Майстер-клас

“Навіщо літературі життя і навіщо життю література?” – лекцію під такою назвою письменник, перекладач і публіцист Андрій Бондар прочитав для учасників семінару культурної критики й репортажу “Культура 3.0” , яку проводить CSM (Фундація Центр Сучасного Мистецтва). Письменник розповів про старі теми в новому контексті, про те, що й кому винна література і як вона може стати потрібною.

Як із маленьких історій створити великий міф

Якось на початку 2000-х років Микола Рябчук пояснив, чому не пише художньої літератури: “Не можу підібрати ключик до реальності”. Тож я хотів би поговорити про літературу як пошук коду реальності й виходу в неї, як спосіб інтерпретації життя, як унікальну можливість, яка дається кожному.

Будь-хто може використати, грубо кажучи, свій життєвий досвід для літератури. Не існує чогось такого, як висока місія. Ніхто з моїх знайомих не починає писати, щоб зробити кар’єру або заробити гроші. Особливість нашої літератури – в тому, що вона існує в зовсім іншому статусі. Нас читає мало людей, не можемо спромогтися на більший наклад, ніж 2 тисячі примірників. Але українська література має потенцію зачепити речі, недоступні нікому іншому. Можемо проговорити свою національну душу або особисту історію.

Рябчук тоді також зауважив, що тим ключиком, якого він не може підібрати, володіє Жадан. Це було на початку сходження літературної зірки Сергія – саме вийшов “Біґ Мак”. Тоді я задумався, як важливо для кожної людини знайти золоту жилу, вміти описати й пояснити так, як не зможе ніхто. Універсального рецепту, як стати успішним письменником, нема. Але Жаданові вдалося створити великий міф із маленьких історій. Він почав із того, що описав сіру реальність і звичайних людей, часом із мінусовим потенціалом, не застосовуючи жодних складних методів. Просто розповідав історії. У цьому є велика правда: розкажи про те, що тебе оточує, але зроби з цього більше, ніж є насправді. Під час читання його пізнішої творчості складається враження, що це не реалізм, а певний рівень абстракцій. Жадан вигадав цей міф Донбасу. Ніхто, хто проходив кордон та торгував з поляками або німцями у 90-х, не підтвердить, що це так, як зображено в письменника.

У цьому є велика правда: описуючи життя, література ніколи його не відтворює, а інтерпретує. Реальність завжди є претекстом, приводом для ширшої й глибшої картини. Для художника зовнішній опис ніколи не самоціль.

Читайте також: 14 улюблених прозових книг, які першими спали на думку Андрієві Бондарю

Як написати 20 колонок про мишей

Література — непрогнозована, може виникнути з маленького враження. 9 років я пишу для “Газети по-українськи” колонки — наразі є 401 історія. Щоразу, сідаючи за них, маю проблему. Роззираюся навколо, запитую — не лише дружину, а тепер уже й доньку: про що ще не написав? Тим, хто хоче спробувати себе в творчості, я порадив би збірку цих есе “Морквяний лід” як ілюстрацію безсилля перед літературою. Маєш це зробити незалежно від погоди, настрою, бажань. Мусиш створити текст без складних слів, з якомога простішими реченнями, який прочитає звичайна людина з райцентру. Що її зацікавить? Тільки те, що оточує.

А в певний момент я перебрався з Києва за місто, де нічого не відбувається. Безрух повний: ніхто не приїздить, ніхто нікого не вбиває, не ображає, не зраджує, ніякої пристрасті й амбіцій. Нема сюжетів — є пенсіонери й ліс. І треба написати колонку. Чуєш шурхіт за стіною: миша. Шарудить-шарудить — замовкла. Тоді в другому місці, у третьому.

Від цієї сирості народжується думка: це ж не просто миша — це насправді рідкісна миша. Пишеш про це. Ця думка підштовхує до іншої. Коли передивлявся згодом книжку, нарахував 20 історій про гризунів. Цілий епос: мишу випускають на свободу — тріумфальний шлях визволення. Тут вмикаються інші теми: випускаєш її, а вона не хоче виходити. Розумієш, що не миша, а людина, якій не потрібна свобода. Із ідіотської історії виникає певна трагічність. Минає тиждень. Миша повертається. І думаєш тоді, що мусиш мітити тваринок фарбою. Так починаєш цікавіше жити.

Ще одна тема — аборигени. Навпроти мене жив дуже колоритний персонаж. (Він помер 2 роки тому, й досі через це переживаю). Абсолютно примітивний, нецікавий мужик, з яким не було про що поговорити. Але в цьому був його сенс. Страшенно люблю розмовляти з простими людьми. Для мене найбільше задоволення — забувати, що маєш певну освіту, й опускатися до рівня автора колонки, який не може сказати: “Нікалаїч, дискурс”. Тоді став вигадувати закони Бондаря-Толкушкіна, співавтором яких був мій сусід. У житті, здавалося б, нецікавої людини є купа речей, які можна описати так, що вони заграють.

Як позбутися комплексів Нобелівської премії і великого роману

Найбільші комплекси нашої літератури — комплекс Нобелівської премії і великого роману. До них періодично додається ще кілька: чому немає свого Пєлєвіна? Український письменник ніколи не стане умовним Деном Брауном чи Даніелою Стіл. Але він може інше, тому має експериментувати.

Нині добре зосередитися на малих темах і амбіціях. З об’єктивних причин не випадає конкурувати з жанрами великих літератур, не можемо дорівнятися до закордонного фентезі або жіночого роману з його сильними англо-саксонською і французькою традиціями. Великі книжкові жанри хоч і стали глобальними, але належать певним країнам. Зате існують певні ніші, де можемо зробити певні прориви.

Читайте також: Нобелівці: українською не перекладено

Ламання, яке переживаємо (революція, війна) дає унікальний досвід. Зона дискомфорту для письменника — хороша нагода. Що може бути зараз цікавішим для репортера, як поїхати на Донбас і спробувати пройти всі блокпости? Репортаж — велика можливість. Третій рік читаю тексти конкурсантів “Самовидця”. За цей час рівень робіт дуже зріс. Цьогоріч жоден із репортажів, які надійшли, не можна назвати поганим.

Інтернет сьогодні дає шанс письменникам бути відомими малим коштом. Досить мати 10 френдів у Facebook. Мережа — це живий простір, де відбувається щось цікаве, у багатьох випадках — художнє. Пишіть про те, що у вас під ногами, що всередині, що болить, що заважає.