Новини

Катерина Калитко. Земля Загублених, або маленькі страшні казки. – Львів: ВСЛ, 2017. – 224 с.

Бувають книжки, на які чекаєш довго і нервово – надто висока планка задана попередніми. Але вони виходять – і все підтверджується. Щоправда, підтвердження це може надійти із геть несподіваного боку.

З Калитко очікування по-своєму не справдилися – і це чудово: так, це проза поета, але позбавлена «поетичної медитативності» і зацикленої на собі імпресії. Чекали на самоцільну атмосферність і «музику слова» – отримайте з десяток міцних динамічних сюжетів; думали про елегійність і меланхолію – нате вкрай складний світ, із повнокровними (а крові тут таки багато) персонажами та постійним опроявленням другого (а то й третього) «дна душі». Хотіли пишної метафоричності – візьміть майже безпосередньо дану реальність. Майже.

Де у Кіяновської у «Стежці вздовж річки» була концентрована пульсуюча міфологічність із западанням у найдавніші безодні, там у Калитко – міфологічно забарвлені метафори на опис дня сьогоднішнього. Саме те, чого українській прозі бракувало чи не найдужче – не реалізму, а саме точно намацаних емблем реальності.

Читайте також: 25 найкращих книг за 25 найкращих років

У «Землі Загублених» дев’ять текстів (точно не казок, радше вміло замаскованих під оповідання «заархівованих» повістей), у яких постає цілком окремий – химерний і заворожливий – світ: зі своєю географією і пристрастями, які, проте, читачу добре зрозумілі. Переказ сюжетів тут нічого не дасть, треба бути саме Катериною Калитко, щоб так їх розказати, але й відчитування натяків й омажів виглядає марним: авторка від початку проходить по розряду «культуроцентричних», та лише до цього все не зводиться.

Ну, є тут виворіт «Робінзона Крузо» – історія про чоловіка, який залишається сам у фортеці («Каштелян»); ну, є варіація на тему «The Kite Runner» Хосейні – про хлопця, який після травматичного досвіду все життя тепер буде продавати на провінційному базарі повітряних зміїв («Володарка зміїв»); ну, є впізнавані сліди «пост-югославської» поетики Єрґовича («І море нас поглинуло»), неминучі, але ненав’язливі – коли й сонячно, і смерть поруч. Місце дії – умовні Балкани й конкретний Крим, щось схоже на острів, територію межову і метафізично нічию: не належить ні морю, ні суші. Загублена земля.

Але куди цікавіше подивитися поза очевидним, поза тим, що ця книга про маргіналів усіх мастей і відтінків (хлопчик-дівчинка, зрадник, ветеран війни, сумирний вар’ят, юнак пубертатного віку), які виявляються значно цікавішими (особливо для вибагливого автора і читача) за носіїв норми; це й так зрозуміло, «маргінальне стає центральним», «самі собі чужі» і т.д. Та невже це лише ще один пам’ятник знедоленим і зневаженим? Ще одна цеглина в нашу літературну стіну плачу?
.

.
Варто сказати з певністю – ні. Стільки сил задля такого не витрачається. Можливо, це книжка про війну? Можливо. Однак у Калитко війна є перманентним тлом, ефіром цих історій: хтось її не бачив, але постійно про неї думає, хтось був в Афгані, хтось від неї тікає, у когось далекі родичі були поплічниками фашистів. Вона тут не так конкретна (хоча є і Попасна) – радше це стан війни (і внутрішньої, звісно, також), категорія майже антропологічна. Війна входить у саму плоть життя – і в цій прозі відбувається її химерна «нормалізація»: не виправдання, але переведення розмови в іншу площину: так було завжди й певно буде; це зло, але що поробиш.

Життя яскраве і дивовижне, але люди часто ниці та слабкі. Окремо вони не існують, варто змиритися. Та головне – війна тут різна: вона і даність, і метафора війни як такої (чоловік в інвалідному візку, який несеться крутим схилом до води в самогубному пориві, – нічого рівносильного в мірі прицільного попадання в нерв часу за останні роки ми не бачили), і можливість глибше зазирнути в людське нутро. Смертоносний, але точний оптичний прилад – і з точки зору життя, і з точки зору розгортання сюжетів.

А втім, присутнє тут ще щось, те, що видається куди важливішим за адекватні зліпки з дня сьогоднішнього і всі міфологеми, які в нашому контексті часто обертаються ідеологемами, слугуючи виправданню дурного ходіння по колу.
.

.
Мова про те, що Катерина Калитко робить із самою українською літературою. І який шлях проходить у цій книжці. А те, що рух цей містить умовні три кроки, свідчить якраз не про усюдисущу сакральність – маємо справу з професійним відчуттям ритму – і на рівні загальної побудови, і на рівні окремих періодів: все одно це проза поета.
.

.
До того ж, попередня книжка письменниці називалися «Катівня. Виноградник. Дім».

Дому багато і в «Землі Загублених»: втраченого, незатишного, знову вибореного. І ось тут настирливо починає зринати здогад, що все куди складніше і цікавіше, що Калитко в цій книзі насправді йде будинком самої української літератури, запалюючи то тут то там свічки й лампи, особливо в тих кімнатах, де давно не бували чи куди бояться зайти. Готична новела (і не одна), роман виховання («Хлопчик і син»), авантюрно-крутійські пригоди («Лілабела»), замальовка з сучасного життя («Мартин», де немовби підхоплюється нитка недо-зрозумілої літератури радянських 70-80-х), навіть лицарський роман («Вітер у порожній очниці»; а це ж ядро романного жанру як такого) і фінальна космогонічна оповідь («Вера і Флора»).

Калитко пише так, наче позаду нема випаленої стилістично-жанрової землі, неначе всі ці жанрові формати довго і плідно тут розвивалися. Вона обживає внутрішній простір української літератури без фанатичного запалу і перегинів, але діловито і вправно. Бачимо благородство цієї прози і її анти-істеричність навіть в мелодраматичних текстах. Авторка знає, що право на таке хазяйнування вона має. І за походженням, і за докладеними зусиллями.

Читайте також: Автор критику харч, або чи є в Україні проза після Забужко?

Обживши будинок, Калитко занурюється з високо технологічним аквалангом у психологічні глибини, показуючи – услід за греками (а середземноморський ареол тут важить неймовірно) – що це море має безліч відтінків. Хто правий, кого і за що ми жаліємо? Саме тут авторці й грають на руку її маргінали: чесні та щирі зрадники, симпатичні слабкі люди. Максимально складно – і від того дуже реалістично, нюансовано і деталізовано: за віртуозним сюжетним орнаментом проступає візерунок людської шкіри. Так Флора нанесе на свою шкіру мапу Землі Загублених, так техніка зливається з органікою. А взагалі Земля Загублених – окремий світ, хоч карти на форзаці книги розміщуй, хоч фанфіки створюй. І космогонічна рамка є: від покаліченого дитинства і першої в житті героїні війни до народження близнюків і встановлення гармонії. Певно, не «Сильмариліон», та все ж.

Після всього Калитко вибирається на крутий берег і звисока оглядає створене (хоча її позиція – це завжди поєднання мікроскопа і телескопа) – і бачить, що добре воно. Замешкана місцина, драматична, але по-своєму радісна: життя варто того, аби його прожити. Так і вимальовується ця тріада майже алхімічних елементів, яку можна було б – згадуючи попередню книжку поетки – зробити назвою: Скеля, Море, Дім. Або ж – дім на горі над морем.

Визначити головний серед цих компонентів складно, а втім, вода грає тут виключну роль, як і в усій християнській (і не тільки) культурі: Дух Божий ширяв над поверхнею води, коли нічого ще не було, і тому вона – його відображення, дзеркало, яке містить пам’ять про ту зустріч. Щоправда, з Божественним тут постійні напруження, і на поверхні роману точно відбивається образ принаймні одного справжнього деміурга – самої Калитко.
.

.
Авторка стоїть на високому піку, де прохолодно і самотньо: такі висоти у нас беруть украй рідко. Прецедент – і головний претендент на книжку року, але цей контекст надто мілкий для книжки Калитко, яка буквально напливає на всю сучасну українську літературу: хвиля – і розсип нетривіальних сюжетів, хвиля – і вироблена художня фактура, хвиля – і «породиста» проза, підкріплена мисленням закінченим тематичним циклом і цільним авторським світоглядом.

Земля Загублених відшуковує не лише своїх героїв: у цій компактній книзі наша література виявляє свої забуті потуги. І допомагає їй саме Катерина Калитко – письменниця тут і повитуха, і хрещена мати водночас. Он вона – відпочиває після майже Сізіфової праці: боротьба з жанрово-проблемною амнезією, відточення власного, і без того мало на що схожого голосу, прокладання шляху між Харибдою запозичень з європейського досвіду (вестернізація, але без поверхневих дешевих ефектів) і Сциллою тутешньої інерції та неготовності до змін зсередини літератури.

Читайте також: Ростислав Семків про сильних жінок в українській літературі

Калитко прочиняє двері в день сьогоднішній для української прози – і демонструє їй її ж можливості. Як писати про війну і реальність (коли й живі діалоги, і впізнавані деталі), як ненав’язливо користуватися міфологізмом, як поєднати драматизм і комізм, дозволяючи собі щиро радіти життю, – і все це разом. До речі, є тут і прихований автопортрет: ота жінка, яка «по-хорошому» збожеволіла від кохання до свого потворного чоловіка і ходить довкола нього днями, співаючи пісень. Так і Калитко з українською літературою. Ситуація химерна, але навіює спокій: все буде добре. І з однією, і з іншою.

А казки в підзаголовку – від скромності. Як вираження надважливого колективного досвіду – може бути, та радше це таки викінчені оповідання, навіть якщо більшість із них продовжуються одне в одному: не всі вони однаково блискучі, але всі без застереження хороші.
.

.
То чи могла б ця книжка бути довшою? Чом би й ні. А чи могла б бути досконалішою – стилістично, на рівні просторечості лейтмотивами? Певно, що так. Та чи могла б бути кращою? Оце навряд.
.

.
Фінальна вилизаність омертвила б натуру і приховала сліди тих зусиль, які доклала авторка, вирішуючи безліч задач по ходу написання: від конструювання героїв і надання пластичності власній стилістиці до синтезування єдино правильної атмосфери: напруженої, драматичної, але такої, де не лише капітулюють і плачуть, а й живуть.

Можливо, Калитко навмисно стишує голос, знаючи про нашу травмованість патетикою, але сила письменницьких мускулів однаково очевидна. Ще один похід Калитко – цього разу в Землю Загублених – увінчується успіхом: вона не лише максимально точно її картографує – авторка відкриває там друге, «алегоричне» дно, ті підземні поклади і шельфи, які дозволяють книжці стати найкращою за довгий час серед тих, які беруться думати за посередництва «реальності другої» про реальність першу, нашу, – і про людину як таку.

Калитко наче та Флора: поставивши на письмі голос, може говорити про-будь що – і нам буде цікаво: бо це важливо, бо це майстерно, бо це по-справжньому. Не плачі, не чорнуха, не сльозогінний сентименталізм, не дешевий фольклорний етнографізм і навіть не історичні спекуляції – українська проза може бути іншою. Власне, ось вона.

Читайте також: Жіноча проза 20-х років: жодних «муз» у журналі про успішних жінок

Колись чеську літературу так самонепомітно змінював «комік» Гашек, британську – «мелодраматична» Остін, американську – «детективщик» По. Але треба дещо відійти й трохи почекати, аби масштаб змін і нововведень став зрозумілим. Наразі українська література отримала надпотужний, хоча й позірно не надто яскравий (якраз в силу благородства цього письма) розряд –дуже доброго смаку, майстерної техніки, завершеного письменницького бачення.

Чи допоможе це комусь, окрім Калитко – подивимось. Але дату зафіксуємо: 2017 рік, світ не лише не зійшов на пси – українська проза встала і бадьоро собі пішла. Пішла в Землю Загублених, а повела її туди Катерина Калитко. І так – це неймовірно прекрасно, з усіма зазначеними «але» й «однак». Як і саме життя. Що його, поза іншим, єднає з цією прозою ще й властива всьому справжньому парадоксальність: думаючи про «Землю Загублених», говоримо ми насправді про віднайдену літературу. Віднайдену українську літературу.

Фото: Вежа