Читомо > Інтерв’ю > Голобородько: Путін – постмодерніст, що не має ніяких цінностей

Інтерв’ю

Голобородько: Путін – постмодерніст, що не має ніяких цінностей

02.12.2014 0 Автор:

Це інтерв’ю відбувалося в Ірпені, в хатинці на території Будинку творчості письменників, де після виїзду з окупованого терористами невизнаної ЛНР Луганська тимчасово живе Василь Голобородько. Говорилося під гул літаків, що регулярно пролітали над будинком, ніби нагадуючи, що зовсім поряд – війна, і сховатися чи втекти від неї не видається можливим.

Протягом нашої розмови пан Василь багато курить, ретельно викладаючи віялом недопалки в попільничці. Показує власні рукописи – списані дрібним почерком аркуші паперу, акуратно складені в течку вірші. Папка з недописаними віршами – це мало не все, що пан Василь узяв з собою з Луганська.

Здобувши світове визнання, Василь Голобородько довгий час залишався не надто відомим на батьківщині. Через переслідування цензорів не мав змоги видаватися в Україні аж до 1988 року. Заслужену славу Голобородько отримав уже за Незалежності – втім, це радше слава у вузькому колі поціновувачів. Ажіотаж навколо постаті пана Василя здійнявся зовсім недавно – завдяки Оксані Забужко, яка закликала висунути Голобородька на Нобелівську премію з літератури, чим, можливо, врятувала йому життя, адже саме після цієї заяви і спалаху інтересу до поета він з міркувань безпеки виїхав із Луганська.

Інтерес до Василя Голобородька – незаслужено спізнілий. Втім, завдяки вимушеному переїзду до Києва закритий і не надто охочий до публічних виступів пан Василь став ближчий до читача. Справжнього читача, щиро зацікавленого у його творчості. Під час перших і, будемо сподіватися, не єдиних, читань Голобородька у Києві книгарня «Смолоскип» була заповнена молоддю, що захоплено слухала, як він декламує свої вірші.

Василь Голобородько – потенційний претендент на Нобелівську премію з літератури. Не будемо загадувати – надто багато факторів впливають на отримання чи неотримання цієї нагороди. Зрештою, Нобелівська премія – це черговий незавершений гештальт нації, яка потребує визнання. Але в першу чергу хочеться, щоб Василь Голобородько був прочитаний і люблений вдома.

Як зізнався пан Василь, йому хотілося б, щоб ним цікавилися в першу чергу не як поетом, а як людиною. Тому це інтерв’ю зрештою набуло форми вільної розповіді від першої особи. Інтерв’юер зникає. Залишається Людина.

Про батьків

І батько, і мати у мене з Криворіжжя. Вони були ще малі, коли їхні батьки переїхали звідти у 1910 році. Тоді там знайшли поклади руди й почали відкривати рудники на землях, якими володіли селяни. У них викупали цю землю, але продавали на сході Катеринославської губернії. Виїздили в основному ті, у кого в сім’ї було багато хлопців, бо було общинне володіння землею, і на дівчат землю не виділяли, зате на кожного хлопця давали певну площу. Кожного року був перерозподіл. Так мої батьки опинилися на Луганщині. Наших, приїжджих, там не любили, бо їм продали кращі землі, а місцевим лишилися пагорби, піщані грунти. Вони довго ворогували, до війни доходило. А потім почали одружуватись одне з одним, все забулося.

Бабуся, батькова мама, була з Широкого, що біля Кривого Рогу. Дідусь – із Рахманівки. Коли вони познайомились, у бабусі вже був мій батько. А де він узявся – ніхто не казав. Бабуся татові нібито говорила, наче його батько, тобто мій рідний дід, десь загинув у 1905 році. Знаю, що бабуся по матері – в неї було красиве прізвище, Суховій – родом із Київщини. Але ж Київщина тоді була величезна губернія і межувала з Катеринославською. Глибше й далі нічого не знаю – оповите туманом, уже й не розкажуть.

250413_585193028247461_8975949531622589009_n

Про тимчасове проживання в Ірпені

Секретар Спілки письменників Люба Голота вирішує питання мого проживання. Каже, можна безкоштовно проживати – але я готовий заплатити. Нібито є постанова Кабміну, про допомогу переселенцям. Але я не хочу бути нахлібником, щоб потім хтось мені докоряв, і кругом цим козиряли, що от, порятували біженця, надали можливість безкоштовно проживати. Всі повтікали у Київ і чекають, щоб їм давали житло. А я поїхав би в Луганськ. Потяги вже ходять. Аби хліб у магазинах був, цигарки, вода, газ, світло. Інтернет щоб був – я дивився телебачення по інтернету. Тільки хочу дізнатись, чиє там СБУ і міліція, якими законами вони будуть керуватися, чиєю Конституцією. Якщо наше СБУ – тоді можна їхати. Тобто СБУ як показник того, що наша влада. Якщо якесь ЛНР-івське, автономне, то, звісно, ні. Хоча… нашого там ніколи й не було.

Так, там небезпечно. Але, може, мене хоч чіпати не будуть. Я ж не активний, мене нема в жодних організаціях чи партіях. Бо отак огинатися… Тут є деякі письменниики, які живуть довго, можна з ними спілкуватися. Але однаково… Коли все нормалізується, я повернувся б. Бібліотека моя мене задовольняє, інтернет є, спілкування чи театрів я не потребую. Газети там російськомовні всі, я їх і не читав. Правда, передплачував. Люба ще давно мене питала – чи є в мене зимове вбрання. І зараз питає. А я собі думаю – е, відчуває, що я надовго тут. Я то вважав, це недовго протриває, схопив одну папку з незакінченими віршами і поїхав. Думав, усе швидко закінчиться – та воно швидко б і закінчилося з сепаратистами, якби росіяни не ввели війська.

Про Путіна і постмодернізм

Росія не зважає на жодні домовленості та рішення. Навіть на те, що сама Росія була гарантом нерушності кордонів, коли Україна відмовилася від ядерної зброї. Світ абсурдний, його намагаються унормувати та врегулювати якимись внутрішніми та міждержавними законами. А Кремль і Путін усе це зруйнували і знову занурили в абсурд. Тоді виходить, що Путін справжній постмодерніст, який не має ніяких цінностей?

Про передчуття в поезії

Я трохи більше десяти років живу в Луганську, хату в селі покинув. І мене переслідували мотиви полишеної хати, втечі, переслідування. Різні способи втечі – то я хочу пташкою летіти, але з’являються коти,  і тоді можу полетіти насінинкою кульбаби… Я все думав – до чого воно, я ж нормально переїхав у Луганськ, якийсь час міг повертатися в ту сільську хату, влітку ми їздили родиною, це потім уже став менше їздити. А мотиви втечі все одно постійно переслідували. А це, виявляється, було передбачення оцього мого витіснення з Луганська, втечі невідомо куди. Передбачення великого переселення, вимушеного. «Вимушені переселенці»… так це називається?

10730906_585193064914124_7971617355929803375_n

Про регіональність

Мене завжди намагалися регіоналізувати: ти з Донбасу, ти зі Сходу. А я ніколи себе не вважав донбаським автором. Був такий критик Леонід Коваленко, він завжди питав – а чого в тебе нема віршів про Донбас, про шахту, ти ж там працюєш? Та я працюю в українській мові, і мені байдуже, чи я в Ростові живу, чи в Луганську, чи в Ріо-де-Жанейро. Я живу в українській мові. Хоча я таки написав кілька віршів про шахту – були певні трагічні моменти, а я намагався писати про це дитячою мовою. Десь три вірші зробив, потім відійшов від того. Хоча можна було би спробувати ще – писати дитячою мовою про якісь дуже серйозні трагічні речі.

Про дитячі вірші

Першу книжку дитячих віршів я видав у 1992. Я не писав їх спеціально. Щось виникало – кілька рядків, образ – і я записував у зошит. А потім Іван Андрусяк якось запитав, чи є в мене дитячі вірші? Я прогорнув той зошит, дивлюсь – можливо, це буде цікаво дітям. А оті, що в великому зошиті – могли б розвинутися в окремий вірш або ввійти до іншого вірша як елемент. Виявилося, це в мене не оригінальна практика –я потім дізнався, що так працював Елюар. У нього навіть збірки виходили, з ілюстраціями Матіса і Шагала: два-три рядки та ілюстрація, а потім ці два-три рядки з’являлись у більш поширеному вигляді вже у вірші.

Отак у мене і вийшло три дитячі книжки –насправді вибрані з дорослих книжок.  Редактори побачили, що діти певного віку можуть це сприймати.

Щоб свідомо писати вірші для дітей, треба психологічно себе одитинити. В мене такого не було. В мене всі вірші дитячі. До речі, це і Михайлина Коцюбинська колись відзначала – вона якось красиво сказала, «геніальна дитяча наївність». Ці вірші – такі собі спалахи, осяяння. Виникало, а я записував. Але лаврів дитячого письменника я ні в кого не мав наміру відбирати.

Про реальність і досвід у поезії

Я просто пишу вірші. Якийсь життєвий досвід проникає у тексти, я ж не в вакуумі живу. Але цей досвід не на першому плані. У мене є вірш десь 1964 року, «Золоті глечики груш». У ліричного героя-хлопчика загинув батько, і він сподівається його зустріти. В селі мені казали – а чого ти таке пишеш, що батько загинув, у тебе ж тато живий? На одному семінарі в Луганську поетеса з Алчевська подумала, що я сирота. А я ще й з інтерната приїхав – я там був, бо дуже важко ходити 7 кілометрів до школи. Два роки так походив, а потім пішов в інтернат. Ото ж інтернат, і вірші такі, то та поетеса й подумала, що сирота, навіть морозиво мені купила.

Так, різні життєві події та враження впливають на світовідчуття, але на першому місці це для мене не стоїть. Що я оце, сів би й почав писати – осінь, листя падає, а я сиджу тут, в Луганську хату забрали? Писати про все, що відбувається навколо – це для комсомольських поетів. Я у Поля Валері колись вичитав: «Необов’язково поетові мати якісь відчуття, переживання, поет має написати вірш так, щоб викликати відчуття, які він хоче, у читача». Ось тут у Києві був один поет, то він хизувався весь час, що у нього таке, бач, тонке світовідчуття, і він його виражає. Я йому й говорю – а Горький же сказав, що для того, щоб зварити суп, необов’язково сидіти в каструлі. Оці всі розповіді, що поет – то ніби арфа, яка так тонко відчуває… та інші люди, може, ще тонші відчуття мають, тільки вони не пишуть вірші!

До того ж, досвід не завжди на користь. От у чому, наприклад, була складність Стуса в порівнянні зі мною? Мені легше писати про тюрму, бо я там не був. Мій погляд буде збоку, більш узагальнений і правдивий. А Стус відразу його звужує. Кожен вірш, який би він не написав, буде звужуватись отим колом тюрми. І це великий мінус. На сприйняття Стуса це впливає негативно, бо навіть ті вірші, що він написав до тюрми, сприймаються через призму ув’язнення.

10407371_585192934914137_4926228074996763957_n (1)

Про «Українських птахів» і лебедів Параджанова

В Луганську у мене залишився рукопис роботи про птахів – «Українські птахи в українському краєвиді». Це різножанрові тексти про різних птахів – прислів’я, повір’я, загадки. Я вже років 20 займаюся цим, призбирую матеріал. Де трапиться якась цікава назва чи загадка, я все складаю в папку, до конкретного птаха – а потім уже з цього вибудовується цілісний текст. Я вибудовую його від найпростішого – назви – до найскладнішого, коли птах уже не означає себе, а метафоризує щось інше, людське, природнє.У моїй роботі 365 папок, по папці на кожного птаха. За весь цей матеріал треба сідати й працювати, впорядковувати. Останній вірш, що я зробив, був про снігура –красивий великий вірш. Я ще роздрукував з інтернету діалектні словники й вишуковував назви птахів, і от вірш про снігура вже був написаний, а я знайшов у словнику ще одну діалектну назву. Якщо знаходжу якесь прислів’я чи повір’я, теж додаю.

Якби ж я ще казками не займався… Я вже 18 років інтенсивно вивчаю казки. От у 40-томному «Етнографічному збірнику» є казки, які збирав Володимир Гнатюк – вони дуже поширені й деталізовані, буває, трапиться така, що три дні розбираю. А вірш – це так, збрело в голову, я й записав. Буває, позаписую, не завершу, і не повертаюся до цього – ніколи.

Я привіз із собою папку незавершених віршів і за цей час завершив 21 вірш. Ніяк не закінчу вірш «Білі лебеді Параджанова». Році у 1983 я ішов на роботу, це було восени, і літали лебеді. Чи заблукали вони, чи що. А потім виявилося, що цих самих лебедів бачив Сергій Параджанов – недалеко був табір, де він відбував покарання. І він написав сценарій «Лебединое озеро. Зона», Юрій Іллєнко потім зняв за ним фільм. І я хочу дописати вірш про те, що ми з Параджановим бачили тих самих, але таки різних лебедів. Бо він був у тюрмі, а я, як би там не було, на волі. Я повертався до цього вірша у січні 1996, але все чогось не вистачає, щоб дописати. Коли я приїхав з Луганська, настрій був такий, що трошки тут побуду, от-от звільнять місто –і я повернусь. А коли зрозумів, що воно все затягується, і невідомо, коли повернуся– опустилися руки, не хочеться нічого робити. Зараз тільки читаю.

Про українську міфопоезію

Українська міфопоезія – це поезія навпаки (специфічне тлумачення українських міфопоетичних утворень, якому присвячено розділ в останній збірці Василя Голобородька «Білі кімнатні рослини» – Г. Т.). У мові є певні поетичні утворення, а я їх логізую, вербалізую хід думки, відтворюю процесїї виникнення. Хоча ці утворення, може, і виникли колись у якоїсь людини інтуїтивно, в результаті певного осяяня, а потім поширилися. Але інтуїція ж береться не з нічого, а з попереднього досвіду, начитаності. Я логізую цей процес.

Є картина Катерини Білокур «Цар-колос», а в мене є вірш «Цар-колос». А є лев-не лев Марії Примаченко: у нього по всьому тілу квіти. Я все думав – ну звідки у них це взялося? І спроектував, звідки Білокур і Примаченко брали свої образи. Виявляється, з вишиваного рушника. Їм це було доступне, бо всі дівчата вишивали, і в їхній свідомості усе це було живе. І я хочу зробити вірш «Лев – не лев» на основі цього проектування на рушник. Ще є такий задум із міфопоезії: дівчина навесні називає журавля веселиком. Є така назва птаха, але для людей це неважливо. А для дівчини вперше побачити журавля і назвати його веселиком важливо, бо «веселик» – це паронімічна метафора весілля. А для дівчини ж найважливішою подією було весілля.

Про лесбійок

Був у мене курйозний випадок. Надсилав на редагування рукопис останньої книжки, «Білі кімнатні рослини», Любі Голоті. Вона каже – я нічого не міняла, одну буковку тільки додала. Ну, думаю, може десь пропустив. Що я, свою збірку буду читати? А Тарас Салига щось там писав про мене і якраз  цитував той вірш, де Люба додавала буковку. Я подивився і думаю – та що ж це таке! Кобзарська мова, яка називається лебійською, раптом стала «лесбійською». Це Люба Голота так осучаснила. Кобзарі – і раптом лесбійська мова. Тому, якщо мені до рук потрапляє моя книжка, то я цю буковку викреслюю.

Осучаснюють нещасну Україну…  Геїв та лесбійок вистачало в усі часи, в кожному суспільстві, але на них просто не звертали увагу. Хоча деінде й переслідували – у Радянському союзі ж була кримінальна стаття, а вже в перебудову її скасували. В радянський час це заборонялося з однією метою – потрібне було поголів’я. Та система абсолютно не цінувала людське життя. Жуков, коли була Друга світова війна, посилав мільйони на смерть, щоб узяти якусь висоту. Але ж населення треба поновлювати, то й боролися за збереження поголів’я, гарматне мясо. Ото єдина причина. Але яке дивне спрямування нашої розмови –лесбі, геї і «проча содомія»… Може, це щось сатанинське, як кінець світу. Кінець світу ж настав уже давно, потрошку, це не одноразова акція, а розмивання усталених цінностей… Ну, модернізуємось. Добре, що я в цьому світі вже не буду жить. Я не європеєць. Я традиціоналіст. Український сільський традиціоналіст.

Світлини Оксани Гаджій, Нати Коваль і Олега Коцарева

Стаття надана дружньою редакцією книгознавчого часопису Коло

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

code

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe