Читомо > Тексти > Ада Роговцева та її «прості речі»

Тексти

Ада Роговцева та її «прості речі»

03.02.2018 0 Автор:

Тетяна Терен. Прості речі. Вісім розмов з Адою Роговцевою. – Київ: Pabulum, 2018. – 264 с.

«Прості речі» — це відверті діалоги великої акторки про її життя, родину, близьких людей, покликання, професію і країну з журналісткою Тетяною Терен і театральною критикинею Анною Липківською.

У цих текстах перед нами постає не лише жива легенда українського театру та кіно, а й гранично щира жінка, якій випав непересічний життєвий шлях. У розмовах згадуються знакові події та відомі особистості нашої культури, які для Ади Роговцевої були і залишаються друзями чи колегами.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Pabulum».

 

— І Костя, і Катя стали режисерами вистав, у яких ви грали і продовжуєте грати. Наскільки у них різні мистецькі підходи?

— О, з Костиком було неможливо працювати! Він прийшов у театр з кіно і був страшенно нетерплячим. Син одразу ж дуже чітко уявляв, яким він хоче бачити кінцевий результат, і пропускав важкий, безглуздий період опанування актором матеріалу. «Мамо, прибери усмішечку!» — весь час кричав Костик. І це були насправді дуже корисні вказівки: коли ми працювали над виставами «Благо-дарю» і «Бельведер», син мене «почистив» — від ляльковості, принадності, грайливості. Все це у мої п’ятдесят п’ять років треба було прибирати, бо інакше з мене б вийшла стара акторка-маразматичка. Костик мене зробив жорсткішою і вимогливішою до моїх героїнь, тому робота з ним стала професійною чисткою від іржі. 

 

Узагалі, свій режисерський шлях син починав досить дзвінко. Після армійських документальних спроб його перший кінорежисерський проект «Сходинки в небо» за новелою Тоніно Гуерри був визнаний найкращим дебютом України 1989 року. Потім він зробив незалежний спектакль «Чотири допити» і дві вистави за п’єсами Анатолія Дяченка28 — аншлагову «Благо-дарю» в російській драмі й «Бельведер» в театрі «Бенефіс».

 

За роль в останній мою партнерку Ніну Шаролапову 1995 року відзначено в номінації «Найкраща жіноча роль» на Міжнародному фестивалі «Золотий Лев» у Львові. Але, попри театральні успіхи, життям Кості на той момент було кіно — він тоді поринув у написання сценарію за новелами Стефаника. Та кіно в ті роки не знімалося, тому він навіть адаптував той сценарій для театру, але й на такий масштабний театральний проект грошей не знайшов, бо не вмів і не хотів їх шукати…

Катя ж працює як театральний режисер, вигранюючи о́браз і характер кожного героя. Безперечно, донька заслужила свій режисерський статус. Іноді я думаю, що моє ім’я може допомогти їй дістати якусь копійку на нову постановку, хоча для підтримки я вже Каті не потрібна. Перед нами тонкий, мислячий режисер із дуже хорошою школою. Мені рідко щастило працювати з людьми, які мною керували, але при цьому були розумнішими за мене. 

850h925

— Ви задоволені, що Катя відійшла від акторської роботи й зосередилася на режисурі?

— Не можу сказати, що я задоволена, тому що Катя ще не награлася. Коли ми їздимо Україною з «Варшавською мелодією-2», люди бачать, яка прекрасна актриса працює поруч із Роговцевою і не розуміють, чому вони її не знають. До того ж Роговцева у цій виставі не така й хороша — тут уже більше ім’я працює, а не сам митець. Тому мені дуже жаль, що донька мало грає.

— І ви, і Катя згадували про її давню обра́зу на вас через те, що ви не відпустили її зніматися у фільмі Параджанова.

— Це не образа — швидше великий жаль. Звичайно, якби вона тоді зіграла в Сергія, її життя пішло б іншим шляхом. Параджанов добре знав Катю, бо Костик був у нього другим режисером на зйомках «Ашик-Керіба» і під час підготовчого періоду поїхав у Грузію разом із сестрою. Я їх відпустила, і вони якийсь час жили в квартирі Параджанова. Серьожа тоді просто закохався в Катю і попросив нас дозволити їй зіграти головну роль Магуль-Мегері.

 

Але я опинилася перед непростим вибором. Параджанов був рідною для нас людиною, тому він дуже відверто мені сказав: «Ти хочеш дочку чи артистку?» Планувалася майже тримісячна експедиція в Азербайджан і Грузію. На той момент у фільмі вже знімався актор, якого Серьожа витягнув із тюрми, тому ситуація була небезпечна. У такому віці я не могла дозволити Каті самій розпоряджатися своєю долею — я ще за неї відповідала.

 

Я знаю випадки з життя спортсменок, яких у дуже ранньому віці віддавали в інтернати, і в результаті вони не мали ні дитинства, ні юності. Як тут можна ставити на ваги двадцять років нещасливого життя і реалізованість у професії? Катя лишилася цілісною натурою, хоча в акторській сфері реалізувала себе не до кінця. Але мені здається, донька ще зіграє свої значні ролі — вона до них готова. А про Серьожину любов до неї нагадують численні фотопроби Каті на роль в «Ашик-Керібі», які тепер зберігаються в Музеї Параджанова в Єревані…

— Попри цю ситуацію, вам з Катею вдалося стати близькими подругами.

— Можливо, це завдяки спільній професії. В їхньому з Костиком дитинстві мене дуже часто не було вдома, але я неодноразово брала їх із собою на зйомки та гастролі. Спочатку я спокійно лишала їх на Костя Петровича, згодом могла покластися на батька, але були роки, коли я дійсно дуже напружено працювала і багато що проґавила в їхньому житті. Брати на себе менше обов’язків я не могла, бо треба було прогодувати велику сім’ю і вчити дітей. Це була моя робота. Актор, як і хірург, не може одного дня вирішити, що відсьогодні він братиме на себе менше. Але я дуже щаслива, що, попри всі складнощі, ми з Катею стали не просто подругами, а продовженням одна одної. Коли я викладала студентам і мала кудись вибігти, я кликала Катю — і вона могла продовжити мою лекцію з будь-якого місця.

Читайте також: Книжкові відкриття-2017 від знаних книголюбів

 

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe