Читомо > Інтерв’ю > Редактор російського «Коммерсантъ»: Інформаційна війна іде поза межею добра й зла

Інтерв’ю

Редактор російського «Коммерсантъ»: Інформаційна війна іде поза межею добра й зла

04.04.2014 0 Автор:

2 квітня в креативному просторі «Часопис» відбулася зустріч з Ольгою Соломатіною, російською журналісткою з видання «Коммерсантъ», авторкою книги «Писать легко» та одноіменного інтенсивного курсу. Незважаючи на те, що в інтернеті на зустріч зголосилося більше сотні людей, проходила вона у камерній, майже домашній обстановці. Читомо потурбувалось, щоб цінні поради редактора зі стажем не загубилися.

У нас з редакторами гірше, ніж з авторами. Півтора роки назад, тільки розпочинаючи свій курс «Писати легко», я зрозуміла, що те, що для мене природно, для інших – дуже складний процес.

Є так званий «страх білого аркуша»: сиджу перед монітором, пишу та стираю слова, переставляю літери і не знаю, що писати. Від цього рятують дві речі. Перша – це збір інформації. Ось наприклад, приходить до мене піарщик, а я питаю – що у тебе є з інформації про твій продукт? Він починає говорити «інноваційний, новий, корисний…» – тобто, крім прикметників нічого немає. Потрібно зібрати інформацію у продавців, у виробників – і тоді буде, про що писати.

unnamed (1)

Ольга Соломатіна провела майстер-клас у вишиванці

Інша штука, котра рятує – це план. Такий, який у школі складали перед тим, як твір писати. Я люблю приводити приклад того, як пишуться поганий та хороший сценарій. Поганий сценарій пишеться так: сценарист сидить, пише сцена за сценою, на це йде півроку… Потім він відкорковує пляшку шампанського, відсилає сценарій агентові, розсилає своїм друзям і починає чекати на відгуки. Друзі у свою чергу довго це читають, а потім кажуть: «ну… знаєш, в цілому – так, і настрій є… і особливо вдалася та сцена, де дитина йде за печивом…». Врешті-решт, агент телефонує і каже, що сценарій нікому не підходить. Сценарист довго ображається, звинувачує всіх у поганому смакові і у продажності американському кінематографові, але потім здається і каже: «добре, чорт з ним, перепишу». Він не бере нову історію, новий план, сюжет – він перетасовує все, що вже було, і знову відправляє. На кінець стає ясно, що нічого з цього не вийде.

Як пишеться хороший сценарій або будь-який інший текст? Ви берете маленькі картки, і пишете на них історію – на придумування сюжету може піти від п’яти хвилин до двох тижнів, але не півроку точно – на одній картці може бути репліка, на іншій – якась сцена… Потім ви берете друзів, одного за раз, саджаєте перед собою і розповідаєте йому свою історію. Якщо людина слухає уважно – це добре, а в тому місці, де вона бере чашку або закурює – робите помітку, що це те саме місце, яке потребує переробки.

Для менш грандіозного проекту, такого як пост або стаття в журналі, вам достатньо зібрати інформацію і з кимось її обговорити. Проговорюючи, ви, по-перше, розповідаєте найцікавіше. Є так званий «кулерний тест» – це коли ми зустрічаємося в офісі біля кулера, де вода нагрівається, і щось одне одному розповідаємо: наприклад, ділимося найбільш цікавим зі своїх вихідних. От що зі свого зібраного матеріалу ви зможете розповісти за декілька хвилин біля кулеру – те і є найціннішим.

Кожен автор-початківець проходить зі мною таке: я задаю йому написати замітку на 1000 знаків, ми обговорюємо план… А потім автор приходить і приносить замість 1000 знаків – 8000. При цьому, у нього червоні очі, я розумію, що він реально трудився – але за планом він не працював. Він написав замітку, що називається «Все, що автор дізнався за відведений йому час з заданої теми». Надлишок фактури гірше, ніж недостатність, бо недостатність хороший автор чи редактор може перекрити. Мій улюблений редактор завжди казав: «Кому потрібна уся твоя інформація? Пиши так, щоб було цікаво у рамках сюжету».

Якщо текст великий, краще з ним «переспати»: увечері написав, вранці – перечитав. Через півроку свої власні тексти починаєш читати як чужі. Наприклад, я веду такий невеличкий щоденник у себе в телефоні. З плином часу деякі події забуваються, і коли я наштовхуюся на якісь записи про них, я думаю: «Хто ця тітонька, що пише у моєму телефоні?».

Важливо читати собі свої тексти вголос, хоча б тихенько під ніс. Чому? Тому що коли ми промовляємо їх, ми все одно чуємо їх ніби «зі сторони» – і якісь огріхи, неузгодженість часів, надто складні речення – все це випливає. Але якщо поруч є «жертва» – краще прочитати їй, бо там, де для вас все очевидно та зрозуміло, інша людина може спитати: «що?», і тоді доведеться переписати так, щоб іншим було зрозуміліше.

Є люди, що не можуть писати просто – у них довгі, закручені фрази, купа термінів… Це те, що по-хорошому потрібно викорчовувати, бо чим більшим  людина є професіоналом у своїй справі, тим простішою мовою вона про це пише, буквально «на пальцях» може пояснити. Але багато хто  думає: я ж матиму несолідний вигляд, якщо напишу, що ми «прибирали»! Краще я напишу, що «ми проводили роботи з облагородження території». Цих абстрактних понять краще уникати, бо за ними нічого не стоїть. Якщо я скажу, що приїхала до вас на громадському транспорті – то ви собі його не уявите, якщо ж скажу, що прилетіла літаком – у вас одразу виникають картинки. Чим більше картинок виникає під час читання тексту – тим краще.

Завжди слід використовувати короткі речення – але щоб це не було так, як робот розмовляє. В будь-якому місці, де хочеться поставити кому, двокрапку, кому з крапкою я завжди прошу авторів-початківців ставити крапку. Є така штука: кожен текст має мелодику, навіть якщо ви читаєте не вголос – він все одно «звучить». Також я прошу не використовувати прикметники – тут одразу починається протест. Використовувати їх слід лише тоді, коли вони несуть реальну інформацію, бо часто прикметник використовують як засіб перекрити недостатність інформації. Це важко – жити без прикметників, але це відкриває нові творчі простори.

 1798453_718669171498120_1192236474_n

Питання з залу: раніше у соцмережах було правило – більше чотирьох рядків не писати, бо ніхто не читатиме. Зараз пишуть справжні «простирадла» – і всі їх читають. Як ви ставитеся до постів і якими вони мають бути?

Залежить від мети. Якщо я пишу для того, щоб продавати – а так чи інакше, мета фактично завжди є такою – то краще одна фотографія, короткий текст. А що стосується великих текстів, особливо зараз, коли такі події… Гадаю, це тому, що вони викликають емоції та почуття, а коли текст викликає почуття, тоді його хочеться читати. В постах ми ж читаємо тих, кого підтримуємо, хто висловлює наші власні думки. Ось я у зв’язку з подіями видалила багатьох друзів – і отримала масу задоволення. Я ж не можу кожного переконувати, тож чому я маю читати цю дурню?

Питання з залу: що ви любите читати?

Я взагалі стараюся не читати. Я багато сиджу у соцмережах, ще й підписалася на купу спільнот – рекомендую, до речі, дуже цікаве читання. Щодо книжок – намагаюся читати класику. Також люблю мемуари: коли мені погано, я читаю, наприклад, про блокаду Ленінграду і думаю, що в нас ще нічого, було і гірше. Газет не читайте. У нас іде жахлива інформаційна війна, просто за межами добра і зла. Я думаю, що навіть у радянські часи з точки зору пропаганди все було зроблено набагато якісніше. Чи то ці люди, що зараз працюють на цю «машину» навмисне роблять усе, спустивши рукави… Ось недавно мені довелося увімкнути канал «Росія 24». Що вони роблять – просто з точки зору того, як будується репортаж? Вони розповідають про те, що робиться в Києві, показують кадри з Майдану – найстрашніші, але ті, що вже залишилися у минулому – і кажуть, що це там відбувається зараз. А далі замість того, щоб показати Раду, яка цілодобово працює, вони показують якесь маленьке містечко на Сході України, де зібралися якісь три депутати і чоловік сто, які підтримують те, що вони хочуть показати – і видають це за реальну картину.

Взагалі я не дивлю телевізор. Коли був Беслан, я зрозуміла що все, досить. З того часу усі новини я дізнаюся зі стрічки у соцмережах. Якось мій кардіолог сказав мені: «ти слухай та дивися що хочеш, але йди з цього інформаційного поля». Я почала слухати у машині радіо «Орфей», класичну музику, і стала набагато спокійнішою, але через стрічку я все одно знаю, що відбувається. У нас же, до речі, якраз ввели дивовижну штуку – кримінальна відповідальність за перепости Навального.

Питання з залу: де ви черпаєте натхнення?

Я не вірю у натхнення. Коли я була автором-початківцем, мені треба було привести себе у стан, який я називала «коні скачуть». Але чекати цих коней було дуже важко. А потім якось починаєш розуміти, що писати – це такий процес, як борщ приготувати. Зібрати інформацію – «почистити картоплю»… і так далі. Коли інформація цікава, і якщо не претендувати на шедевр – то це зовсім неважко.

Питання з залу: наскільки важливо для видання, щоб автори писали в єдиному стилі, чи краще мати власний авторський почерк?

Це залежить від редакційної політики. Наприклад, у нас в «Комерсанті» для вироблення єдиного стилю працює ціла команда рерайтерів. У виданнях такого формату як, наприклад, slon.ru кожен пише у своєму особливому стилі. Головне – не боятися «ростити зірок». Якщо не боїтеся – нехай буде авторський стиль.

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe