому-то американцю так важить тема народження та переродження. «Ми, Гепберни, приречені на вимирання, як дронти», – скаже Рой Гепберн своїй дружині Мері, яка невдовзі стане вдовою. І це стосуватиметься не так окремої родини, як старого світу в цілому. Бо ж правда: Мері не матиме прямих нащадків. Проте саме їй відведено чи не ключову роль у продовженні людства, і недаремно її ім’я відсилає до біблійної Марії, і невипадково оповідач назве її «Адамом номер два», а її дії не просто так будуть натякати на непорочне зачаття. Проте Воннеґут підважує й останнє, зображаючи неможливий секс, «зачаття навпаки», вкотре зводячи ерос із танатосом: «Знов ракета спарувалася з радіолокаційною тарілкою».

Рефреном до цього новітнього сотворення світу звучить традиційна воннеґутівська чорнота: «В руках я тримав, наче баскетбольний м’яч, свою відтяту голову». Ось цей його спазмічний, надривний регіт – це маркер безвиході й глибокої гіркоти за історією, яку неможливо сприймати без химерного почуття гумору. Зі світом усе погано. І це вже не смішно. Але всі чомусь вдають, що якраз навпаки.

napys1

  • утопістам і антиутопістам;
  • любителям робінзонади.

napys2

  • якщо ви терпіти не можете спойлери;
  • якщо ви досі чекаєте на кінець світу.
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

Соцмережi
Нове з рубрики
artarsenal bookforum publish messe