Читомо > Видане > «Фаршрутка» Івана Семесюка: пригоди метафізичного пікаро з буряками

Видане

«Фаршрутка» Івана Семесюка: пригоди метафізичного пікаро з буряками

17.08.2016 0 Автор:

Іван Семесюк. Фаршрутка. – К.: Люта справа, 2016. – 192 с.

Нова книжка Івана Семесюка «Фаршрутка» — це нe що інше, як крутійський роман (в оригіналі «picaresque novel»), жанр, якого наша література довгі сторіччя була позбавлена через історичні передумови. Отже, появу такого, ще й настільки концентрованого, зразка цього жанру можна вважати не лише реакцією, а й справжньою помстою.

Крутійський роман виник в літературі західної Європи як протилежність лицарському роману. Походеньки героя цього роману, крутія (або ж «пікаро») — це пародія на «куртуазні» мандри лицаря. Пікаро не має моралі, принципів та прекрасної дами, заради якої він здатен на подвиги. Пікаро зневажає правила соціуму та користується ними, щоб обдурити законослухняних громадян.

Літературознавець Михайло Бахтін писав, що пікаро чужі в цьому світі, «із жодним існуючим життєвим становищем цього світу вони не солідаризуються, жодне їх не влаштовує, вони бачать виворіт та брехню кожного становища» (переклад автора — Читомо). Типові пікаро це Панург, Фігаро, Швейк, Остап Бендер. Все це люди без певного місця проживання, аморальні та вигадливі. Пікаро зневажають оточуючих, тому не відчувають гризот сумління, коли обдурюють їх. Найкраще суть пікаро характеризує назва драми Сервантеса «Блаженний пройдисвіт».

Українська література аж до ХІХ сторіччя, коли на Заході крутійський роман під навалою романтизму та реалізму занепав, розвивалася у східно-візантійській традиції. Це означало, що світська література в нас була маргінальною, а більшість літераторів і читачів цікавилися виключно церковними темами. Українці середньовіччя та відродження розважалися, читаючи житія святих. Навіть у ХІХ сторіччі захопливу історію життя Святої Варвари читали дітям замість казок.

Читайте також: Українська проза до Форуму видавців

Мабуть, наш перший крутійський роман — це «Енеїда» Котляревського: зауважте, що це був твір не оригінальний, а як зараз кажуть, «рімейк» західної літератури. Із великим запізненням крутійський роман нарешті з’явився в Україні у ХХ сторіччі, найяскравіше представлений романами Майка Йогансена та Юрія Андруховича, але всі вони були позбавлені шаленої анархічної енергії справжнього пікарескного твору.

І ось нарешті у ХХІ сторіччі ми дочекалися справжнього українського пікаро. Знайомтеся: герой нового роману Івана Семесюка потомственний цирковий кріпак, павіан Томас Якович Сирота!

Уже з перших рядків «Фаршрутки» одразу ж помітна її жанрова приналежність: павіан українізувався через недовіру до суспільства. Як справжній пікаро, він користується мовою, щоб протистояти «іншим» та перемагати їх. «Краще так, аніж усе життя бути добросердним ідіотом і пускати ротом соціал-демократичні бульбашки!» — думав Томас Якович і вважав себе переконаним націонал-спеціалістом, ким, власне, й був». У цій короткій характеристиці увесь авторській підхід до персонажа: він зневажливо ставиться до всіх політичних рухів, але може використати будь-який з них на свою користь.

Cover01a-890x1000 копіювати

Томас Сирота — це явний нащадок булгаковського Поліграфа Шарікова: обидва вони потрапили в людський світ зі світу тварин, але на цьому їхня подібність закінчується. Шаріков був створений із собаки професором Преображенським заради наукового експерименту, а Булгакову він був потрібен для відносно безпечної критики перегинів повсталого пролетаріату. Власне, Шаріков був таким собі штучним перегином. Сирота ж — це результат природної еволюції, натуральних факторів занедбаності: «проклята українізація довела нормальну тварину до сказу». Він виник, мов ганебний висип — ознака ганебної хвороби, і самим своїм видом вимагає негайного лікування.

Але кого саме лікувати? Із кожним словом «Фаршрутки» стає все більше зрозуміло: Сирота — це багатостраждальний український нарід. Він курить «Прилуки» й тягне за собою кульок з буряками. Можна без зайвих сумнівів сказати, що роман емесюка, як і вся його творчість загалом, — це щадна терапія для української національної ідентичності, яка однією ногою стоїть у патріархальному корівнику в оточенні православних храмів, де геїв поки що вважають дрібними підкуркульниками Вельзевула, а іншою встрягла у мультикультурне багно модерного космополітизму, де її навчають, як правильно ловити покемонів.

Читайте також: «Щоденник україножера»: обійняти й реготати

Експозиція, в якій розгортається сюжет «Фаршрутки», нагадує «Кентерберійські оповідки» англійського поета Середньовіччя Джефрі Чосера, де мандрівники різних соціальних прошарків поєднані разом однією метою — дістатися до певного населеного пункту. Різниця лише в тому, що чосерівські паломники прямують на уклін мощам святого Томаса Бекета у Кентербері, а Фаршрутка їде нахуй.

Цей загадковий прислівник місця є справжнім метафізичним і у певному сенсі трансцендентальним означенням

Саме тому жодного подиву не викликає факт, що супроводжують цю подорож кнехти з «відділу метафізичного спротиву СБУ». Тут варто зауважити, що, оскільки «нахуй» означає буквально «ніде» або «скрізь», то фаршрутка прямує не до раціональної чосеріанської мети, а до руйнівної сингулярності, яка оточує та поглинає і так крихку реальність Сироти. Із кожним кілометром у вказаному напрямку поступово зникають закони фізики й логіки, а співробітники СБУ із апостолів анархії перетворюються на справжніх десадівських лібертенів.

Безумовно, «Фаршрутка» — твір постколоніальний. Цілком за американським літературним критиком, основоположником постколоніальної теорії Едвардом Саїдом, він просякнутий взаємними ілюзіями та фобіями колишніх колонії (України) та метрополії (Росії). Водія фаршрутки майже одразу вбивають співробітники СБУ, які підозрюють, що він — московитський андроїд-шпигун. У сцені, де на фаршрутку падає Челябінськ, стає зрозумілим, що метрополія зможе поновити контроль над колонією тільки ціною самознищення. Найкращий варіант майбутнього у їхньому розумінні — доєднатися до ліберального суспільства західної Європи та уникнути загибелі під уламками екс-метрополії.

 Читайте також: Такі різні гопники, або Антологія зникаючого виду

Постколоніальні відчуття цілком природно породжують ресентимент, тобто почуття ворожості до того, що суб’єкт вважає причиною своїх невдач («ворога»), у даному випадку — російського імперіалізму. Відчуття слабкості або неповносправності щодо «ворога» приводить до формування системи цінностей, яка заперечує систему цінностей «ворога». Як писав німецький філософ Фрідріх Ніцше у роботі «До генеалогії моралі», «повстання рабів у моралі починається з того, що ресентимент сам стає творчим та породжує цінності». Один з неприємних, але й природних наслідків ресентименту — мова ненависті.

У «Фаршрутці» ненависть до ворога настільки гіперболізована, рафінована та дистильована, що її можна вважати у певному сенсі підручником українського ресентименту. Як пише сам автор, «останні 25 років ми вправно переконували московитів у власному ідіотизмі».

Зображене Семесюком фінальне всмоктування Російської Федерації в Нахуй — це, безумовно, віковічна мрія українського народу, але не будемо забувати, що породжена вона зовсім не продуктивними інтенціями, а банальним ресентиментом. Задоволення, яке відчувають українці від зображення цього процесу, того самого штибу, що й радість персонажа анекдоту, який цілий день ходив у тісних черевиках, і ось нарешті ввечері спромігся їх зняти.

Стиль роману «Фаршрутка» та його мова нагадують вміст величезного баку зі сміттям, куди довго кидали усе підряд

У результаті там можна знайти фамільні діаманти упереміш із недоїдками вчорашньої ковбаси. Це, безсумнівно, документ часу, як, наприклад, романи аргентинського письменника Роберто Арльта, написані на лунфардо (міським суржиком аргентинців). Через сорок років після смерті Арльт став іконою та культовим автором «Товариства з вивчення та пропаганди лунфардо» в Буенос-Айресі, а його книжки тепер сприймаються, мов біблія лунфардо.

Певно, така сама доля чекає і на тексти Семесюка: якщо їхні літературні якості можуть викликати питання у критиків, то формальний бік його книжок обов’язково буде викликати цікавість дослідників майбутнього. Але літературознавцям сучасності вже зараз варто було би підготувати до цього роману солідні примітки, адже через сотню років важко буде зрозуміти блатний жаргон голови Дмитра Корчинського, її можливі алюзії з літаючою головою Віктора Неборака та походження імені Репостислава Вакарчука.

Варто також зауважити, що події роману «Фаршрутка» відбуваються у символічній площині. Не зважаючи на методичну брутальність, цей текст — чиста абстракція. Не даремно ж бій із Мєщерскімі Скоморохами відбувається за допомогою культурних кодів.

Читайте також: Триголовий гопник і його священні гоповідання

«Фаршрутка» — це книжка виключно для читання, мовчазного на самоті або естрадного, істеричним речитативом із підвиваннями та влучними плювками у невдячну аудиторію, як заповів у далекі 1930-ті російський модерніст Данііл Хармс, її неможливо поставити на сцені або ж екранізувати: будь-яка візуалізація знищить ретельно побудовані абстрактні декорації, абстрактні настільки, що іноді текст нагадує алгебраїчні формули математика-аматора, котрий за допомогою дошки та крейди намагається вирахувати кількість планет зірки, якої не помітно навіть у найпотужніший телескоп. Бо це і є справжня аграрна магія.

8abbfeab22a4abad758f1a35e33ef81524d70bc6_ban7-2

Іван Самесюк 

Світлина semesyukshop.com

Але не все в книжці Семесюка так гладко. Як би не хотілося цей текст назвати романом — це все ж таки не роман, бо він не має його багатьох ознак. На щастя, історія ця була довгою та породила багато химерних відгалужень, і текст Семесюка — безумовно одне з них. Як його назвати? Крутійська тєлєга, вчос, наворот? Сподіваюсь, літературознавці майбутнього народять більш влучний термін. Саме тому не можна казати про глибину характерів персонажів, бо це скоріше паяци вуличного лялькового театру, нашвидкуруч вирізані з картону.

Перевага цього театру в тому, що він швидко з’являється перед нашими очіма та грубими жартами бичує людські вади, а недолік у тому, що перший-ліпший вітерець літературної моди зідме його геть.

napys11

  • прихильникам художника та блогера Івана Семесюка,
  • любителям брутальних та парадоксальних жартів,
  • фанатів фольклору невідомих науці народів.

napys2

  • прихильникам беззаперечних талантів Сергія Жадана, Каті Бабкіної, Оксани Забужко та інших,
  • людям, які хочуть прикрасити свої книжкові полиці чимось солідним та корисним.

 

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe