uncategorized

Йван Козленко. Танжер. – К.: Комора, 2017. – 256 с.

Міські міфи схожі на Місяць. У них обов’язково є видимий, гарно освітлений бік, а також є бік прихований, про який знають одиниці. Ось візьмемо до прикладу Одесу. Зазвичай її асоціюють з пляжем, ринком «Привіз», форшмаком, пам’ятником Дюку, одеським гумором і криміналітетом. Проте у тіні завжди лишаються 20-ті роки, кінофабрика, Олександр Довженко та українська богема. Проявити цей бік одеського міфу взявся Йван Козленко у своєму романі «Танжер». До слова, на цьогорічному Книжковому Арсеналі це була чи не найочікуваніша книжка. Її рекомендували до читання всі відомі оглядові матеріали, а знайомство з текстом почалось презентаціями уривків роману на багатьох літературних і не дуже ресурсах.

До слова, Йван Козленко – культуролог, арт-менеджер, генеральний директор Національного центру Олександра Довженка, а також один із засновників одеського видання «Нервометр» та активний учасник андеграундного одеського літературного руху. «Танжер» – не зовсім новий роман. Ще 10 років тому його опублікували в часописі «Київська Русь», проте головний редактор – Дмитро Стус – суттєво згладив усі мовні особливості твору.

.

Від України до Марокко

Отже, зупинімось на назві роману. Танжер – портове марокканське місто. Щоправда, воно відійшло Марокко не так і давно – у 50-х роках минулого століття. До того часу місто ледь не кожне століття підкорювали різні держави: від Римської імперії до Іспанії. Також його відвідав і описав батько бітників Вільям Берроуз у романі «Інтерзона», уривок з якого Козленко зацитував у епіграфі.

Запитаєте, де Одеса, а де Танжер? По-перше, Одеса також неодноразово переходила від держави до держави: від Російської Імперії до УНР, від УНР до більшовиків, наприклад. По-друге, вочевидь, автору не йдеться про фізичну мапу цих двох місць. Це радше міфологічна, захована у плетиві легенд і старих фотографій карта, яка повсякчас опроявлюється. Одеса й Танжер – це два метафізичні міста, які водночас існують тут і не-тут, які під товстим шаром видимого мають ледь відчутний флер давно прожитих життів.

.
Сюжет закручується, коли молодий одеський літератор Орест отримує пропозицію взяти участь у зйомках експериментального фільму.
.

Як не дивно, сценарій стрічки має назву «Танжер», а в його основу покладено історію стосунків Юрія Яновського, Олександра Довженка та Іти Пензо, які Яновський відобразив у «Майстрі корабля». Пам’ятаєте, як там:

«Троє голів укупі, три перемішаних дихання, троє рук разом (Сев поклав і свою руку на наші), сутінь кімнати, дружба, до якої увійшла жінка повноправною серединою».

Посилання до конкретного роману Яновського – це прямий місток до Одеси 20-х років, яка тоді перетворилась на кінофабрику й всотала все непересічне, натхненне та революційне. Відтак автор не оминув й історичного тла, що сконструйоване двома російськими революціями та однією українською, зміною влади та падінням Української Народної Республіки.

Власне, маємо три найважливіші складові, три сюжетні лінії: авантюрну, що розгортається в наші дні, літературно-богемну, яка відбувається в 20-х роках та історично-революційну, яка також належить 20-м. Вони й виплітають місію створення нового одеського міфу.

Читайте також: Любовний роман 20-х років, або Психологія понад усе

Текст у пошуках читача

«Сподіваюсь, тепер він знайде свого читача», – написав Йван Козленко у післямові до свого роману, чим забрав у критиків та оглядачів коронну фразу, яка зазвичай завершує відгук не надто філігранного тексту. Своє скромне слово у Facebook додала й Оксана Забужко: «все це пора пригадувати – збирати докупи, прокидаючись із важкого сну». Підкреслимо фразу «збирати докупи» – вона є дуже важливою.

Пам’ятаєте книги у м’яких палітурках, які миттєво розсипались під час гортання сторінок? Щось схоже нагадує «Танжер», але, звісно, не у понятті фізичного видання. Справа у тім, що низка складових роману в доброму об’єднанні могли б розвинутися у глибокий психологізм, медитацію, магічний реалізм тощо. Проте, на жаль, текст Козленка не зупиняється на жодному із цих шляхів.

Ось головний герой роману Орест пластиліново діалогізує зі своїм другом Славком щодо потреби нового одеського міфу. Ось він знайомиться із нібито режисером Севою, його дружиною Мартою та нібито кінопродюсером Гордієм. Ось Козленко подає власну чуттєву інтерпретацію сюжету любові на трьох від Яновського, яка віддалено, але нагадує фанфікшн. Ось ми знову повертаємось у сучасність, де головний герой обідає чи п’є в атмосферних закладах, відвідує 7-й кілометр, вживає кокаїн, бере участь в імпровізованих автомобільних перегонах. Ось нам привідкривають завісу революційної Одеси, але ненадовго, – згодом перед нами знову постає сучасне місто. Цей калейдоскоп подій і вчинків, які здебільшого не мають мотивації, розбавляється прямими цитатами Івана Буніна, Миколи Бажана, Теффі й того-таки Яновського. А під час пасажу про революційну Одесу із текстом взагалі відбувається щось дивне. Важкою підошвою у нього вриваються об’ємні, на весь аркуш, посилання-примітки. Так, вони знайомлять нас з історією міста, але у творі ці пояснення плутають художню й документальну нитки.

Читайте також: «Зелена хвиля»: спека, одеські письменники і затемна книжкова ніч

Тягар знання

Йван Козленко багато знає та прагне ділитися знаннями – і в цьому найбільший недолік книжки. Її компактний обсяг – трохи більше 250 сторінок – зумів умістити цілий огром матеріалу. Суржик, розмови про міф, Олександр Вертинський і Віра Холодна, Золотые купола, опіумні заклади 20-х років, сучасна богемність, кінофабрика, Юрій Тютюнник, стихійний ринок, кадри зі старих фільмів, гомоеротика, капслок, цитати, посилання, письмо на халаті, наїв, гра, додатки, уривки, листи, спогади – в якийсь момент хочеться припинити, стишити весь цей шквал. Адже кожна нова деталь чи згадка уповільнює розвиток сюжету. Через це режисер тут не займається кіно, а якщо й займається – ми не зрозуміємо, чому саме в такий спосіб і чим вмотивована розв’язка цієї історії. Тут літератор не дуже-то й творить літературу. Тут творення міфу лишається на стадії ідеї, теорії, яка не переходить у практику. Та з іншого боку, як міф може реактуалізуватись після притягнутих за вуха розмов на кшталт:

«– Знаєш, я все більше доходжу висновку, – почав Славко, – що на часі створення нових міфів. Вони мають корелювати з сучасністю, але мати на меті не її, а якесь примарне, принаймні поки що, майбутнє. І спиратися на альтернативне минуле».

Одна з деталей, яка простягає роману руку порятунку – це мова. По-перше, це той непересічний випадок, коли російськомовний одесит пише українською. По-друге, багато важить текстово-мовний експеримент, який звучить відголосом українського авангарду й зокрема футуризму. Монтаж, ремарки, графічні виверти, фіксування прописних літер є цілком виправданими техніками, які радують око та задають ритм. Ба більше, саме мовний експеримент витворює найсильніші місця у творі:

(ПІСОК НА ЗУБАХ:

СОЛОДШИЙ,

НІЖ У ПУСТЕЛІ МАГРИБУ…

СОЛОДШИЙ ЗА СПІВИ ТАНЖЕРА…

ЗАЖУРА.)

ХІБА ТАМ БУВАЄ ХОЛОДНО?

……………………

І ні грама зо ло та

……………………

КРЕМЕЗНІ СТЕПОВІ ДЯДЬКИ,

РОЗХРИСТАНІ Й ЗАТЯТІ,

В СТРОКАТИХ СОРОЧКАХ

В ГОРОШОК ТА ЗІРКАХ

– ПРОКЛЯТІ! –

– О, ДІТКИ! –

ПАДАЮТЬ НАВЗНАК.

Йван Козленко багато знає і багато може розповісти. У його «Танжер» ушито багато підтекстів, натяків, прототекстів, які не завжди можна відчитати без додатків. Ба більше, саме додатки подекуди є більш цікавими, ніж твір в цілому. Через це під час читання повсякчас виникає спрага за окремою книгою есеїстики про Одесу, кіно, українську культуру. І це б однозначно краще спрацювало в контексті переосмислення міського міфу.

Читайте також: уривок з роману Йвана Козленка «Танжер»

• Біля моря, бажано в Одесі;
• Слухаючи Вертинського;
• Після чи під час читання «Майстра корабля» Яновського;
• Якщо ви у пошуках чтива про експериментальні стосунки.

• Якщо ви чекаєте на історичний роман;
• Спраглим до есеїстки;
• Якщо ви не готові до швидкого перемикання між сюжетними лініями;
• Якщо ви лінувались читати коментарі до «Улісса» Джойса.