Тексти

Ната Гриценко. Тінь на порозі. – К.: ВЦ «Академія», 2017. – 224 с.

Кілька років тому Томаш покинув, здавалось би, назавжди свій дім, втікаючи від ненависті батька та знущань брата. Намагаючись розчинитись у натовпі, позбутись химерних незрозумілих видінь і стати «нормальним», він і не здогадувався, що невдовзі зустріч із родиною, якої він так боявся, стане чи не найменшою з його проблем. Те, що завжди відокремлювало його від інших, виявиться рідкісним даром, за володіння яким змагатимуться могутні структури. Їм під силу знищити останнє, чим дорожить хлопець, – тих, хто вже одного разу рятували його життя. Яку стежку обере Томаш: написану долею чи ту, яку підказує серце?

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надали Читомо Видавничий центр «Академія» та Літературна агенція «Acris».

– Беремо найнеобхідніше й на вихід. Можуть бути тут із хвилини на хвилину, – вона сховала карти в сумку, а далі штурхонула мене, бо я і завис від усього почутого: – Агов, погнали! Живлення в голові увімкнути можеш?

Я зміг би, мабуть. І можливо, якби блискуча ідея про втечу виникла кількома хвилинами раніше, все склалося б якнайкраще. Але вони, ким би вони не були, вже знайшли нас.

Передчуття спрацювало запізно. Соня вже відкрила замок і зробила крок назовні, коли я усвідомив промах. Моє «Стій!» було вже ні до чого.

Один із чоловіків миттєво скрутив її. Соня навіть скрикнути не встигла, як їй уже заламали руки за спину й стисли горло. Інший, високий та худий, пройшов у квартиру, розминаючи пальці в чорних рукавичках. Той жест не віщував нічого доброго.

– Тихенько, хлопці. Жодних зайвих рухів, – він зачинив вхідні двері й підніс палець до губ. – І без зайвого шуму.

Безперечно, то були саме ті чоловіки, з клубу. Неприємні, немов грубо вирізані з каменю обличчя й надто світлі мертві очі. За ними тягнувся шлейф затхлості та смертельного холоду.

Ці не будуть церемонитися. Приб’ють на місці та й годі.

– Якого біса вам треба? – прошипів Адась. Він, здавалося, більше розізлився, ніж нажахався.

– Поговоримо, – високий спокійно сперся об стіну. – І що більше сперечатиметеся, то довшою й неприємнішою буде розмова.

У голові в мене знову запаморочилося. Картинка перед очима розпливлася. Ці двоє, – гадки не маю, звідки я це знав, – були не просто людьми, точніше – не зовсім людьми, бо за їх темними постатями оболонка реального світу викривлювалася й провалювалася в інший вимір. Чи це знову бачив лише я?

Адась сильно, майже до крові, закусив губу, скоса позираючи на верхню шухляду столу. Там він тримав свою найбільшу цінність – пістолет. Старенький, але робочий і, може, навіть заряджений – якраз на випадок, коли до нас хтось захоче вломитися. Щоправда, навряд чи Адась із нього стріляв, та й не мав достатньо часу, аби хоча б дістати зброю. Тобто облажалися ми вже на старті.

– Не варто, – мовив незнайомець так спокійно й буденно, наче Адась розмірковував над тим уголос. – Усе одно не встигнеш. Твій друг підтвердить, – перевів погляд на мене.

Він, безперечно, знав, що я бачу, які вони насправді. І саме тому я їм був потрібен.

Чоловік правильно прочитав мої думки. Злобно посміхнувся, зробив легкий, майже непомітний жест п’ястком – і мене наче вдарило в груди. Ноги підкосилися, в очах потемніло, повітря зникло з легень. Тіло стало важким і крихким одночасно, мов порцелянова ваза.

Читайте також: Остап Українець. «Малхут»: адвокати, контрабандисти та нова Річ Посполита