uncategorized

Де кураторство / авторки-упорядниці: К. Носко, В. Лук’янець — Харків :  IST Publishing, 2017.

Творці книжки «Де кураторство» зробили все можливе, щоб читачі на неї увагу звернули. Це втілено у протиставленні візуального рішення – скупий, навіть жорсткий (й на дотик) мінімалізм обкладинки кольору мокрого асфальту, – з витончено-раціональним дизайном внутрішнього блоку, складною архітектонікою верстки (завдяки ювелірній роботі Варвари Перекрест) і майже довершеною поліграфічною якістю (обріз, зшивка, друк, друкарня А4 Plus). Тактильно-споглядальні запити якнайвимогливішого користувача враховані, ймовірно, не без уподобань власне героїв «контенту»: передовсім художників, розмови з якими й створили проблемне поле видання. Чи не вперше в сучасній українській видавничій справі з’являється книжка такої теми й такого типу, хоча й із мінімальним накладом у 500 примірників, який можна порівняти з гомеопатичною дозою для інтелектуалів.

Концептуальна книга, як і на початку XX століття, змагаючись за поінформованого в арт-процесах читача, починає впливати на нього від факту самої появи як потенційний видавничий раритет. Недарма, ох недарма вибраний такий папір, кремово-жовтястий колір якого має і відтінок старовини, і вершків: на жодній зі складових книги видавці-дизайнери-редакторки не економили, однак і від кітчевої викличності «під ХІХ століття» максимально дистанціювались.

Звісно, коли постановка проблеми (попри те, що у назві немає знаку запитання, видання є проблемним, а отже запитальним по суті) зроблена у такий спосіб, що є сенс придивитись, внаслідок чого ця збірка есеїв, інтерв’ю (чи розмов?) перетворюється на повноцінне висловлювання.

Читайте також: Оголошено переможців конкурсу на найкращий книжковий дизайн 2017 року

Почну з кінця, оскільки авторки-упорядниці Катерина Носко і Валерія Лук’янець, певно, добре поінформовані про дивну потребу «людей мистецтва» починати гортати видання з кінця, тому й умістили на останніх сторінках довгий список персональних подяк, що назагал робиться не у фіналі, а на старті, тобто на титулі. Однак, таке перенесення у даній книзі виправданий: завдяки цьому останній, інформаційний розділ стає не менш важливим, ніж власне тексти-висловлювання.

Зацікавлений читач отримує систему смислових доповнень, оскільки й підписи до численних фото, і коментарі, і певним чином винесені цитати, і навіть виділення ключових фраз у кожному тексті тоном і кольором створюють враження ще одного шару текстів, де різні голоси якщо не сперечаються, то ведуть емоційний полілог. Він стосується також питання, яке, дещо розширюючи назву книжки, можна модифікувати у «так де ж кураторство? У чому воно знаходиться і знаходить себе у нинішній Україні?».

Читайте також: Творча майстерня “Аґрафка”. Нотатки з подорожі до Болоньї

Так «холодна», емоційно-стримана подача і візуальної, і вербальної інформації спонукає до того, щоб «непричесані думки» учасників полілогу (стилістично бездоганно відредагованих Тетяною Родіоновою, як в україномовних, так і російськомовних текстах) сприймати як варіації на тему конфліктності співіснування куратора і художника, куратора та інституції, куратора і художньої спільноти, але також і як набір майже індивідуальних маніфестів. Особливо у розділі «Куратор як художник», де уміщено усього два тексти, але проектність яких є напрочуд симптоматичною. Художники заявляють про готовність бути кураторами, та двоє власне кураторів, які розповідають і про те, навіщо витворювали власний проект з творів художників/ка, ніби стримують подвійний тиск сімнадцяти художників, чиї тексти уміщено у першому розділі книги «Художник як куратор».

Так кураторство постає нематеріальною практикою, що буквально на очах у читача, у процесі читання і розглядання книжки, із проблемної перетворюється на таку, що зникає. Гаразд, – от-от і може зникнути колективними зусиллями художників, які впевнено доводять, що самі можуть бути й власними кураторами, обійшовшись без зовнішніх керівників.

Читайте також: Найкрасивіші видання зі всього світу 2017 року від Stiftung Buchkunst

Це задавнена проблема української культури взагалі: автори текстів вважають, що можуть обійтись без професійних редакторів, видавці – і без компетентних коректорів, продюсери – без якісного постпродакшну, а більшість медіа – взагалі без відділів культури з арт-критиками. Усе, що професійно розвиває художній процес і арт-комунікацію, як правило чомусь піддається системному спрощенню. І у цьому сенсі книга «Де кураторство» певним чином, компетентно і вигадливо, архівує цю крихку ситуацію також і у царині складних стосунків художник-куратор.

Нехай і у гомеопатичних дозах накладу даного видання, але практика і проблематика кураторства в українському арт-контексті вже зафіксовані. Але чого мені у цій книзі бракує? Такої маленької статті, з невеликою табличкою, набраною хай би й найдрібнішим петитом, яка пояснює суть появи й от-от зникнення кураторства і в економічних показниках. У порівнянні цін із часовими затратами на створення проекту. Або у динаміці оплати, починаючи з 2000, наприклад, року. Або у кількості кураторських проектів по Україні взагалі. Або навіть й гендерно.

Бо від цього, як на мене, також залежить доля кураторів і кураторства у нашій культурі. І нехай би вона була не фатальною. Тобто, щоб елегантний колір картонної обкладинки не став пророчим, в сенсі відомого жаргонного вислову «закатали в асфальт».