uncategorized

Ольга Дучимінська Вибрані твори /упор. Є. Баран, В. Смирнов. – Івано-Франківськ : Супрун В. П., 2014. – 480 с.

Вона цікава не тільки своїм знайомством із Іваном Франком, Ольгою Кобилянською, Наталією Кобринською, Олександром Олесем, Іваном Огієнком. І не тільки своїм фемінізмом і незалежністю, що на початку ХХ століття було справжнім скандалом. Її життя – із втратою чоловіка, смертю двох дітей, десятьма роками концтаборів і вмінням вийти з них у 75 років «невтраченою», а навпаки, зі збереженням інтересу до життя і до своєї праці, захоплює.

Саме тому «Вибрані твори» Ольги Дучимінської, маловідомої української письменниці, педагога, активістки феміністичного руху на Галичині варті уваги. Хтозна, може, хтось колись і захоче написати її біографію як роман чи зняти фільм, а ця книжка стане для нього першим кроком в опрацюванні матеріалу.

Це єдина і найповніша сьогодні збірка авторки. Її поезія, проза й літературно-критичні нариси досі були розкидані по різних журналах, газетах, окремих виданнях. Від цієї книги із останньою світлиною 105-річної письменниці на обкладинці по-справжньому віє епохою. Найбільша принада збірки у тому, що вона відкриває завісу часу, дає нам можливість підглядати за людьми минулого, передусім за самою авторкою, вольовою, ідейною вчителькою, що вибрала село як місце вчителювання.

Книга поділена на тематичні частини: вибрана поезія, вибрана проза, критичні розвідки, автобіографічні матеріали, вибрані листи, документи, а також передмова упорядника Євгена Барана і додатки, у яких уміщенно статті про письменницю Миколи Венгжина Володимира Смирнова і Володимира Качкана. Наприкінці подано фотодобірку.

Вірші Дучимінської достатньо традиційні у тому сенсі, що їх за тематикою стилістикою та мажорно-ударним пафосом складно відрізнити від віршів інших українських поетів-патріотів того часу. Є у неї зізнання у любові до рідної землі, народу, є обіцянки якось так по-особливому прожити життя, фемінізм, пейзажі, екзальтоване єднання з природою тощо. Словом, обов’язковий борщовий набір послідовників Франка. Він, до речі, мабуть, відчувши у Дучимінській вірну послідовницю, відрецензував її першу збірку «Китиця незабудьків».

Значно експресивніша пізня поезія Дучимінської табірного періоду. Ці вірші рятує передусім сила емоції. Очевидно, розпач письменниці у той час був настільки сильним, що навіть читаючи дитячі рими, помічаючи прямолінійні невибагливі метафори, учительську неповоротку іронію, читач перебуває у якомусь трилеровому напруженні. Таке враження, наче спостерігаєш, як людина іде по мотузці над прірвою. Отут зісковзне, ні, отут…

Проза Дучимінської за кількома винятками теж загалом написана зі скурпульозним учнівським дотриманням літературних тенденцій того часу. Її цикл алегоричних притч під назвою «Сумний Христос» з присвятою Ользі Кобилянській для сучасного читача здається надто пафосним. Тут Дучимінська, віддаючи данину модерну, пише про митця і юрбу, про невизнаних за життя пророків…  Новела «Warum?», присвячена подіям Першої світової, змальовує повстання творчої особистості проти абсурду війни.

Найкращі прозові твори Дучимінської – оповідання «Трембітали трембіти», повість «Еті» та уперше опублікована у цьому виданні автобіографічна повість «Весняні дні». Тут Дучимінська демонструє вміння абстрагуватись від свого «я» і написати, наприклад, життєпис неписьменного чоловіка-гуцула («Трембітали трембіти»), або передати психологічний стан людини у шаленій небезпеці («Еті»). «Весняні дні» – повість про перший рік самостійного життя Ольги Дучимінської на посаді вчительки – не лише багаті деталями побуту тодішньої сільської інтелігенції; письменниця передала, мабуть, знайомі всім легкість і неусвідомлене щастя юності, її трагічну конечність, невідворотний відлік безхмарних днів, про який молода людина, сповнена надій, навіть не підозрює. Відверто кажучи, такого вдалого опрацювання цієї теми в українській літературі навіть не пригадаю.

Листи Ольги Дучимінської до Володимира Полєка, подані у збірці, цікаві знову ж таки з огляду на її біографію. Знаючи, що писала вона їх уже далеко не молодою, після 10 років заслання у сталінських концтаборах, я очікувала прочитати безкінечні скарги на здоров’я, в’їдливі висловлювання щодо тодішньої літератури і культури. Але ні!

Звісно, побут, проблеми, конфлікт із владою, яка не давала їй спокою до смерті, критичні висловлювання Дучимінської у листах є. Але пише вона зовсім не як людина із закостенілими поглядами й уявленнями, мені вона здалася спраглою до усього нового подорожньою, а не безнадійно осілою на кінцевій зупинці свого життя. А ще у листах відображається її самотність, вимушена ізольованість від суспільства, гарячкове бажання розказати прихильному читачеві свої міркування, панічний страх набриднути і якась немов… закоханість?

Відзначаючи похвальну працю, яку виконали упорядники і видавці, беручись за цей некомерційний проект, слід усе-таки додати, що, мабуть, не варто було так настирно ліпити з Дучимінської скромну труженицю чи страдницю української  культури. Якось надто трафаретно звучать усі ці фрази про «зболене серце», «тернистий життєвий шлях», «не судилося». Крім того, хоч Ольга Дучимінська й маловідома письменниця, вона все-таки заслужила не лише на перелік її чеснот, а й на яку-не-яку критику.

Ольга Дучимінська – неординарна особистість. Що в ній дійсно полонить – це її дивовижна здатність відроджуватися зі своїх трагедій знову до прекрасного і ще незвіданого життя. Її письменницька спадщина – лише вузеньке віконце до таємниць внутрішнього світу цієї жінки, що насправді у 105 років померла молодою.

• щоб краще зрозуміти початок XX і радянську владу;
• дослідникам людської природи;
• у кого чергова депресія і хто хоче швидко вийти з неї;
• феміністкам.

• шанувальникам гостросюжетних творів;
• тим, хто цікавиться текстом більше, ніж автором;
• емо, готам і прихильникам суїциду.