Новини

Гопак [літературна антологія; упор. Шийчук А.]. — Брустурів : Дискурсус, 2013. — 144 с.

На хвилі популярності жлоб-арту з’явилася антологія вітчизняної прози про гопників. Останнім часом стало модно укладати антології. До того ж, що далі, то винахідливішими стають укладачі. Ще не так давно вдовольнялися антологіями чоловічої чи жіночої прози/поезії, польських/чеських/хтозназвідкипривезених творів тощо. Однак швидко антології, укладені за статевими ознаками чи територіальною приналежністю обридли. Але прийшли інші на будь-який колір і смак: про сни («Сновиди», 2010), про футбол (вдалий хід до Євро-2012, після якого свіжі антології почали з’являтися на полицях книгарень як гриби після дощу), про їжу і про смак, про окремі міста, про любов і аморальність, про шоколад і про еротику, про квіти і проти болю…

То чи варто дивуватися таким тематичним рішенням, як, наприклад, антологія про гопників?

Антологія вітчизняної прози про гопніків «Гопак» – третя книга видавництва літературної агенції Discursus (видавець – Василь Карп’юк). Передмову до видання написав Антін Мухарський. Він розважливо і зважено роздумує над місцем гопника в соціумі:

«Усе в цьому світі є природним, і кожна рослина, що розквітає в божественному саду, є самоцінною, важливою й унікальною… Так і хочеться сказати: «Якщо Господь Бог створив «жлобів» і «гопників», то значить вони потрібні, значить вони виконують якусь дуже важливу місію, яку снобам через природну обмеженість свого світогляду важко осягнути?».

Автор звертає увагу на те, що гопники змінюються (щоб не сказати еволюціонують), бо змінюється і світ. Вони вже «можуть відрізнити клас обслуговування в чотиризірковому паризькому готелі «Рітц» від арабського семизіркового «Атлантісу». Але після півлітри міцного алкоголю вони так само затягують «Владімірскій централ» чи «бєлий лєбєдь» і виють, як ті вовки на місяць…».  

Передмова дає відповідь на запитання: навіщо писати про гопників? Мухарський переконаний, що Україна зараз переживає чи не найкращий час у своїй історії, в ній зароджується громадянське суспільство, а Європа з її гуманістичними цінностями близька до нас як ніколи. «А тому «гопнік»  має незабаром вимерти. …образ хочеться зберегти для майбутніх поколінь. Зрештою, над завдання кожного справжнього митця полягає в тому, щоб зробити мить сьогоднішнього буття миттю вічності», – підсумовує він.

Власне, про це говорили й видавці та автори на презентації антології: книжка про гопників для того, щоб розповісти про цей соціальний прошарок прийдешнім поколінням, адже дивний звір гопник вироджується і, як сподіваються автори, скоро зникне. Яким же зображують цей зникаючий вид письменники?

Відкриває антологію Юрій Андрухович і його «Гідність короля, або Фелікс». Наперед треба сказати, що це досить виграшний хід – поставити на початок видання знаного  автора. Та й розповідь його вигідно виділяється на тлі інших. Андрухович переповідає історію про довоєнні часи і тогочасних гопників, які співали «Блюз батяра», курили папіроси і промишляли на ринку. Проте персонажі його якісь незвично ввічливі та цивілізовані, хоча й живуть «по понятіям», проте «понятія» ці дещо інші. Якісь вони такі в Андруховича вийшли свідомі, що й гопниками їх називати шкода. Не те, що нинішні…

Цей текст ніби підтверджує слова Мухарського про те, що тоді, коли людство прогресує, гопота деградує (якщо порівняти цю давню історію з сучасністю) і врешті зникне. Ближче до образу гопників наблизився Артем Чех у своєму «Зевс». Один із його героїв «разом із братами «знімав» кросівки з мажорів, що поверталися з клубів, переховувався в підвалах «бєлого дома» та на «общагах», щемив малоліток з району, вибивав гроші, бухав, курив, хапав…».

Павло Коробчук презентував гоп-казочку «Чьо» про трьох Іванів, які мали один мозок на трьох. Не дуже вдалу спробу написати розповідь гопника від  першої особи зробив Андрій Тужиков («Над прірвою в канабісі»). Суржик, сленг і нетипова (як для гопника, який оповідає про себе) конструкція речень збивають з пантелику читача – незрозуміло, говорить головний герой чи сторонній спостерігач. Натомість один із моментів сюжету розповідає дуже реалістично про наболіле – швидке фінансове вирішення ситуації з міліцією та закриттям справи.

Цікава гра у слова вийшла у Мирослава Лаюка («Ь»), який творчо підійшов до свого завдання. Він вирішив трохи покепкувати з комінустів, тож герої його твору мають незвичайні імена: Дотнара [ДОчка Трудового НАРоду], Вілорік [В. І. Ленін – Освободитель Рабочих и Крестьян] та інші, не менш цікаві дійові особи.

Андрій Шийчук («КОТ») звернувся до майже кафкіанського сюжету. Його гопник несподівано перетворюється на кота, стаючи грозою району. Та на кожну силу знаходиться більша сила…

Гєник Бєляков. «Фантазія». Якраз цієї самої фантазії, здається, авторові й забракло. Цікава ж ніби зав’язка і герой Фантазія колоритний вийшов, от тільки свій сюжет Бєляков чомусь кинув посеред дороги.

Дуже стильне вийшло оповідання «Не спізнюйся, тату!» в Андрія Кокотюхи. Хоч не дуже про гопників, але надовго лишає післясмак.

Наступний текст антології «Гоп-стоп, алілуя!» абсолютно у стилі Василя Карп’юка – утопічно і «за мир у всьому світі».

Солодким бонусом для тих, хто не повірив видавцеві стосовно слова «вітчизняна» в назві антології, виявився білоруський письменник Сяргей Прылуцкі, якого вже цілком можна вважати українським автором білоруського походження. Шкода тих, хто не знає білоруської і навіть не спробував почитати його заключний у книжці текст. СоцреалістПрылуцкі, як старий і досвідчений архітектор, вибудовує свою розповідь, на кожній сторінці додаючи сюжетам і героям дедалі чіткіших обрисів. Персонажі в нього колоритні й добре виписані, а саме оповідання дуже атмосферне.

Спочатку антологія викликала дещо скептичне ставлення – хто чого тільки зараз не укладає! Проте після прочитання тексту Андруховича стало зрозуміло, що йому йдеться про зовсім інших гопників. І хай це література, яка не може претендувати на будь-яку науковість, однак саме зацікавлення цією темою і те, що вона, виявляється, ніким серйозно не досліджена, вже може стати поштовхом до серйозних наукових досліджень. Тексти в «Гопаку» є сильніші, є слабші. Тут варто віддати належне упоряднику Андрієві Шийчуку, який доладно уклав усі історії.

Загалом Андрухович, Кокотюха і Сяргей Прылуцкі (ну і ще Мухарський – його передмова стала непоганим доважком) – три стовпи, які на собі тримають усю книжку. Сюжети, герої і ситуації з їхніх текстів не забулися за тиждень після прочитання і таки зачепили. Окрім того, потішила гра у слова Лаюка (проте згадати їх навряд чи вдасться вже наступного дня) і нетривіальність сюжету в Карп’юка. Натомість дещо розчарувала редакторська робота над текстами.

Трохи здивували крапки замість матюків у текстах. Однак потішила обкладинка, де використано фрагмент роботи Івана Семесюка «Гопак» – яскрава і помітна. Гопізм у нас вже став традицією (якщо не релігією) – зі своїми символами й характерними ознаками. Щодо художньої цінності антології, то говорити про це, мабуть, зарано. Однак навіть якщо ці незвичайні представники «людської фауни» вимруть як вид, то навряд чи антологія дасть відповідь на запитання «Хто такі гопники?» наступним поколінням – у кожного автора вони різні, часом кардинально.

• поціновувачам соцреалізму;
• любителям Кафки;
• режисерам, які шукають «живі» ідеї для екранізації;
• шанувальникам Андруховича і Кокотюхи;
• тітушкам, які можуть позичити кілька умопомрачітєльних ідей для вдосконалення свого іміджу;
• бабусям, які продають сємєчкі, щоб краще зорієнтуватись у смаках своєї аудиторії.

• іноземцям, які хочуть краще пізнати Україну;
• тим, хто хоче врешті зрозуміти, хто ж такі гопники;
• пуританам;
• міліціонерам;
• тим, хто пізно повертається додому і мешкає у спальному районі.

В оформленні використані фрагменти робіт Івана Семесюка