Новини

Сучасний світ часто диктує свої умови у багатьох сферах життя. І читання, а відтак і вибір літератури, не стали винятком. І багато хто за умов обмеженості часових ресурсів звертає свою увагу на коротку прозу, навіть не підозрюючи, які обшир і глибина, а відповідно – і складність, можуть ховатися за всього кількома сторінками майстерного оповідання. Ніби капсули з харчуванням астронавтів – на перший погляд, невеличка пігулка, але яка вміщує у собі енергетичну цінність (у цьому випадку, радше, інтелектуальну й емоційну) рівну кільком повним обідам. І сьогодні ми презентуємо чотири найцікавіші, на наш погляд, перекладні збірки короткої прози, що вийшли друком в українських видавництвах останнім часом.

Читайте також про ще одну збірку короткої прози

Еліс Манро. Забагато щастя

пере­клад з англійської Євгенії Кононенко. — Львів: Видавництво Старо­го Лева, 2017. — 352 с.

Присудження Манро Нобелівської премії з літератури у 2013 році зробило появу українського видання авторки справою часу. З одного боку, трохи прикро, що творчість багатьох хороших письменників і письменниць з’являється на нашому ринку лише завдяки врученню їм топових премій. Але з іншого – не може не тішити, що наші видавці все ж намагаються заповнити ці прогалини. І тому поява збірки «Забагато щастя» стала по-справжньому очікуваною. І «Видавництво Старого Лева» ці очікування вповні виправдало.

Перше, що впадає в очі, коли берешся читати оповідання Манро, – це те, що спочатку ніби зовсім не помічаєш чогось такого, що змусило б зацікавитись і продовжити читати далі, крім хіба що вкрай добре вивіреної стилістики. Але поки ти встигаєш про це вдосталь подумати, незчуєшся, як виявляєш, що позаду вже кілька десятків сторінок, а відірватися стає все складніше. Гачок, на який тебе підчеплено, невидимий, але дуже міцний і надійний. Здається, що це лише непримітні герої у нетривіальних життєвих ситуаціях.

Але це знов-таки певною мірою омана, адже ситуації, які демонструє Манро, можна назвати нетривіальними, але із тим застереженням, що ця нетривіальність абсолютно реалістична і може в тій чи іншій формі мати місце у абсолютно будь-чиєму житті – потрібен лише поштовх у вигляді особистої трагедії чи тріумфу (але частіше все ж трагедії, як це не прикро). І від того ефект кожної історії підсилюється багатократно. Позірна простота перетворюється на драматичність і психологізм, які заповнюють думки і відчуття на дуже довгий час. Причому, це все абсолютно однаковою мірою стосується як оповідань з цілком вигаданими персонажами, так і з реальними історичними прототипами (до прикладу, Софією Ковалевською).

Знаному скульптору Мікеланджело Буонарроті приписують такий вислів про метод створення робіт: «Я просто беру каміння і відсікаю все зайве». При прочитанні оповідань Манро здається, що її метод доволі подібний, тільки «каміння» слід замінити на «роман». Адже кожне оповідання справляє враження частини значно більшої історії, яка переважно виявилась непотрібною – настільки місткою є саме та інформація, що зрештою потрапила до оповідання. Але цей невидимий фундамент і надає творам Манро тієї повноти, завдяки якій хочеться розтягувати читання, виділяючи вдосталь часу на цілісне сприйняття кожної окремої історії.

Цікаво, що сама авторка у одному з творів із певною гіркотою іронізує щодо сприйняття великої і малої прози: «…збірка оповідань, не роман. Це відразу розчаровує. Це ніби вмить применшує цінність книжки, робить з автора прохача біля брами великої літератури, якого не пускають всередину». Але схоже, що з цим не погоджуються ані читачі по всьому світу, ані Нобелівський комітет.

Ерік-Емманюель Шмітт. Концерт пам’яті янгола

переклад з французької Івана Рябчія. — К.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017. — 160 с.

Ерік-Емманюель Шмітт, на відміну від решти авторів у добірці, не новачок на українському ринку. У різних видавництвах вже виходили друком його п’єси, повісті й оповідання. Ця книжка, як і дві попередніх («Двоє добродіїв з Брюсселя» і «Зрада Айнштайна»), вийшла у «Видавництві Анетти Антоненко», що вже можна назвати доброю традицією. Додаткової важливості і очікуваності видання саме цієї книжки є той факт, що саме за «Концерт пам’яті янгола» Шмітт у 2010 році здобув одну з головних своїх відзнак – Гонкурівську премію за коротку прозу.

Читайте також про попередню книжку Шмітта

Найважливіша риса, яка вирізняє Шмітта серед інших авторів цієї добірки (та й загалом серед багатьох авторів), – це те, що йому вдається не лише розповісти історію, а й залучити читача до діалогу – як із твором, так і з самим собою. Твори Шмітта майже завжди провокативні, але ця провокація не стосується лише якихось традиційно межових тематик, як-то умовні секс, наркотики чи злочини. Його провокація виходить за ці межі, які починають здаватися і не межами зовсім, а лише частиною території життя. Натомість Шмітт за нові межі бере питання вічні – життя і смерть, а також їхнє переплетення на різних рівнях, змушуючи героїв, а відтак і читачів, полишати зону комфорту і заходити на рівні осмислення життя, куди за звичних умов ніхто не хотів потрапляти. Але смерть у Шмітта – радше, сходинка до нового, більш повного сприйняття життя.

Коли розумієш всю серйозність порушених тем, вкотре не можеш стримати подиву, наскільки автору вдається легко і зрозуміло говорити речі вкрай складні. Річ у тім, що новели, що увійшли до «Концерту пам’яті янгола», містять у собі яскраві притчеві елементи, завдяки чому спонука до внутрішнього діалогу спрацьовує ще ефективніше. Але Шмітт обрамляє їх у таку форму, що абсолютно не викликає спротиву навіть у тих, хто звик вважати притчевість патетичною, або тим, кому, здавалось би, давно обридла дихотомія «життя/смерть» у художніх творах.

«Концерт пам’яті янгола» також найбільш цілісна збірка у нашому списку. Власне, автор навіть не називає її збіркою, а цілком завершеною книгою. На підкріплення своїх слів він додав до кожної з новел елемент, який зводить їх всі до спільного знаменника – образу святої Рити, покровительки людей у надзвичайних ситуаціях, що тим чи іншим чином виникає у кожному з творів, і це особливо цікаво могло би виглядати у екранізації. Хоча чи може взагалі бути більш потужний спільний знаменник для всіх людей, аніж тема життя та смерті?

Тетяна Бонч-Осмоловська. Розвилка

переклад з російської Олени Якименко. — Харків: Фабула, 2017. — 480 с.

Ім’я Тетяни Бонч-Осмоловської, певно, найменш на слуху з-поміж  авторів і авторок, представлених у нашій добірці. Письменниця, перекладачка і філологиня народилася в Криму, вчилася і працювала у Росії, а нині живе і працює в Австралії. І така до певної міри незвична (адже, направду, не так багато людей переїжджають з Росії до Австралії) персональна біографія вкупі з літературною освітою дають цікаве поєднання. І з його втіленням і можна ознайомитись на сторінках «Розвилки», що вийшла у видавництві «Фабула».

У книжці представлені дві повісті і дванадцять оповідань, але, оскільки добірка присвячена короткій прозі, то мова більше піде саме про цю частину книжки, хоча, повісті, безумовно заслуговують на окрему увагу.

Оповідання, представлені у збірці, добре виказують у авторці професійну філологиню – настільки добре вони пропрацьовані з точки зору певної структурної канонічності. Ніби добре скомпонована академічна музика із додаванням сучасних мотивів. Внаслідок цього читати оповідання приємно, а для майбутніх письменників і письменниць ще й вкрай корисно. Чого тільки вартий приклад, як історію наукового відкриття перетворити на динамічну детективну історію в дусі Конан Дойла. Але навіть важливішою рисою є та, що виникла як наслідок згаданої вище географії.

Австралія, хоч і належить до умовного англо-саксонського світу, у культурно-побутовому плані для багатьох лишається загадкою. І Бонч-Осмоловська демонструє тут два основні виміри: зіткнення сприйняття російської дійсності із дійсністю австралійською та привідкриття завіси, що затуляє від багатьох побутове життя у самій Австралії. І вже ніби чимось звичним починають здаватися гігантські павуки, яких можна зустріти на кожному кроці цієї екзотичної країні-континенту. А заразом і якісь суто місцеві нюанси на кшталт самоіронії, побутових традицій тощо.

Коли дочитуєш останнє оповідання, починаєш відчувати якусь несправедливість від того, що вдалося захопити так мало. І тоді приходить розуміння того, наскільки багато ще всього у літературі незвіданого навіть суто географічно. І думка про розширення власних читацьких кордонів не покидає ще доволі довго. Та й не лише читацьких.

Ґеорґ Гайм. Злодій

переклад із німецької Ольги Свиріпи. — Івано-Франківськ: П’яний корабель, 2017. — 80 с.

Видавництво «П’яний корабель» прикметне тим, що звертає свою увагу на книжки, на які інші не зважають, але якими, тим не менш, так і хочеться поповнити власну бібліотеку. Не стала винятком і збірка оповідань «Злодій» Ґеорґа Гайма. Гайм – єдиний у нашій добірці не сучасний автор. Поет, прозаїк і драматург, один із ключових представників раннього німецького експресіонізму загинув у 1912 році, коли йому було всього 24 роки. Проте встиг лишити творчий доробок, що дозволив йому стати важливою фігурою в історії літератури. А тепер і українські читачі мають нагоду познайомитись з перекладами його прози.

Читайте також про іншого видатного представника експресіонізму

Кожне з семи оповідань збірки, попри всю свою короткість, змушує напружуватись не лише очі і звивини, але й інші чуття: тебе ніби пробирає холод десь в районі спини, майже явно чутними здаються завивання вітру і скрип дощок старого будинку чи корабельної палуби, а ніс майже відчуває всі описані запахи, з яких навряд багато приємних. І такий ефект активізації чуттів захоплює аж ніяк не менше, ніж самі сюжети.

Порушені теми цілком вписуються у парадигму тогочасної літератури, можна навіть сказати, «гострого» модернізму: божевілля у різних його проявах; екстремальна тілесність, доведена до деконструкції тіла у прямому й переносному сенсі; прояви слабкості й сили людського духу тощо. І вкрай складно стає виокремити настільки яскраві приклади експресіоністьської літератури із загального напрямку у мистецтві – одразу виникають згадки і про живопис, і про кінематограф, і про музику. І цих згадок хочеться мати ще більше, оскільки експресіонізм став направду яскравою віхою в історії західної культури. А титульне оповідання «Злодій» і взагалі, крім усього, сприймається, ніби культурний маніфест часу і покоління Гайма.