Дискусія

На Книжковому Арсеналі відбулася дискусія з нагоди презентації п’ятої книги з серії «Наші 20-ті», започаткованої видавництвом «Темпора» спільно з літературознавицею, дослідницею історії української літератури 20-х років Яриною Цимбал, – антології жіночої прози «Моя кар’єра». Участь у ній взяли Ярина Цимбал та письменниця, правозахисниця, теле- і радіоведуча Лариса Денисенко, а модерував розмову куратор видавничих проектів видавництва «Темпора» Олександр Стукало.

Про історичні умови формування письменницької моделі жіночої кар’єри в 20-х роках в Україні, про те, яким чином проблематика творів, зібраних в антології, виявляється актуальною сьогодні, а також дещо про те, чим загалом є проект «Наші 20-ті», дізнавалося Читомо.

.

Ярина Цимбал:  «Літературні 20-ті в Україні переважно асоціюються саме з письменниками-чоловіками, попри те, що це час жіночої емансипації в СРСР. Репортажі про членкинь ВУЦВК, колгоспниць-передовичок тощо – звична справа. Відповідно, перечитати твори, написані жінками в той час, стало завданням. До речі, антологія «Моя кар’єра» запозичила назву в одного із творів, що ввійшли до книги.
.

.
Як виявилося, з жіночою кар’єрною самореалізацією, в тому числі письменницькою, у 20-х в Україні не все було так просто. Питання, які порушуються в цих творах, стосуються переважно тих проблем, із якими стикалися жінки: відхід від моделі «Kinder K?che Kirche», про самостійність, про вибір між кар’єрою та родиною, про стосунки з чоловіками – так, героїня одного з творів обстоює ідею, що для народження дитини може бути не потрібен чоловік. Одні письменниці зазнали репресій, інші змушені були відійти від літератури з інших причин. Долі чотирьох авторок, твори яких зібрано в антології (а це Галина Орлівна, Олександра Свекла, Варвара Чередниченко та Марія Галич), є певною мірою симптоматичними, а їхні твори говорять про письменниць і про жінок водночас.

Читайте також: Фемінізм в українській літературі: поле ґендерної боротьби

Що цікаво, читачі звикли сприймати «Наші 20-ті» як розважальну серію. В ній вже вийшли антології детективів, любовних романів та фантастичної літератури. Спеціально відбирати саме жіночі твори спочатку мети не було – проте ми не раз чули запитання, чому серед авторів «Беладонни» (антології любовного роману 20-х років, що вийшла в серії «Наші 20-ті») немає жінок».
.

.
Олександр Стукало: «В межах проекту «Наші 20-ті» «Моя кар’єра» є першою тематичною антологією. Важливим такий принцип став тому, що жіноча проза в ХХІ столітті – поняття, зіпсоване маркетологами. На противагу стереотипу про те, що жінки можуть писати лише покетбуки про любов, «Моя кар’єра» пропонує до уваги читачів прозу, написану жінками про жінок».

Лариса Денисенко: «Уявлення про відповідальність матері за дитину (великою мірою актуальне і досі) для жінки-письменниці в 20-х трансформується у потребу вибору між кар’єрою і родиною в умовах, зокрема, загрози того, що письменниця може бути репресована. З цією проблемою стикаються і героїні творів, що увійшли до антології «Моя кар’єра», і їхні авторки. Перед чоловіками, втім, вона не постає, бо мало хто думає, що на чоловіка можна тиснути батьківськими почуттями. Материнство виявляється своєрідною «жіночою кнопкою».

Читайте також: Ростислав Семків про сильних жінок в українській літературі

Олександр Стукало: «Донна Анна» (роман Гордія Брасюка) – єдиний твір в антології «Беладонна», де автор дозволив жінці думати про саму себе. Слоган «Моєї кар’єри» можна було б сформулювати як «давайте думати, бо ми це можемо».

Ярина Цимбал: «Питання, що піднімаються в цих творах, найрізноманітніші: зокрема, є й такі, як вплив жінок на чоловіків чи становище жінок під гнітом моральних і національних стереотипів. Автобіографічний момент в кожному з творів відбився по-різному.
.

.
Марія Галич – єдина жінка-авторка, що була членкинею МАРС (літературне угруповання «Майстерня революційного слова», що існувало в Києві протягом 1924-1929 рр.). Очевидно, колеги по об’єднанню, серед яких, зокрема, були Підмогильний, Плужник, Антоненко-Давидович, за щось її цінували».
.

.
.Лариса Денисенко: «Крім всього іншого, ці твори дають уявлення про те, чи легко зробити кар’єру жінки-письменниці. У 20-х роках жінки вже мали право на освіту, проте працювати навіть вчителькою можна було лише в тому разі, коли це дозволяла родина. Жінці часто доводилося поєднувати родинне життя з громадською та політичною (хай і в дуже обмеженому вигляді) діяльністю.

Соціальна функція (особливо стосовно догляду за дитиною) цілком покладена на жінку і досі. Природа проблем, які виникають з огляду на це, теж не змінилася з 20-х років минулого століття – проте тоді жінки мали менше голосу і права на цей голос.

«Жіночу прозу» (в її саме масовому, «покетбуковому» і низькопробному розумінні) часто пишуть і чоловіки. У кожного є право бути безкорисливим ідіотом чи ідіоткою і слухати, приміром, Олю Полякову замість Стравінського. «Жіночі романи» просто розвантажують людину – цим вони й приваблюють читачів».
.

.
Олександр Стукало (тримаючи в руках «Жіночий журнал» – збірку скорочених біографій жінок-письменниць 20-х, яку «Темпора» підготувала як сувенір для відвідувачів презентації): «В журналі про успішних жінок немає місця формулюванням «чиясь дружина», «муза» тощо. Саме через ці «ярлики» всі ці жінки досі були невідомими».

Ярина Цимбал: «Біографії авторок, чиї твори увійшли до антології, прикметні ще й тим, що в літературу їх привели чоловіки – принаймні на цьому всіляко наголошується. Так, Галина Орлівна – значно більш популярна письменниця, ніж її чоловік Клим Поліщук, проте списали це зовсім не на її майстерність, а на успіх у чоловіків. Раїса Троянкер стала поеткою, перебуваючи під впливом інших поетів, а Наталю Ужвій найбільше знали як дружину Михайля Семенка. Ролі чоловіків у житті цих жінок відводиться основне місце, і, очевидно, цей погляд варто змінити».

Читайте також: Любовний роман 20-х років, або Психологія понад усе