Новини

Історія – один із фокусів цьогорічного Форуму видавців. На дискусії “Історичний роман як живий жанр”, яку модерувала Оксана Дудко, з’ясовували, хто, як, чому та коли пише про минуле, наскільки високим є рівень відповідальності літераторів і де межа між достовірними фактами й фантазією оповідача. Читомо записало виступи запрошених письменників, серед яких були і європейські гості.

Аннелі Юрдаль

Швеція

Починала писати нехудожню літературу, але з часом збагнула: художній текст дає змогу ближче добратися до правди. Мої головні теми – класова структура шведського суспільства та становище жінок. Коли пишу художню історичну прозу, вдається передати атмосферу, кольори, звуки, запахи, тобто відтворити ближчу до дійсності історію, прожити її певним чином.

У Швеції читачі поділені на дві групи: одна ненавидить цей стиль письма (це переважно професори та науковці, які вважають, що такі письменники перекручують історію і фантазують замість того, щоб говорити про дійсність). Натомість інша група любить цей жанр, бо це хороший спосіб доступно подати історію і зробити її цікавішою. Колективні репрезентації минулого часто формуються під впливом саме художньої літератури. Важко уявити, що багато людей прочитають дві тисячі сторінок історичних розвідок. А ось книжку на цю тему прочитають.

Моя перша книжка — роман про відому шведку XIX століття, учасницю тогочасних демократичних рухів Еллен Кей. Коли читала про неї, проводила дослідження, здавалося, що розважаюся. А от писання книжки – важка робота. Зосередилася на тому періоді життя Еллен, коли вона була дуже нещасною, навіть розмірковувала про самогубство. А офіційна, популярна в Швеції історія   – про її неймовірну силу. За це її обожнюють наші жінки. Образ Еллен — такий же популярний, як і Пеппі Довгапанчохи. Але він схожий на статичну статую, а я хотіла показати живу людину. Феміністки вважають, що я втопила її в багнюці.

Дилема для мене: як залишатися лояльною, але водночас не надто обережною і чемною. Бо тоді можна створити щось мертве. Я лояльна до ідей Еллен, але використовую свою фантазію, аби відобразити те, що відбувалося в її голові. Для читачів, які хочуть дізнатися більше, у кінці книжки перелічені певні джерела.

У Швеції табуйованою є тема класової структури суспільства. З одного боку, її добре пропрацьовують письменники, художники, кіномитці. Але політики ніколи про це не говорять, бо офіційно оперують ідеалізованим уявленням про те, що Швеція заснована на справедливому перерозподілі благ (так званий скандинавський соціалізм).

Мене турбує питання репрезентації історії, бо офіційно її подають чоловіки. Вони вважають, що жінки і так звані прості люди — це істотки, не варті уваги.

Важливо, щоб українські автори більше перекладалися, щоб їхній погляд на історію був більш доступним та відомим.

Софія Андрухович

Україна

Об’ємна картинка, в яку сама вірила, виходила тоді, коли вдавалося відпустити себе і дозволити фантазувати. Зараз намагаюся пояснити, чи є мій роман “Фелікс Австрія” історичним. Збиралася таким його написати, але в процесі зрозуміла: рівень відповідальності настільки високий, треба затратити стільки часу і зусиль, що в цей момент не готова. Можливо, вийшов психологічний роман із історичними декораціями міста Станіславова початку XX століття. Дві мої героїні – яскраві представниці того часу, а тоді в жінок були поширені істеричні напади. От і з ними це час від часу відбувається. Можливо, читачі сприйняли цей роман про істеричок як історичний роман (жартує).

Читайте також: Софія Андрухович: Назву книжки «Фелікс Австрія» мені «підказав» батько

Більшість персонажів роману – вигадані. Але живуть у справжньому Станіславові, там реальні будинки, місця і реальні епізодичні персонажі: аптекар, візник. Реальний персонаж, який видається найбільш вигаданим, – це ілюзіоніст Ернест Торн, який приїздив з різними виставами. Ще кілька разів згадую митрополита Андрея Шептицького. Але основні персонажі, світ яких намагаюся показати, є витворами моєї уяви.

Хоча у мене не вийшов історичний роман у строгому, класичному значенні цього слова, але зрозуміла багато речей. Усі ми відчуваємо, наскільки важливо зараз із цим знанням історії щось робити. Говорити якомога більше, різними способами, у різних формах, щоб усвідомлення нашого суспільства розвинулося. Безвідповідально не знати і не цікавитися.

Рівень особистої відповідальності за написане настільки високий, що може відлякати в певний момент. Уже для себе цю відповідальність визначає кожен, бо її складно виміряти.

Поки людина не опрацює свої травми, не зможе розвиватися і зрозуміти, що їй робити далі. Так і з суспільством. І зараз у нас цей гострий момент. Таких творів має бути багато. Кожен має говорити так, як бачить і як може. Тоді з цієї кількості мусить народитися якість. Наскільки зможу, готова взяти участь у цьому процесі.

Володимир Лис

Україна

Написав кілька історичних романів, у кожному з яких найбільше цікавили порухи людської душі у XVIII-XIX століттях. Намагався відтворити обстановку місць, де жили герої, і разом із тим давав волю фантазії – як це могло відбуватися в моєму розумінні і наскільки це цікаво читачеві.

Чи можна відтворити історію, яка вже була? В історичному романі «Графиня» розповідаю про те, як герої, що живуть наприкінці XX століття, намагаються відтворити події, які вже відбувалися в  невеличкому волинському містечку Устилуг 200 років тому.

Романи «Століття Якова» і «Соло для Соломії» – про долю чоловіка і жінки, через буття якої проходить історія XX століття.

Моя єдина дитяча книжка теж дотична до історичної тематики – «Володимир Лис про Сократа, Данила Галицького, Фернандо Магеллана, Ісаака Ньютона, Шарлотту й Емілію Бронте». Це герої, про дитинство яких мало відомостей. Одна читачка, прочитавши оповідання про Сократа, запитала, звідки в мене так достовірні дані. Коли почула, що нафантазував, обурилася: “Який ви безсовісний, а я повірила!”. Вважаю це дуже доброю оцінкою.

В історичних романах автор може дозволити собі розповідати про події, яких насправді не було і про дії персонажів, яких не було. Мають діяти і реальні, і вигадані герої. Але треба обережно поводитися з фактами й особливо із реальними персонажами. Не можна приписувати вигадані стосунки реальним персонажам (а зараз цього багато). Або коли в героїв були приязні стосунки, а автор робить їх лютими ворогами. Таким чином спотворюється не лише історія, а й ставлення до неї читачів, які можуть повірити.

Про героя мого роману “Століття Якова” дискутували: борець він чи жертва? Він наче захищає тільки свою сім’ю, але переламує владу. Вкрай важливо показати тих простих людей, які насправді були головними в тих процесах, які виявилися сильнішими за ідеологію та творців історії. Якщо цим героям повірять –  дуже добре.

Софі Оксанен

фінська письменниця з естонським корінням

Написала три романи, тема яких – недавнє минуле в Естонії (всі доступні українською мовою). Історичні романи у Фінляндії досить популярні, натомість в Естонії про минуле пишуть в основному науковці. Художні автори ще не надто активно опрацьовують цю важливу тему. Я займаюся цим тому, що історію необхідно в Естонії переписати. За останні 50 років її писала радянська влада. Cвоїми романами приєднуюся до проекту деколонізації Естонії.

Перший – «Сталінські гроби» – розповідає про емігрантів з Естонії до Фінляндії. Дуже важливо було написати цю книжку, бо мультикультурна література в Фінляндії наразі не дуже представлена. Майже нема авторів, які походили б не з Фінляндії.

У другій книжці – «Чистка» – йдеться про події після здобуття Естонією незалежності. Роман торкається ще двох важливих тем, які не так уже й часто обговорюються, коли йдеться про історію Радянського Союзу: сексуального насильства і використання його як зброї під час війни, а також торгівля людьми.

Третя книжка «Коли зникають голуби» – про подвійну окупацію Естонії  (нацистською Німеччиною і Радянським Союзом). Це дуже важлива тема, актуальна і для України. У творі представлений своєрідний розтин того, як функціонувала система радянської пропаганди, як фальсифікували історію. Не почула жодної критики від професійних істориків.

Натомість роман, який висвітлює проблему сексуального насильства та торгівлі людьми, викликав певне обурення саме серед естонських дослідників та журналістів. Є певна різниця в суспільних ставленнях. У Скандинавії, приміром, ніхто вже не дозволить собі сказати, що ці теми є недостатньо важливими для обговорення. А в Естонії таке закидали. Це є і наслідком минулого, коли гендерні питання не проговорювалися взагалі. Нині є позитивні зміни у цьому напрямку, але все одно існує лакуна в суспільних дискусіях. Історії жінок, зокрема їхнього страждання, часто вважаються неважливими.

Депортація, наприклад, до Сибіру й інші травматичні досвіди дуже важливі для ідентичності в країнах Балтики. Часто люди, які писали спогади, просто не згадували про досвід сексуального насильства. Але це не означає, що його не було. Треба піднімати й проговорювати.

Мене як авторку цікавлять різноманітні історії, але зосереджуюся на тих, котрі якимось чином пов’язані з сьогоденням. Тому написала ці книги про Естонію. Треба бути обережним із використанням та інтерпретацією фактів, адже ще живуть  свідки тих подій. А також бути пильним, коли теми, про які пишете,є політичними. У випадку з історією Естонії майже все можна таким вважати. Росія ніколи не зізнається, що вона окупувала була цю країну.

Перед тим, як показувати свої тексти історикам, запитала в них, яких помилок допускаються у фільмах на історичну тематику. Виявляється, зі стрічок про період Другої світової війни може скластися враження, наче Сталін та Гітлер постійно зустрічалися зі звичайними людьми, мало що не на каву ходили. Але наскільки це реалістично? Деякі актори були розчаровані текстом п’єс. Казали: “Чому в нас такий низький ранг в армії?”. Адже якби був вищим, могли б носити ефектніші костюми на сцені.

Свого часу прочитала багато радянської пропаганди. Це зовсім неприємне заняття, але хотіла проаналізувати мову того часу. Звертала увагу на те, які саме слова та звороти були у вжитку в певний період часу.  Тому й у своїй книзі  ні разу не вживаю слово ”нацизм” чи “нацисти”, бо в радянський час казали лише “фашизм”. Треба було пояснювати навіть перекладачам, які перекладали на західноєвропейські мови , чому не “нацизм”. Вони не могли збагнути, адже йшлося про Другу світову війну. В Європі закладене розуміння: там були нацисти, а хто ж такі фашисти? Розуміння історії радянської пропаганди допомагає краще збагнути, як російська пропаганда функціонує сьогодні.

Як відомо, цього року програма Форуму видавців поставила рекорд у кількості заходів – їх було заявлено 960. Читайте також про ярмаркову й бізнесову складову Форуму видавці «Революції не сталося»