Інтерв’ю

Лесь Подерв’янський блискуче жог під час публічного інтерв’ю на Книжковому Арсеналі. Можливо, тому, що інтерв’ю проводив літературний критик журналу «Шо» Юрій Володарський, та й аудиторія ставила конкретні запитання: про заборону слова «х.й» у Росії, про необхідність введення поняття «дохуя», про реакцію кацапів на п’єсу «Кацапи» etc.

Як тобі вдався перехід від легенди, про яку всі знають, але ніхто не знає, хто це, до реального Леся Подерев’янського, публічної людини?

Ти таке завернув, що я навіть не знаю, що сказати. Та ніяк не дався, який був, таким і лишився, нічого такого особливого.

Переміни якісь відбулися, люди впізнавати стали? Дівчата почали звертати увагу на вулиці?

А у мене ніколи не було особливих проблем із цим. Я ніколи своєю славою не приваблював дівчат. Я завжди думав, що приваблювати треба чимось іншим.

Траплялись же у тебе знайомства з людьми, з якими ви спілкувалися, а потім вони дізнавалися, що ти і є автор усіх цих текстів?

Чесно кажучи, страшенно задовбує – я б навіть сказав інше слово.

Ось одна з проблем, коли розмовляєш з Подерев’янським там, де є ніжні дівчата та діти. Як говорити з ним без цієї лексики? Тобі самому важко її уникати?

Ось, поїхав… Юра, та не важко взагалі. Але навіщо її уникати? Я й не уникаю.

Таке ось просте, стандартне питання. За своєю літературною спеціальністю ти драматург, правильно?

Не зовсім. Я ще написав декілька оповідань, зараз ось роман пишу навіть – відкрию страшну жидівську таємницю.

Що за роман?

Я б ніколи за роман цей не взявся, якби видавець Слава Померанцев не подзвонив мені і не сказав: «Я хочу тебе друкувати». Я кажу, ну ти хочеш, а друкувати нічого. А він каже «ну, тоді пиши», а я кажу – «що писати?». Він і каже: «що хочеш, ти пиши, а я буду друкувати». Я тоді подумав, що напишу роман, бо романів я ще ніколи не писав – писав п’єси і робити це я вмію, тож мабуть тепер треба лізти в те, чого ти не вмієш. Ну, от я зараз і проклинаю Славу Померанцева, і себе, і пишу роман.

Про що роман?

Роман називається «Таємничий амбал». Якщо в двох словах – він про пошук істини з її подальшим знаходженням.

Автобіографічний? Він про тебе?

Ні, не зовсім про мене, але будь-яка людина, що пише, знає, що писати можна лише про те, про що добре знаєш. Бо якщо не знаєш – вийде фентезі, хоча я певний, що у фентезі люди теж пишуть про те, що вони знають. Звичайно, там є якісь автобіографічні речі, але не тільки. Я ж маю зберігати інтригу, бо потім буде нецікаво читати,  але коротко: декілька придурків проходять різні стадії спокус у пошуках істини. Декому з них це вдається.

Тепер екскурс в історію, бо мені це справді цікаво. Як тобі прийшло це в голову – взяти якісь класичні тексти і їх «понизити» з використанням ненормативної лексики, суржика? Чи мав ти якийсь взірець перед очима?

Насправді це лежить на поверхні. Тому що усі справжні класичні сюжети – чим вони відрізняються від некласичних? Тим, що вони актуальні завжди, вони не фельєтонні. Актуальні вони тим, що там вічні теми – любов, смерть, зрада, війна, кров. І мене це завжди приваблювало. Тому мені здалося, що це абсолютно нормально, коли ти береш якийсь класичний сюжет… наприклад, у того ж Шекспіра немає жодного власного сюжету, він усі запозичував, тож чому, якщо це можна Шекспірові, цього не можна мені? Але у мене є не лише шекспірівські, а й свої сюжети.

А як це все технічно відбувалося – ти просто це написав і читав друзям, і у вас з’явилася ідея записати? Як воно стало розходитися?

Це відбувалося абсолютно спонтанно, я ніколи, чесно кажучи, не заморочувався. Якщо з тебе щось пре, і ти цього не записав – то ти це забудеш. І ось якісь речі, які просто пруть з тебе фонтаном, ти мусиш обов’язково записати.

А як виникла ідея записати це на магнітофон?

А такої ідеї взагалі не було і я до цього не маю ніякого стосунку, тому що я просто читав своїм друзям, а вони записували, і я навіть не знав про це.

А потім ти здивувався, коли дізнався, що воно розходиться, чи це було у порядку речей?

Я не заморочувався особливо такою хернею.

А ти якоюсь хернею в житті взагалі заморочувався?

Ну якоюсь – так, звичайно. Не знаю там – любов, смерть близьких, смерть друзів, ще якісь такі речі…

Коли ти творив цю свою травестію, ти тримав у голові Котляревського? Адже це дуже міцна традиція в українській культурі. Чи воно якось само? Тебе ж порівнювали, напевно, з «Енеїдою»?

Розумієш, я ж не конструктор, який щось із чогось кроїть. З мене пре – я записую, і я в цей момент не думаю ні про що, ні про Котляревського, ні про Шекспіра, ні про Гомера…я взагалі не думаю. Просто іноді, коли ти пишеш текст або пишеш роботу на полотні, і коли це справді у тебе виходить, проходить час – і ти не можеш згадати, як це у тебе вийшло. Ти не можеш відтворити цей момент – мабуть, і не треба.

Ти художник, що бавиться текстами, чи письменник, котрий малює?

Ну, художник – це моя професія, а писати… просто Бог наділив мене талантом і чомусь так виходить, що я вмію це робити. Але оскільки я лінивий, то для того, щоб я робив це частіше, мені треба увесь час давати копняки в сраку. Ось таким копняком був видавець Слава.

Чи влаштували тебе сценічні версії твоїх п’єс?

Що значить «влаштували», якщо ми разом усі їх робили? Звичайно, мені подобається те, що у нас вийшло, бо інакше воно б ніколи не вийшло під моїм іменем. Це ж не те, що я як автор дав п’єсу і сказав: «робіть що завгодно». Я був сценографом, моя дочка була художником з костюмів, мої друзі там брали участь. Це – наше дітище, яке ми ліпили разом. Ми ліпили «Павлика Морозова», через рік – «Сни Василиси Єгоровни», і дасть Бог, ми будемо і далі всіх веселити. Ось зараз ми з композитором Назаровим написали оперу, і якщо дістанемо табло – поставимо. Вона називається «Звірі», якщо коротко – то це про те як ведмедик, білочка, зайчик і котик врятували світ від фашистської чуми. Вони випадково зібралися, вони говорять про любов та про інші такі цікаві речі, а потім до них раптом приходить фашистська чума, потім приходить страшний НКВДист і викликає усіх товаришів звірів у Москву за наказом товариша Сталіна. А товариш Сталін наказав їм заарештувати Гітлера і терміново привезти у Москву, що мої герої і зробили. А потім виявилося, що товариш Сталін просто захотів бухнути зі своїм старим другом – товаришем Гітлером.

Перед нашою зустріччю мені нагадали, що ти є автором концепції стосунків між Україною та Росією. Пам’ятаєш? Вона складається з одного слова…

А, це в смислі «від’їбіться від нас»?

Я хотів, щоб це прозвучало.

Правда, це не концепція, це національна ідея.

Ось я зараз читаю Михайла Бриниха – він теж використовує ненормативну лексику, суржик… Ти слідкуєш за цими речами?

Я, сором сказати, вже давно нічого не читаю, як в анекдоті – «чукча не читатель, чукча писатель». Але тут немає ніякого снобізму, тому що я жорстко вважаю, що людина мусить все прочитати до 35 років – що я і зробив. А далі вже можна починати писати.

Питання з залу: ви так чудово одним словом описали нашу національну позицію. А яким одним словом ви опишете те, що відбувається в країні в даним момент?

Я б не взявся описувати це одним словом, бо це дуже складний процес…

А двома?

Двома? «Кацапи заєбали».

Насправді я вважаю, що Януковичу і Путіну треба поставити пам’ятник, бо якби не вони – невідомо, щоб було. На моїх очах зараз народжується нація – і врахуйте, що і на ваших теж. Ви всі свідки цього історичного моменту. Ми 20 років жили у гівні – ну, я ще жив раніше, ще у більшому гівні – і ось раптом це гівно раптом скінчилося завдяки двом мудакам, Путіну і Янику. Саме вони сформували те, що я зараз бачу – а я бачу не бидло, а народ. Всі ці роки я жив без країни, мушу зізнатися, що 40 років жив у країні, яка не любила мене, а я не любив її. Це не була моя країна. Потім у мене була ілюзія, що країна в мене з’явилася, але вона швидко скінчилася. І ось зараз у мене знову відчуття, що в мене є країна, за яку можна померти.

Не боїшся, що це знову виявиться ілюзією?

Ну… як вийде.

Питання з залу: Лесю, ще одним вашим знаменитим висловлюванням з приводу Майдану була необхідність введення поняття «дохуя». Чи з’явився у вас якийсь кількісний вимір цього поняття, його переведення в нулі і цифри?

Це дуже правильне питання. От я якраз думав про це, тому що якщо ми почнемо переводити це у цифри, то тут же будуть маніпуляції. Ми в Конституції запишемо, наприклад, п’ятсот тисяч, але одразу скажуть, що ми недорахували щось, що там насправді було чотириста тисяч дев’ятсот дев’яносто дев’ять… Тому ми мусимо виключити усі можливості для маніпуляцій і ввести юридичне поняття «дохуя». А що це таке – ми усі бачили.

Питання з залу: як відомо, тексти Подерев’янського нереально перекласти. Але чи були у тебе випадки, коли хтось намагався перекласти бодай один твій текст?

Одного разу мені подзвонила одна пані, викладачка німецької мови, і попросила дозволу перекласти мої тексти. Я сказав: «будь ласка, звичайно, пані, перекладайте». А більше таких спроб не було…

І чим це скінчилося?

Я не знаю, може і досі перекладає.

Питання з залу: а чи були якісь цікаві випадки, пов’язані з тим, як кацапи реагували на п’єсу «Кацапи»?

Про саму п’єсу «Кацапи» не було, але випадки з кацапами були. Одного разу в Криму я опинився разом з кацапами. І ці кацапи розмовляли моїми діалогами з п’єси, а я сидів поруч і сказав: «ребята, там на самом деле не так, а вот так», тому що вони робили помилки. А вони сказали «а кто ты такой, щас тебе пиздюлей отвешаем». Я все-таки сказав, що все ж маю якесь право на правки, і вони потім вибачилися.

Питання з залу: в Росії є національний міф, який усіляко експлуатують – це міф про «перемогу у Великій Вітчизняній війні». Проблема України в тому, що вона не виробила єдиного національного міфу. Як ти бачиш цю можливість, і чи потрібен такий міф?

Міф – це насправді те, чого немає. Якщо немає чогось, то треба це вигадати, і на цьому замішано усю російську міфологію. Тому що насправді завалити усю територію від Волги до Берліна трупами і вважати це перемогою, звісно, не можна, і тому починають це роздувати. А більше нічого, немає на що опертися. Якщо взяти російську історію – це цілковита міфологія, від початку і до кінця. Якщо ти береш якийсь факт єбаністичної російської слави і починаєш у тому копатися – то виявляється що там суцільна брехня, і немає ніяких досягнень. Виникає комплекс, а комплекс треба чимось підживлювати – і виникає ось ця тоталітарна міфологія. Тому у здорової країни ніякої міфології бути не повинно. Міфологія виникає у країни, що хвора.

Питання з залу: на який аспект культури потрібно звернути увагу в нових умовах?

Я не думаю, що нам на щось треба звертати увагу, бо культура – вона сама по собі. Будете ви звертати увагу чи ні – художники будуть писати полотна, поети будуть писати вірші, а композитори – музику, і тут нічого більше не треба. Я взагалі проти того, аби держава втручалася в це. Я, власне, завжди був затятим противником існування міністерства культури як інституту. Можливо я неправий, не знаю. Але мені так здається.

Яким має бути міністерство культури, щоб воно тобі подобалося?

На мою думку, єдиною функцією міністерства культури має бути просування якоїсь культурної політики. Якщо є якась культурна політика – тоді потрібне міністерство культури, якщо такої політики нема, то існування, викидання грошей на таке міністерство – це абсурд.

Ти можеш уявити, щоб тебе вивчали в школах?

Я би дуже цього не хотів. І саме тому, що коли я навчався у школі, я ненавидів шкільну програму.

А в університетах?

Та така ж херня, по-моєму.

Питання з залу: Симоненко сказав, що коли він стане президентом, він скасує цю посаду. Чи не думали ви для цього ж стати міністром культури?

Аби я хотів бути міністром культури, я б давно ним був. Але таких думок у мене нема, і я взагалі навряд чи підходжу на роль чиновника.

Питання з залу: в яку вікіпедію ви частіше заглядаєте – українську чи російську?

Я ні в яку не заглядаю, у мене взагалі нема комп’ютера.

Телевізора у тебе теж нема?

Телевізор є, як у всякого дебіла.

Питання з залу: нещодавно у Росії виступили з ініціативою заборони слова з трьох літер. Чи проживе без нього Росія та російська мова?

Так, я чув про цю прекрасну ініціативу. Мова йде про слово «хуй», яке існує вже дві-три тисячі років. А тут приходить якась філологиня і забороняє… ну, це говорить про те, що ця нація абсолютно хвора.

Питання з залу: як боротися з жлобством у сучасній культурі?

Боротися з жлобством неможливо, і не треба. Треба просто не бути жлобом, і все. Це все одно, що боротися за чистоту – треба просто не смітити.

Питання з залу: всі письменники сучасні зараз пишуть на комп’ютері – у Word’і або ще якось. А як пишеш ти?

Як усі. Отут стос паперу, отут авторучка – і так, безсмертним гусячим пером, як Нестор-літописець, я пишу.… Ну не гусячим, звичайно, але техніка дуже проста. Взагалі я ж не бачу великої різниці між тим – як? Головне ж – а що там всередині. В живописі це має якийсь сенс, а тут абсолютно ніякого значення це не має: все одно виходить те саме, якщо думки є, то вони є.

Питання з залу: Лесю, ось зараз насуваються вибори, і нам знову пропонують з гіршого обрати ще гірше. Може, нам якось взагалі без них обійтись?

Це була моя стара ідея,  що Україна – батьківщина анархії. Махно своїм прикладом довів, що це життєздатна система. Я завжди казав, що насправді ця країна не вимагає ніякої держави, але, на жаль, умови гри такі, що ми мусимо в неї грати. На жаль. Але я свідомий громадянин, я ходжу на вибори, якщо що – піду на війну, і все таке…

Питання з залу: скажіть будь ласка, ви свою творчість пишете у тверезому стані?

Тільки у тверезому.

А чому у вас нема комп’ютера?

Я якось це проаналізував. Заліз усередину себе і зрозумів, що мені він нецікавий і непотрібний. Я не знаю, що б я з ним робив. Недавно я був у Німеччині, мені було цікаво, що тут у нас робиться: тоді друг навчив мене, як залізати на якийсь сайт, читати новини. І все, більше нічого.

А як ви взагалі дізнаєтесь новини?

Телевізор, друзі, які мені розповідають… Ну так само, як раніше ми дізнавалися, коли не було комп’ютерів.

Питання з залу: як ви ставитесь до того, що ваші твори розлітаються на цитати?

Ну, що я можу з цим зробити? Взагалі я вважаю, що людина має мислити і розмовляти своїми цитатами, а не моїми або Шекспіра. Головне – це свої думки, а не чиїсь.

P.S. Можете послухати аудіозапис “Громадського радіо”.

Світлини Andrew Sherepenko, Insider