Читомо > Тексти > Нобеліант, який «поховав велетеня»

Тексти

Нобеліант, який «поховав велетеня»

10.02.2018 1 Автор:

Кадзуо Ішіґуро. Похований велетень. — Львів: ВСЛ, 2017 – 376 с.

Роман нобелівського лауреата Кадзуо Ішіґуро «Похований велетень» занурює читача в напівміфічну атмосферу й історію раннього Середньовіччя.

Чого шукати людині: правди чи омани, забутого минулого чи самотнього майбутнього, облудного примирення чи кривавої помсти-війни, різкої об’єктивності чи ворожбитської ілюзії? Ці питання поступово та повільно виклубочуються зі сторінок роману, а відповіді на них, перегорнувши останню сторінку, мусить мужньо дати сам собі кожен окремий читач. 

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Видавництво Старого Лева».

 

Проклятий вітер! Це що, буря насувається? Горацій стерпить і вітер, і дощ, тільки от зараз у сідлі сидить не його старий господар, а незнайомка. «Це просто втомлена жінка, — кажу я йому, — котрій більше потрібно бути в сідлі, ніж мені. Тому поводься чемно і вези її». Тільки чому вона взагалі тут? Невже добродій Аксель не бачить, як вона ослабнула? Привести її на таку безжальну висоту — він що, взагалі розуму збувся? Та вона йде так само рішуче, як і він, і жодні мої слова не можуть переконати їх повернутись.

От я і шкандибаю пішки, під вагою цієї поіржавілої вдягачки, тримаючи Горація за вуздечку. «Хіба ж ми не завжди ґречно поводилися з дамами? — прошепотів я Горацієві. — Хіба ми могли поскакати геть, залишивши напризволяще це добре подружжя та їхню норовливу козу?»

Коли я вперше їх побачив, вони були тільки крихітними силуетами далеко внизу, і я сприйняв їх за тих, інших. «Подивися-но туди, Горацію, — сказав я тоді. — Вони вже зустрілись. І вже тут як тут, наче той чолов’яга не зазнав од Бреннуса жодної рани».

 

Baren-Giant

 

І Горацій задумано глянув у мій бік, наче запитуючи: «Тоді, Ґавейне, чи може статися таке, що ми з тобою востаннє видряпуємося цим пустельним підйомом разом?» І я не знайшов іншої відповіді, крім як ласкаво погладити його шию, хоч у той час подумав собі:

«Той воїн — молодий і страшний чоловік. Але, може, і я побив би його, хто знає? Я дещо помітив, ще коли він зарубав Бреннусового солдата. Хтось інший не звернув би на це уваги, проте не я. Невеличке слабке місце ліворуч… Для вправного супротивника… Та як наказав би мені вчинити зараз Артур? На цих землях усе ще лежить його тінь і не відпускає мене. Чи змусив би він мене причаїтися, наче звіра, що підстерігає свою здобич? Але ж де ховатися на цих голих схилах? Хіба ж самого лише вітру досить, аби заховатися? Чи мені потрібно вилізти на край якоїсь прірви і скинути на них великий камінь?

Ледве чи так пасує робити лицареві Артура. Найкраще я відкрито вийду до нього, привітаюсь і ще раз спробую з ними домовитися. «Вертайтеся назад, пане. Ви наражаєте на небезпеку не лише свого невинного товариша, але й усіх добрих мешканців цих країв. Залиште Квериґ тому, хто знає її звички. Ви ж бачите, що я саме їду її вбивати».

 

Проте до таких моїх благань його вуха завжди були нечулі. Хіба послухає він мене тепер, коли вже добрався так близько до мети, а хлопчик із укусом веде його просто до її порога? Чи зробив я дурницю, врятувавши хлопчину? Втім, абат мене страшенно залякує, і я знаю, що Господь мені подякує за мій вчинок.

 

«Вони крокують так упевнено, наче мають мапу, — сказав я Горацієві. — Ну, де на них чекатимемо? І де зустрінемося з ними лицем до лиця?

Перелісок. Тоді ж бо я про нього і згадав. Дивно, як на тому місці розрослися буйні дерева, незважаючи на вітер, що змітає довкола все до билинки. Перелісок стане добрим укриттям для лицаря та для його коня. Я не нападатиму зненацька, наче розбійник, але навіщо показуватися на очі, коли до нашої зустрічі ще добра година?

Тож я легенько пришпорив Горація (втім, він на це тепер уже майже не реагує), і ми перевалили через гребінь гори, не піднімаючись різко вгору і не скачучи вниз, — але цілий час нас немилосердно шмагав вітер. Ми обоє були раді дістатися до тих дерев, хоч і ростуть вони так дивно, що аж задумуєшся: чи не сам Мерлін наклав закляття на це місце? Ну й чоловік був пан Мерлін! Колись мені здавалося, що він зачаклував саму Смерть, але навіть Мерлінові довелося-таки вирушити в інші світи. Де тепер його дім: у раю чи в пеклі? Може, добродій Аксель і вважає Мерліна слугою диявола, та наш чародій не раз застосовував свої сили задля справ, дивлячись на які Бог усміхався.

 

23іі

 

Про Мерлінову відвагу також не варто забувати. Не раз стояв він із нами пліч-о-пліч під стрілами та сокирами ворогів. Дуже навіть може бути, що це — Мерлінів ліс, а посаджено його з єдиною метою: щоб одного дня я міг у ньому знайти пристановище, очікуючи на того, хто хоче знищити плоди нашого великого подвигу, здійсненого того дня. У битві проти драконки загинуло двоє з нас п’ятьох, але добродій Мерлін стояв поруч із нами, не втрачаючи самоконтролю під помахами хвоста Квериґ, бо ж як іще він міг виконати своє завдання?

Коли ми з Горацієм дісталися до лісу, там панували тиша та спокій. Навіть пташка чи дві виспівували в листі, й, хоча гілляччя нестримно гойдалося від вітру, внизу було так тихо, як погожого весняного дня, коли думки старого чоловіка нарешті можуть спокійно перелітати від одного вуха до іншого, а не коли їх одразу підхоплює шалена буря! Відтоді, як ми з Горацієм востаннє були в цьому лісі, минуло, мабуть, уже декілька років.

Бур’яни розрослися до страхітливих розмірів, листя кропиви вже завбільшки з дитячу долоню, а одним стеблом можна двічі опоясати дорослого чоловіка. Я залишив Горація на м’якій галявинці, щоби він міг собі попастись, а сам трохи поблукав під кронами дерев. Чому би мені тут не відпочити, спершись на цього доброго дуба? А коли — в належний час — вони прийдуть сюди, що неодмінно станеться, ми зустрінемося з воїном лицем до лиця, як брати за зброєю.

 

Я продирався через височезну кропиву — чи не для цього я ношу це скрипуче залізяччя, щоби захищати гомілки від болючих опіків? — аж поки дістався до галявини та до озерця, над яким крізь листя видніло сіре небо. Навколо озера, біля самого краю води, росли три величезні дерева, та кожне з них було розколене посередині й усі вони впали кронами у воду. Без сумніву, коли ми були тут востаннє, ці дерева гордо стояли на повний зріст.

 

У них влучила блискавка? Чи, знеможені старістю, вони запрагнули помочі від озера — помочі завжди такої близької, проте недосяжної? Тепер вони можуть пити досхочу, а на їхніх зламаних спинах гніздяться гірські птахи. Чи в такому місці мені судилося зустрітися зі саксом? Якщо він переможе мене, то, можливо, мені вистачить сил доповзти до води. У воду я би не падав, навіть якби мене не стримував лід, адже розбухати під латами — це не надто приємно, та й чи можна сподіватися, що Горацій, сумуючи за господарем, дістанеться вузлуватим корінням до води і витягне звідти мої останки?

Та мені доводилося бачити, як поранені у битві товариші понад усе прагнули ковточка води чи як декотрі з них намагалися доповзти до краю річки-озера, незважаючи на те, що тим вони подвоювали свої муки. Чи є якась велика таємниця, яку знають лише вмирущі? Мій старий товариш, добродій Бюель, благав про воду того дня, коли лежав на червоній глині тієї гори. Я казав йому, що в моїй флязі ще залишилася вода, та ж бо ні: подавай йому озеро або річку. «Але ми дуже далеко й від того, й від того», — казав я йому. «Будь ти проклятий, Ґавейне! — кричав він. — Це моє останнє бажання! Хіба ти можеш мені відмовити?

Ми ж з тобою товариші, котрі відбули стільки жорстоких битв!» «Але драконка розрубала тебе майже навпіл, — казав я йому. — Якщо я понесу тебе до води, то, перш ніж ми туди дістанемося, мені доведеться йти під літнім сонцем, тримаючи під кожною пахвою по одній твоїй половині». Та він відповідав: «Серце моє зустріне смерть, лише коли ти покладеш мене біля води, Ґавейне, де очі мої зімкнуться під її тихий плюскіт». Ось чого він вимагав, і його не турбувало, чи впоралися ми зі своїм завданням і чи дорого заплачено за його життя.

Читайте також: Не відпусти нас, Кадзуо Ішіґуро, 113-тий нобелівський лауреате

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Комментарі читачів:

  1. 10.02.2018 в 6:27 pm

    Доброго дня! Вкажіть, будь ласка, ім‘я перекладачки, яка працювала над цією книжкою: Тетяна Савчинська. На жаль, дуже часто перекладачі в нас залишаються невидимими :(

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe