Новини

Нині йому виповнилося б лише 75. Василь Симоненко не дожив навіть до своїх 30. І за все своє життя побачив надруковану єдину збірку своєї поезії «Тиша і грім». Після смерті в Україні його не друкували 16 років, і лише 1981 року нарешті з’явилася книжка з передмовою Олеся Гончара. Потім були інші. Цього року видавництво «Смолоскип», аби вшанувати пам’ять поета, підготувало «Вибрані твори» Василя Симоненка. Презентація знакової книжки традиційно відбулась у Будинку вчителя.

Упорядник Анатолій Ткаченко включив у нове видання ранні, студентські вірші поета, аби, так би мовити, побачити, як розвивався поет і який він різноманітний. Автор передмови Євген Сверстюк, окрім багатьох хороших слів про нове видання, покритикував упорядника за відбір поезії. За його словами, Симоненко був дуже вимогливий до того, що він пише й завжди хотів почути про свою творчість «хоч і найгіршу, найсуворішу оцінку, але не компліментарну». І тому з’явилося непросте завдання: знайти межу публічності. Бо якісь твори потрібно друкувати, якісь – ні. Звісно, межа – поняття філософське, але для видавця чи упорядника важливо розуміти її. Зрештою, кожен читач може визначити цю межу сам.

За словами Ростислава Семківа, директора видавництва «Смолоскип», є 3 причини радіти появі цієї книги. По-перше, тому що її вихід актуалізує творчість поета, який «для багатьох людей став резонатором їхніх думок і продовжує лишатися таким». По-друге, це просто добра книга, у якій зібрані різноманітні матеріали Василя Симоненка (вірші, нариси, світлини тощо), спогади про нього. По-третє, книжка починає нову видавничу серію «Шістдесятники», що має доповнити і продовжити попередню – «Розстріляне відродження».

Подаємо кілька цитат-роздумів і цитат-спогадів про Василя Симоненка, які прозвучали на цьому вечорі.

Осип Зінкевич, літературознавець, засновник і голова видавництва «Смолоскип»:

«Коли ми були ще студентами, – спочатку у Парижі, пізніше у США – то слідкували за подіями в Україні. У той час ми видавали журнал «Смолоскип», друкували шістдесятників. Передплачували майже усі літературні видання з України. І чекали, коли в українській літературі з’явиться та людина, яка буде зрозуміла для цілого нашого народу. Перші у Західній діаспорі. До нас Симоненко дійшов тільки 1964 року, вже після смерті. Ми побачили його виразну українську, громадянську і національну позиції. Його політичні підтексти були для нас близькими й переконливими, бо Симоненко у той складний час вірив у багатьох шістдесятників і в наш народ. Тоді ми вирішили назвати видавництво «Смолоскип» іменем Василя Симоненка».

«…Боротьба за Симоненка почалася ще з самого початку його життя, і, як не прикро, продовжується до сьогодні. Я не є певний, чи це добре, чи погано. Деякі дослідники, різних ідеологічних спрямувань, вважають, що Симоненко – комуніст. Та коли ми візьмемо будь-який твір Симоненка, ви не знайдете жодного, який був би, за словами покійного Руденка, епідемічним. Це тоді, як у поета  до кожного свята – Леніна, Сталіна, комсомолу – був готовий вірш і його друкували на першій сторінці у котрійсь із газет».

Анатолій Ткаченко, доктор філологічних наук, літературознавець:

«Симоненко написав «Село крокує в комунізм». Тепер поправили – «Село крокує у майбутнє». Так не можна. Не можна кидатися з крайності в крайність. Треба, щоб твори були текстологічно вивірені. Люди зрозуміють. Треба довіряти читачеві. Отже, на довірі читачеві побудована ця книжка…»

«До речі, про відзначення… Можна пам’ятник Симоненку поставити, кілька, але тут є його кіносценарій, який можна спробувати відреставрувати і відзняти. Є п’єса, з нашою назвою, бо вона була без назви. Ми знайшли її в рукописах і подали в «Сучасность» ще 1995 року. І досі жоден театр не зацікавився. Та на Симоненка в театр підуть! П’єса студентська, не дуже досконала, але там про любов, 50-ті роки, там атмосфера гуртожитків… Ну, і це буде пам’ятник Симоненку».

Євген Сверстюк, доктор філософії, президент Українського пен-клубу, громадський діяч:

«Василя Симоненка люблять, Василя Симоненка любили. Чому? Тому що Василь Симоненко любив. І я думаю, що він тим вирізнявся передусім. Силою своєї любові… Він передчував. Дуже часто відчувались його тремтячі інтонації. Але він встиг сказати все, що накипіло на душі. А був він людиною, яка дуже любить і дуже ненавидить».

«Мені пригадується перша зустріч із Василем Симоненком. Жив поет у Черкасах, приїжджав часом. Зі мною підходило знайомитись багато хлопців. Якось підійшов Василь Симоненко.  «Ви Євген Сверстюк?» –  «Так». –  «Я – Василь Симоненко. Далеко Ви йдете?» –  «До бібліотеки». – «Можна з Вами пройтися?» –  «Коли Ви – Василь Симоненко, то я не піду до бібліотеки. Ходімо до Івана Світличного». Василь уже був автором, і тільки тоді підійшов знайомитися. Навіщо ми йому були потрібні? Він шукав людей, які серйозно і вимогливо поставляться до того, що він пише. Це дуже важливо для поета – дати почитати свій твір і почути хоч і найгіршу, найсуворішу оцінку, але не компліментарну. Василь дуже дорожив тим, щоби не давати на люди тих речей, які не підіймають його як поета».

«Між іншим, у спогадах Ірини Жиленко є такий вираз, який спершу хотів спростовувати, що на Васю Симоненка впливали Сверстюк і Світличний, і якби не той вплив, то він був би ліриком, не публіцистом. Я мушу сказати, то не є правда. Так, нам читалося все, що він написав, але його цікавили сприймання, критичні зауваження. Але ніколи ні я,  ні Світличний не радили би йому писати «Тремтіть, убивці…» або «Злодій». Це був прямий виклик системі. Це безпрецедентно. Він читав вірш «Злодій» у присутності черкаського секретаря Комуністичної партії».

«Симоненко сам вибрав собі роль. Не ту, яка з’явилася після смерті… Мені пригадується новорічний вечір. Тоді Іванові Драчу дали квартиру з натяком – біля Лук’янівської в’язниці. Чомусь нас запросили (вже не пригадую, хто). Ну, Іван Федорович купив барило червоного дешевого вина, якийсь був батон. Там зібралося багато люду з самого ранку, і до вечора почали розходитись. А тим часом Василеві треба їхати до Черкас. Вечір. І раптом переказують, що ЦК комсомолу скликає поетів у Жовтневий палац культури. У Москві якраз виступав Микита Сергійович і всіх вчив їх, лаяв,  вивів новий погляд на мистецтво. Нікого не було з поетів, окрім Василя Симоненка. Ми добряче і накурились, і напились, але було так холодно, страшенний вітер, тому , поки йшли від Лук’янівки до Палацу культури, то протверезіли. І коли ми прийшли, відразу його кличуть, дають слово Василеві. Він виходить і читає «Ти знаєш, що ти людина?» Як білий ангел… Але потім він прочитав усе. І я не знав, куди дітися, і представники компартії. Тоді з трибуни зійшов інший Василь Симоненко. Словом, я би не сказав, що ми творили культ борця. Він сам себе творив!..

Потім ми пішли з Василем. У мене було три рублі, а у Василя – нуль. Але був квиток на Черкаси. І ми сиділи в ресторані… Пили дві пляшки пива і мали дуже цікаву розмову про те, що буде, коли почнуться арешти й допити. Цю розмову почав сам Василь, тобто готовність у нього була цілковита…»

Лесь Танюк, режисер театру і кіно:

«У наш час було багато інших поетів, можливо, вищих на якомусь інтелектуальному рівні. Багато. Але Симоненко мені цікавий, як Шекспір. За часів Шекспіра були князі і графи, які мали вищу освіту, але він умів переживати, як ніхто. Симоненко цікавий тим, що переживав так глибоко, як, може, ніхто інший. Оце переживання дало нам блискучого поета…

Якось ми зробили в театральному інституті вечір Симоненка у 60-му році. Був у нас такий гурток «Зелена лампа». Ми зібрали багато людей, і Симоненко прийшов зі своїм приятелем. І вони обоє читали свої твори. У Василя усі дівчата питали, чи він одружений. Цей вечір був цікавий ще й тим, що після нього ЦК Компартії почало активно цікавитись нашою діяльністю».

Іван Драч, поет, перекладач, кіносценарист:

«…Були контакти з Василем Симоненком як з дивовижно чистою, славною людиною. Мене вразило, що перед смертю він мені прислав листа, писаного на учнівському зошиті, олівцем. Там мене дивовижно вразило слово (я його вперше почув), що лежу, мовляв, «догоричерева» і пишу тобі цього листа. Писав, хочу з тобою попрощатися, бо дуже тяжко мені, боляче. Нас хочуть розвести. Про тебе кажуть, що ти складний, а я – простий. Але ми все одно пишемо про дядьків, тіток… І це те, що об’єднує нас. Я свого часу віддав його Іванові Світличному. І на жаль, до цих пір не знаю, де він».

«Для мене відчуття Симоненка відбулося одного дивовижного дня, коли ми були на озері Доброму на Волині. Сидимо на березі, і раптом якийсь гурт машин, а з цього гурту висипаються дівчата і хлопці – купаються, співають. І раптом потім серед цих пісень виринає пісня на слова Симоненка… Це все те, що ввійшло у народ, проти якого жодним чином не заперечиш. І це навіки ввійшло і зачепилося у нім».

Євген Дудар, письменник-сатирик, публіцист:

«Це був 61 рік. Я працював у журналі «Перець», приїхав до Черкас у відрядження. Мені дали телефон Василя, щоби замовити готель. Він мене зустрів в аеропорту й запропонував поїхали до нього. Я зробив ту справу, яку мав зробити, а ввечері повернувся до нього. Ми цілу ніч сиділи біля столу, пили потрошечки горілки, і Василь читав свої твори. Це була велика збірка, тоді я вперше почув «Злодія», «Жорна»… Знаєте, так воно запалило. Я описував таку зубоскальську сатиру, приїхавши зі Львова на практику до «Перця». І потім воно мене так зворушило, і я почав писати по-іншому…»

«Не будемо зараз його редагувати – ні життя, ні творчість. Додавати щось своє, домислювати – у цьому немає потреби, і це гріх, а подякуємо долі, що він був серед нас».

Записала Оксана Хмельовська