Новини

17 червня в межах Літературної лабораторії Мистецького Арсеналу відбувся воркшоп «Хто такий куратор? З мистецтва — в літературу», навіяний Книжковим Арсеналом. Спікери й учасники фестивалю намагались знайти відповіді на питання, хто такий куратор, чи справді престижніше називатись куратором, ніж менеджером чи адміністратором проекту і як поняття кураторства перекочувало із мистецької сфери в літературну. Читомо записало для вас найцікавіше про проблематику термінології та кураторські будні.

.

Олеся Островська-Люта,
кураторка сучасного мистецтва, директорка Мистецького Арсеналу:

«Ми провели Книжковий Арсенал і зауважили цікаву річ: те, як вживається слово «куратор» в літературному середовищі не обов’язково відповідає тому, як воно вживається в середовищі художньому, хоча, ймовірно, в Україні це слово перекочувало в літературу саме з візуального мистецтва.

Я б хотіла звернути увагу на дві речі, які мені здаються дуже важливими. По-перше, важливо пам’ятати, звідки виник термін куратор. Ще в 90-х в Україні слово куратор зустрічалося переважно в музейних каталогах і позначало людину, яку в музеї заведено називати зберігачем. Це дуже не відповідало тій динаміці, що притаманна кураторам сучасного мистецтва. Хоча якщо звернутись до західно-музейної термінології, то куратор – це справді зберігач, адже це слово походить від латинського curator, «той, хто дбає». Той, хто дбає про твори мистецтва в нашому випадку. Та слід наголосити, що твори мистецтва не мають цінності самі по собі як об’єкт, вони набувають її тільки в поєднанні зі смислом. Куратор – це фігура, яка дбає про смисли. Зберігає, витягує, виймає. Консолідує.

І, по-друге, куратор в художньому світі – це той, хто завжди перебуває в діалозі з художником і, що важливо, на боці художника.

Хотіла б наголосити, що кураторство – це не тільки цікава робота, яка приносить інтелектуальну насолоду. Це також дуже вразлива позиція, адже часом доводиться вистоювати навантаження критики. Як тільки куратор стає більш помітною фігурою, він стає водночас і більш винною фігурою, мішенню негативної атаки. І це теж невіддільна частина роботи».

Читайте також: 8 настільних книг для культменеджерів

.

.
Ліза Герман,
незалежна кураторка, арт-критикиня:

«Гарольд Зейман, першовідкривач професії кураторства, чия виставка When Attitudes Become Form стала легендарною, сам називав себе просто exhibition maker.

Цікаво також те, що згодом слово «куратор» та похідні від нього почали настільки часто і не завжди доречно, навіть спекулятивно, використовуватися в різних контекстах в україномовному та російськомовному середовищах, що багато відомих кураторів почали відмовлятися від нього і називати себе і свою роботу по-іншому.

Куратор – це людина, яка нерідко вирішує адміністративні й організаційні проблеми, бере участь в польовій роботі, але це не робить його організатором. Куратор в першу чергу працює інтелектуально над контекстом виставки та має проводити більше часу в діалогах з художниками чи на самоті, розмірковуючи над рецепцією виставки. Так само куратор – це не піарник і не спеціаліст з фандрейзингу, це не та людина, головним завданням якої є знайти гроші для художника (хоча в Європі фандрейзинг досить часто є частиною контракту куратора). Куратор – це завжди трішки авантюрист.

Я не можу жалітись на те, що в Україні все погано. Однак у нас куратор часто займається всім і одразу, а не тільки тим, що належить суто куратору.

Куратор – це людина, яка несе відповідальність як перед глядачем, так і перед інституцією, яка робить проект, чи перед партнером, що забезпечує майданчик і підтримку. Але, найголовніше, куратор несе відповідальність перед художником.

І коли я кажу, що кураторам доводиться займатись забиванням цвяхів, я не жартую, всяке траплялось. Думаю, що всі, хто займався створенням виставок стикалися з тим, що доводилося щось робити в останню мить і це пов’язано аж ніяк не з тим, що ти поганий організатор і не найняв людину, прорахувався в чомусь чи не доплатив, а в тому, що художнику в останню хвилину захочеться щось змінити й в ту хвилину на майданчику вже нікого не буде, крім вас двох. І відмовитись не можна, треба зробити все можливе, щоб виставка відбулась. Хоча тут теж треба вміти розрізняти необхідність, потребу щось змінити й каприз. Але це вже питання довіри між куратором і художником.

Для кращого розуміння специфіки кураторства рекомендую прочитати книгу Ганса Ульриха Обриста «Коротка історія кураторства», що містить 11 інтерв’ю знаменитих кураторів».

.

.

Аліса Ложкіна,
кураторка сучасного мистецтва, критикиня, головна редакторка «Art Ukraine»:

«Ще 10-15 років тому субкультура сучасного мистецтва являла собою скоріше сім’ю, таку собі вузьку тусовку за інтересами, що налічувала кілька десятків людей. У зв’язку з тим, що ситуація почала стрімко розвиватися, вийшла на інший рівень, ці люди розбилися на якісь умовні категорії, умовні ролі. І це досить важко – перейти на рівень інституційності з людьми, з якими раніше працював на рівні сім’ї.

В Україні існує проблема побудови стосунків між художником і куратором. З одного боку, вони можуть бути такі пасторальні, приємні, тусовочні. Але дуже часто трапляється, що чи то художник, чи куратор займає домінантну позицію. Можна собі уявити, що куратор – тиран, а художник – маріонетка. І така стратегія має право існувати, як і все в сучасному мистецтві. Але значно частіше буває ситуація, коли художник сприймає куратора як сервіс.

Назва «куратор» стала культурним феноменом і виплеснулась за рамки. Це свідчить про одну просту річ. Ми живемо в епоху множинності та надмірності у всіх сферах. І та людина, яка виступає куратором, є фігурою, яка робить вибір у цьому світі можливостей. Це важлива фігура, бо художників завжди більше, ніж кураторів.

Одна із принципово важливих функцій куратора стосовно художника – функція небайдужого співрозмовника. Бо в цьому світі багато людей, які не хочуть дивитись на когось, а хочуть показувати себе. Тому важливо знайти того, хто захоче на тебе дивитись, важливо знайти глядача. Саме глядача, а не критика.

На Венеційській бієнале мене переслідувало відчуття «переїдання» культурних об’єктів: всього так багато, що просто не можеш його перетравити. Коли я приходжу в музей мені трохи прикро, що я бачу так багато робіт водночас. За кожною з них стоїть унікальна особистість, кожна з них створювалася так, наче дивитися треба тільки на неї. А ти приходиш в промисловий ангар, де таких унікальних робіт – мільйон. Але ж не можна закохатися в натовп, можна закохатися в одну конкретну людину, дивитись їй в очі, розмовляти з нею, щоб спалахнула іскра. Мої колеги, з якими я обговорювала це відчуття на бієнале, зробили мені дуже слушне зауваження, сказавши, що треба дивитись під іншим кутом. Мовляв, до таких інституцій, до великого накопичення, вимушеного, бо інших підходів до зустрічі з такими масивами візуальної інформації людство не винайшло, треба ставитись як до міста. Коли ми йдемо містом, ми теж бачимо багато будинків, але попри це здатні насолодитись якимось загальним культурним ландшафтом і вподобати якісь окремі будівлі, що випадають із загального потоку.

Я розмірковувала про це в контексті кураторства і дійшла до думки, що в цьому випадку куратор – це такий собі урбаніст, людина, яка створює з окремих висловлювань художника певний ландшафт, що має зі світом грамотно й ефектно взаємодіяти, і дасть можливість глядачу зустрітись з тим, що йому ближче й цікавіше.

Куратор є не тільки співрозмовником художника, він також виконує роль медіатора, посередника між художником, який дуже часто знаходиться в своєму світі, не дотичному до бухгалтерської звітності й офісного робочого дня, і спонсором чи інституцією».

 Читайте також: 10 порад для літературних фандрайзерів

.

.

Роман Михайлов,
художник:

«Куратор часто помічає речі, вбачає якісь зв’язки, яких не бачить художник. Так трапляється тому, що художник звикає до свого твору і своєї творчості, а куратор на все дивиться з іншим сприйняттям і бачить як все показати найвдаліше і найдоречніше.

У стосунках куратора і художника велику роль відіграє довіра. Куратор має довіряти художнику, бо в художника насправді набагато більше шансів і можливостей підставити куратора, особливо це стосується інсталяцій та об’єктів, що створюються на місці».

.

.

Олександр Михед,
куратор літературно-мистецьких проектів, письменник:

«Перший мій кураторський проект був у грудні 2010 року. З того часу я займався кураторською діяльністю до 2014 року, після чого на 2 роки взагалі відійшов від менеджменту і кураторства, оскільки це приносило надзвичайне емоційне виснаження. Дуже складно співпрацювати з інституцією, бо вона вимагає прохідності в 100-150 людей. Має бути шум, галас, ЗМІ. А маленький перформанс, який прокачає невелику кількість людей, інституцію не влаштовує.

Нагода повернутись до кураторства випала мені минулого року, завдяки видавництву ArtHuss.
Я вважаю, що куратор має займатись ідеями. І мати фінансового директора, продюсера, організацію, яка за ним стоїть. В ідеальних обставинах, куратор має працювати з концепцією, з художниками. Як режисер. А режисер не думає про кейтеринг та інші подібні штуки.

Куратор завжди бачить роботу митця в ширшому контексті, ніж сам митець і кураторський текст – дуже важлива річ. Абстрактний художник пише незграбно і невдало. Мені не подобається, коли художники пишуть концепцію за себе, бо це не можна читати й зазвичай це дуже безграмотно. Тексти художників можуть бути матеріалом, з якого куратор робить цукерку. Це такі собі чернетки кураторських текстів. Але найцікавіше в кураторському тексті те, що він має правильну структуру. Сторінка – це 3 абзаци. Все. І особливий словник, який використовують для зрозумілості цієї виставки будь-де.

Найбільше мені подобається в кураторстві – і мистецькому, і літературному, – це можливість впливати на реальність як таку».

Читайте також: Олександр Михед: Реальності зручно, щоб ти ішов за потоком

.

.

Тетяна Трофименко,
кураторка проектів Харківського літературного музею:

«Як працівник державної інституції я в чомусь заздрю тим своїм колегам, які можуть виступати як незалежні куратори, не думаючи про казначейство та всі ті обмеження, яких дуже багато існує в музеї.

Так, наприклад, будь-який захід, який ми проводимо, прив’язаний до того, що в нас обмежена кількість лімітів електроенергії. І ми не можемо просто за неї доплатити, нам просто вимкнуть світло і випишуть штраф за нераціональне використання бюджетних коштів.

По суті, все, що робить Харківський літературний музей, можна означити як кураторську діяльність, однак в державній установі доводиться миритися ще й з тим, що там немає посади менеджера, піарника, SMM-ника… Тобто всю цю роботу, потрібну для того, щоб провести найменший захід, робить науковий співробітник музею, який має невисоку заробітну плату, фіксований робочий день і ще цілу низку інших обов’язків, які не може скасувати.

Інша проблема, з якою ми стикаємось щоденно, це те, що наш пересічний відвідувач не такий, як нам хотілося б. Ми за замовчуванням уявляємо собі, що до музею прийде людина інтелектуально розвинена, готова до діалогу, людина, яка цікавиться культурними, літературними, суспільними проблемами, але, на жаль, це не завжди так.

Тож, на мою думку, найбільшими проблемами, з якими доводиться стикатися куратору в державній установі є подолання внутрішнього опору всередині інституції й взаємодія з владою, а також когнітивний дисонанс породжений різницею між тим, як ми уявляємо громаду, і тим, якою вона є».

.

.

Ольга Гончар,
культурна менеджерка:

«Це справді проблема, що на ринку праці немає такої посади як менеджер культурних проектів чи куратор. Таким чином я існую незрозуміло в якому правовому полі й підпадаю під удар з погляду захисту моєї інтелектуальної праці. Тому правовий аспект діяльності куратора ще потребує суттєвого доопрацювання».

Читайте також: Заархівоване кураторство: всі відповіді в одній книжці

.

.

Оксана Щур,
кураторка Літературної лабораторії Мистецького Арсеналу:

«У рамках діяльності Мистецького арсеналу планується цикл воркшопів для менеджерів культури. Наступний – вже у цю п’ятницю, його метою є поглиблення знань менеджерів культури та митців у галузі фінансової грамотності.

Що ж до терміну «куратор літературних проектів», то тут необхідно пам’ятати про обережне поводження із терміном. Куратор – це людина, яка створює загальну концепцію події чи програми, пропонує «парасольку», що об’єднує усі пропозиції та ідеї, запрошує учасників і робить це цілком свідомо, відповідно до потреб реалізації концепції; якщо ж йдеться лише про те, щоб координувати увесь контент, провести захід на належному рівні, то краще використовувати терміни «координатор», «адміністратор», «програмний директор» – і не боятися того, що ці поняття є чимось гіршим чи маргінальнішим. Навпаки: це величезна важлива робота із забезпечення тилу, і без цієї роботи жоден фестиваль чи цикл подій просто не відбудеться.

Треба уміти називати обов’язки та явища своїми іменами. Наслідком цього є також і окреслення меж відповідальності особи, що курує чи координує. Куратор може і повинен виконувати також і певні координаційні функції, оскільки він є тим, хто перебуває у над-позиції й бачить увесь проект в цілості; ніхто краще за нього не може розподілити обов’язки між іншими учасниками процесу підготовки. І закулісся будь-якої події стосується куратора не менше, ніж директора та організаторів проекту

Розширення термінології, зокрема запозичення поняття «куратор» зі сфери візуального мистецтва, свідчить про інтеграцію різних сфер культури. Це глобальний процес, і добре, що його прояви є й в Україні. А дискусії про явища та поняття є симптомом того, що література й книговидання дедалі більше професіоналізується. Є люди, які займаються створенням концепцій та організацією літературних подій послідовно й фахово – а не лише задля розваги й самореалізації в перервах між основною роботою».

Читайте також: Книжковий Арсенал-2017: дискусії й виставки у фокусі, переговори у розфокусі

Чільне фото: Дмитро Бабенко