Читомо > Інтерв’ю > Олександр Галвонік про словацьку літературу та глобалізацію

Інтерв’ю

Олександр Галвонік про словацьку літературу та глобалізацію

24.01.2018 0 Автор:

Словацький публіцист, критик, перекладач та прозаїк Олександр Галвонік один з тих, хто дуже добре відчуває зміни в пульсації культури своєї країни. І це не дивно, адже професійний досвід у нього чималий. Протягом багатьох років він працював редактором у різноманітних виданнях, написав не один десяток літературних статей та досконально вивчив мистецький ландшафт країни. Ми поговорили з публіцистом про словацьку літературу, глобалізацію та ті виклики, які ставить перед культурою нова, інформаційна епоха.

 

– Що, на Вашу думку, означає бути літератором на зламі сторіч та навіть тисячоліть?

– Мені здається, що це передовсім величезна відповідальність. Це так, ніби закинувши собі на плече торбу маєш бути достатньо енергійним, щоби донести її куди треба. Сьогодні світ перебуває в кризі, ми це розуміємо. На мою думку, це відбувається тому, що він забув про літературу… Розумієте, література гуртує, література охороняє те, що є справжнім у світі, в людині, привертає увагу до головного, забезпечує таку собі цілісність.

Я бачу занепад у цілому світі: війни, перевороти, повстання, корупція та багато іншого. Людство віддає перевагу легкому життю, але ж воно ніколи не було легким. Його природу важко зрозуміти. Завдання літератора полягає в тому, щоби постійно нагадувати про людські цінності.

 

krst-knihy-prelet-stahovavych-vtakov-jozef-heriban-galeria

 

– Глобалізація та її наслідки – це благо чи кара для людства?

– Глобалізація неминуча. Це один зі способів існування сучасного світу – це проста неповна відповідь. Але є й складніша. Глобалізація та національна ідентичність взаємопов’язані, бо мова йде про нації, про прийняття ними постмодерних способів існування, виробництва, комунікації. Це і є глобалізація. Та ж сама англійська мова… Але існують, так би мовити, менші культурні групи, глибоко вкоріненні в бутті людства.

І якщо про це забувають, якщо ця специфіка не розвивається на рівні з глобалізацією, то маємо проблеми. Наприклад, Європа, європейський парламент, влада. Так, усе в порядку. Але порядку не буде, якщо стиратиметься українська, словацька, словенська своєрідність. Якби нам вдалося одночасно з глобалізацією захистити, я би так сказав, культурну глибину на порозі відкриття великому світу, то це було би добре.

– З 2004 року Словаччина є членом ЄС. Що змінилося з 2004 року. Чи вплинув вступ у ЄС на словацьку культуру, літературу та мову?

– Так. Якщо продовжити питання про глобалізацію та специфіку кожного народу, то словацька своєрідність зіткнулася з новими викликами, але це довготривала перспектива. Якщо говорити про культуру, то не можу сказати, що зараз щось нам загрожує чи з’явилися додаткові переваги. Звісно ж ми повинні її зберігати та дбати про неї.

line

Якщо зважати на глобалізаційні тренди – тут не все гаразд. Що стосується мови, на мою думку, її потрібно оберігати та безупинно плекати.

line

– В Україні для більшості людей, особливо молодих, література не є життєвою необхідністю, а письменники не володіють їхніми думками. Мабуть, у Словаччині – так само. Що потрібно, щоб ситуація змінилася?

– Є хороші письменники й не дуже, ті хто «тримають ніс за вітром». Так, це проблема… Цей феномен є дуже складним. Одним реченням навіть не вдасться відповісти. Мені здається, що завжди знайдуться справжні хороші автори та твори. Інша річ – це комунікація. Наприклад, зараз читаю книжку Павела Віліковського, який стверджує, що долю книжок вирішує читач. Потрібно комунікувати, докладати зусилля, щоби книжка потрапила у ширше поле зору. В нас, певно й в Україні, завжди вважають поганим письменником того, кого читають найбільше, бо це викликає підозру.

Читайте також: Роберт Кларк про користь від книжкових клубів та суперечок

Також виникла так звана «споживча» література, на яку потрібно звертати увагу, реагувати на неї, з’ясовувати, що це таке, чому вона є «легкою», чому читачі нею цікавляться. А завдання письменника – написати твір і вкласти в нього те, що є найважливішим для нього самого. Що є важливим для автора, те буде важливим і для інших. Про це треба говорити, комунікувати. Для цього повинні існувати спеціалізовані інституції, наприклад, літературна критика, соціологія та інше… Дисципліни, які, на жаль, стають щораз слабшими в цьому глобалізованому світі.

– Коли Ви пишете свої твори, кого уявляєте у ролі читача – конкретну людину чи певну абстракцію?

– Себе.

– Тобто пишете для себе? Якщо твір цікавий вам, то він зацікавить і читачів?

– Так. Гадаю, що вкладаю у твори все найкраще, що є в мені. Звісно ж хочу, щоби те найкраще знайшли в моїх книжках. Думаю про себе, покладаюся на себе, свої почуття, бачення, інтуїцію… Література без інтуїції та фантазії – ніщо. Намагаюся створити таку собі естетичну цілісність. Тоді є шанс, що це когось зацікавить.

 

Alexander-Halvoník_crop

 

– Хто є героями сучасної словацької літератури?

– Словацька література досить інтровертна. Останніх пів сторіччя головним героєм був суб’єкт. Про що вже згадував у попередньому питанні – я сам. Тобто письменник. Робилося це з естетичною метою. Надалі стало зрозуміло, що аналізу екзистенції вже не достатньо. Прийшов реалізм. Яскраві представники цього напрямку Павел Віліковський, Рудольф Слобода. Згодом ця аналітичність розділилася на постмодерну фрагментарність. Тому вам не вдасться знайти комплексний образ словацьких літературних героїв.

Тепер прийшла нова хвиля – йдеться про цілісність людини. Ми вже дослідили її внутрішній світ, зараз хочемо скласти цю фрагментарність та аналіз в єдине ціле. З’явилися нові автори. Я називаю їх «варвари», бо вони не прив’язуються до літературної аналітичної традиції, а йдуть своєю дорогою.

Читайте також: Вітольд Шабловський: Книжку варто писати, коли можеш сказати щось нове

Одним з них є, наприклад, Йозеф Банаш, який відкрив світ Центральної Європи останнього сорокаріччя. В його книжці «Зона натхнення» розповідається про радянську окупацію, про Варшавський договір, про соціалістичний розпад, про падіння Берлінського муру. Він відкрив ці світи, бо ж навіть самі німці досі нічого не знають про падіння муру. Автор був свідком тієї події, зумів сягнути глибин, побачити якісь дрібниці, особливості.

Ще один автор вартий уваги – це Павол Ранков і його роман «Це трапилося першого вересня». В ньому йдеться про події 1938 року, про нашу історію, про наслідки Варшавського договору для нашої країни. Розумієте, вся наша література намагалася об’єднати в одне ціле й фашистські тенденції з 1938 року, й війну, й так зване російське звільнення, оті зачатки соціалізму, й страшні соціалістичні 50-60-ті роки, а потім окупацію 1968 року. Паволу Ранкову вдалося створити повну картину тих подій, чого раніше ніхто не робив. Писалися праці або прокомуністичні, або антикомуністичні. Ці події ніколи не згадувалися в одному творі. А Павол Ранков це зробив.

– Ви оптиміст чи песиміста щодо перспектив літератури, зрештою, культури як такої?

– Не маю права бути песимістом. Бо я вірю в літературу, хоч і її позиції на сьогодні послаблені.
Яких сучасних словацьких письменників Ви би порадили прочитати українським читачам?
Наприклад, Моніку Компанікову,, яка написала прекрасний твір «П’ятий човен» (книжку презентували на Книжковому Арсеналі – Читомо) про дівчатко, яке живе в тому постсоціалістичному світі, має родину, але почувається самотньо. Дуже хороший твір.

Павол Ранков і його роман «Матері» (роман перекладено на українську – Читомо), в якому йдеться про словачку в радянському ГУЛАГу, про любов та прощення. Звісно ж Павел Віліковський. Станіслав Ракус та його роман «Ексцентричний університет». Неймовірно цікавий та дотепний роман. Та й взагалі, Ракус – один з найавторитетніших письменників Словаччини. Також рекомендую книжки Бориса Філана, Іванни Добраковової.

– Ви маєте великий досвід перекладача. Що б ви порадили перекладачам-початківцям?

– Перекладати не слова, а суть. Обирати хороших авторів. Намагатися передати глибину твору, його пластику, стилістику, харизму тексту. А це вже майстерність.

line

Олександр Га132лвонік

Відомий словацький публіцист, критик, перекладач, прозаїк. Народився 22 березня 1945 року в селі Нова Бистріца. Закінчив Філософський факультет Університету ім.Коменського в Братиславі (словацька та французька мови).

Професійну діяльність розпочав як редактор у Чесько-словацькому видавничому бюро, згодом працював у Центральній бібліотеці Академії Наук Словаччини. У 1969-1979 рр. займав посаду заступника директора Центру науково-технічної інформації, пізніше – заступника шеф-редактора видавництва «Наука». З 1981 по 1992 рік працював у Міністерстві культури Словацької республіки керівником літературно-драматичного відділу та директором відділення книжкової культури.

У різні роки був редактором таких часописів як «Книжкове ревю», «Literika», «Словацькі погляди», а також «Літературного тижневика». З 1997 по 2002 рік – директор видавництва «Спілка словацьких письменників». З осені 2002 по грудень 2011 року займав посаду директора Літературного інформаційного центру в Братиславі.

Як письменник Олександр Галвонік дебютував у 1996 році романом «Свербіж крові». Є автором двотомного літературно-критичного дослідження «Зміни (словацька проза на зламі сторіч)», а також співавтором наукових видань «Історія словацької літератури».

У 2013 році отримав нагороду за перекладацьку діяльність (переклав понад 15 творів з французької). Лауреат Спілки словацьких письменників за книгу для дітей «Привиде, не бійся!» (2014).

line

Читайте також: Петер Маріус Гуемер: «щоб пробитися, необхідний не тільки талант, але й талан»

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe