Читомо > Інтерв’ю > Наталя Гуменюк: Я не претендувала написати енциклопедію арабського світу

Інтерв’ю

Наталя Гуменюк: Я не претендувала написати енциклопедію арабського світу

13.07.2015 0 Автор:

Наталю Гуменюк, міжнародну журналістку і блогерку, важко спіймати між її нескінченними поїздками та ефірами. Все ж Читомо вдалося поговорити з нею про мандри Близьким Сходом, нещодавно видану книжку «Майдан Тахрір», яка вже встигла стати бестселером, про революції й те, що приходить після них.

– Історія твоєї книжки почалася з блогу So far, so close. Чи думала ти тоді, коли вела цей блог, що він переросте у книжку? Чи їхала ти на Близький Схід з конкретною метою видати збірку репортажів?

– Я – насамперед журналіст. Не блогер, ніколи блогером не була і до нього маю умовний стосунок. Спочатку їхала робити репортажі для друкованих видань. Напевно, перший матеріал про Сирію вийшов в «Українському тижні», другий – в одному з перших номерів українського «Esquire».

В принципі, коли ти починаєш їхати, до кінця не знаєш, скільки в тебе буде матеріалу. Думаю, десь на другий рік роботи зрозуміла, що в мене збирається його на книгу. І вже працювала із бажанням оформити все у збірку репортажів.

– Навіщо репортажі перетворювати у книгу? Чи втрачають вони щось після «охудожнення»? Чи, навпаки, здобувають?

– Мені здається, що не варто говорити: втрачають чи здобувають. Якщо це тематично об’єднаний  регіон, то, звісно, один репортаж ніколи не розкаже більше про реальність, як збірка їх. І просто кожна країна, кожен репортаж додає щось нове. Той — про одне, той — про інше, і, в принципі, так формується цілісне враження.

Очевидно, що якісь речі не втрачають актуальність. У цьому випадку ніхто ніколи не буде читати всі ці репортажі онлайн, шукати їх по десятках різних видань, тому це логічно: це набагато зручніший і кращий формат для журналістської репортажистики.

Мені зараз кажуть, що от, мовляв, воно все так фрагментарно написано, дуже коротко, пунктуаційно, а насправді ми розуміємо, що кожен репортаж міг би бути більшим і ширшим. Тоді, як, наприклад, тексти, які виходили в журналах, були втричі коротші. Той репортаж, який в мене займає 25 тис. знаків, виходив розміром у 8 тис. знаків.

tahrir

Як на мене, окрім «Esquire», не було і немає пристойних видань, які би публікували нормальну репортажистику. І ми, журналісти, зав’язані на форматах. Наприклад, я точно знала, що в мене не було можливості писати в журнал «Корреспондент», бо в них не було формату репортажу; були статті, які вважалися аналітичними. Та й загалом у інших виданнях від мене завжди хотіли аналітику замість репортажу, буцімто можна в одній статті не лише написати, але ще спрогнозувати майбутнє цілої країни. А це просто різні жанри.

Насправді українським репортажистам немає де друкуватись, тому я завела блог, щоб додавати речі, що у формат українського друку ніколи не попадали.

– Чи орієнтувалася ти на іноземні зразки художньої репортажистики, пишучи свою книжку?

– Звісно, орієнтувалася. Коли писала перші репортажі, то, звісно, читала дуже багато матеріалів The New Yorker 60-70-х, тоді також набувала популярності гонзо-журналістика, яка мені дуже імпонує.

Люблю читати профі, банально згадати Ришарда Капусцінського, але не тільки його. Ще читала дуже багато публіцистики, яка стосувалася висвітлення різних конфліктів. Це британські, американські журналісти.

– Свої мандри країнами Близького Сходу ти здійснила ще до українського Майдану. Революція і війна на Донбасі змусили тебе зробити паузу у написанні книжки. І все-таки, ти зуміла її дописати і видати зараз. Чи не було спокуси додати до своїх репортажів і опис українських подій? 

– Я хотіла дописати рік тому. Але, звісно, через події в Україні, через те, що я працювала на Сході і в Криму, дописати раніше просто не могла. Добре, що сил вистачило це зробити цієї зими і не відкладати.

Але якраз в мене не тільки не було спокуси і бажання, я категорично не збиралася цього робити, бо книжка була про інше. Зараз вона – цілісна.

Деякі речі мають бути очевидними, а деякі можуть нагадувати, натякати. І якщо людина побачила паралель чи щось подібне зі своїми відчуттями, то це добре.

В інтерв’ю часто запитують: «А чим схожі українські події на Арабську весну?». І тут треба дуже прямо пояснювати  (мені здається, що це часом недоречно), що якісь речі можуть щось нагадувати, якісь ні, і ти сам робиш висновки – в цьому ж є сенс репортажу… Мені, в принципі, аж ніяк не подобається така «топорна» комунікація. Тому що в житті все не так банально. Часом треба читати між рядків.

img_9852-1

– Як ти вишукувала героїв своєї книжки у різних країнах?

– Я зазвичай намагаюся підтримувати зв’язки з багатьма людьми, з якими зустрічаюся. У випадку фрілансерства – це ще й прагматично: якщо не маєш коштів, то хоча б маєш якісь зв’язки, і ці люди завжди допоможуть. Але я завжди запитувала знайомих знайомих. Для мене це величезна робота, насправді основна.

Читайте також: Український художній репортаж:

Донбас, Лаос, Стрий, Китай

Наприклад, Іран. Можливо, здається, що там згадано про одного кінорежисера, а насправді коли я знайшла сайт, де є фільми незалежних іранських режисерів, то дізналася про всіх, знайшла профілі у фейсбуку і написала кожному. Деякі мені досі відповідають, що готові зустрітися, хоча запит написала 3 роки тому. І потім з багатьма іншими радилася.

Тобто це чиста репортерська, журналістська робота. Ти приїжджаєш у місто, знайомишся з якоюсь людиною, питаєш, а хто ще, береш контакти, видзвонюєш… Той не відповідає. Ти шукаєш людину, розумієш, що тобі потрібна людина, яка представляє цю партію, бо не буде іншої точки зору… Ти всіма правдами і неправдами намагаєшся через всіх, хто знає, до неї додзвонитися.

Єдине, що, напевно, через перший рік вже якісь речі, якісь люди були знайомі, налагодилися контакти були. З іншого боку, якщо чесно, в цьому регіоні я навчилася трошки розслабитись, бо люди там не дуже відповідальні. Не всі, але є дуже різна комунікація, особливо, якщо це не якісь офісні менеджери, а творчі особистості. Вони кажуть: приїжджай, ми тобі розкажемо. І ти не знаєш: ця людина буде чи ні… Приїжджаєш, цієї людини немає на місці. Тому, звісно, я трошечки розслабилася, вже вкінці зрозуміла, що не треба панікувати.

Читайте також: Анжеліка в Магрибі «без супроводу» і «самотужки» 

– А були люди, які відмовлялися з тобою спілкуватися?

– Ой, та таких половина. Не те, щоб відмовлялися. Це ж логічно. Спробуйте приїхати в Україну і видзвонити, перепрошую, наприклад, Мустафу Найєма. Та це ж нереально. Звісно, були люди, які пропадали і не відповідали. Але це так само очевидно. Завжди, коли їдеш, розумієш, що частина людей відмовиться, частина не погодиться, частина пропаде в останню хвилину.

– Більшість героїв твоїх репортажів – це митці, так би мовити вершки суспільства, а мало голосу простих людей. Чому так?

– Такою була моя мета, адже робила конкретно репортаж про митців, чия роль у революціях недооцінена. Я ніколи не претендувала на те, щоб написати енциклопедію арабського світу, і в якійсь там пропорції. З іншого боку, мене дратувало завжди, що цей регіон показували через якісь «Хізбалла», а не через інших людей. Мені здається, що у світових медіа диспропорційно їх показано менше. Загалом митців там фактично немає. Арабський світ — це лідери якихось бойових угруповань, шейхи і хто завгодно. І тому це був певний баланс.

169556_10151191627851754_2008592398_o

Також не погоджуся, що це вершки суспільства. Вуличний художник — це не вершки. Їхній бюджет так само — $100 на тиждень. Вони живуть з родиною, годуючи сестру, маму, брата і ще когось. Багато з них — це особистості, які жили в дуже скромних умовах. Можливо, вони і вибилися в люди, але вони з консервативної родини. Заможних людей в моїй книзі одиниці.

Якщо говорити про вершки чи якраз еліту, то там є інша еліта, яка ходить в університет, заможно живе в палацах. Таких людей там багато, але у моїх репортажах їх теж дуже мало.

– Як ти долала мовний бар’єр? Наскільки точно в книжці передано монологи героїв?

– З більшістю спілкувалася англійською. На Сході більше людей, ніж в Україні, говорить англійською, тому що це природніше. Ті люди завжди були менш інтегровані у світовий простір. У мене не було грошей на перекладача, але мені трохи перекладали. В Сирії взагалі жоден із повстанців не говорив англійською. Це ціла історія – знайти людей, які б мені перекладали безкоштовно. Це було проблематично, але якось вдавалося.

Переважно записувала, але, звісно, не все. Бо бувають розмови, яких не запишеш. Коли розмова триває 10 годин, і людина тобі це сказала за інших обставин. Я старалася одразу писати. Хоча насправді багато запам’ятовую.

– Чи не траплялося негативних досвідів під час мандрів? Може, були історії, які ти не наважилася публікувати?

– Не скажу, що мені весь час було дуже легко і просто. Було багато непорозумінь. Просто це радше стосувалося мене особисто, аніж подій чи якихось речей. Взагалі, у репортажі ти ж не пишеш все, що з тобою відбувається, це не щоденник. Ти вибираєш те, що представляє головну ідею. Якщо це історія про революцію, то ти все одно пишеш про революцію. Так, якісь там непорозуміння траплялися. Не всі люди хороші, не всі чесні.

 tunisia_graffiti_pic_12_0

– Ти писала, що мешканці Близького Сходу не вірять європейським ЗМІ. Як сприймали тебе?

– У цілому сприймали так само, як і європейців. Люди втомлені від того, що всі приїжджають туди, як в зоопарк. Звісно, я прекрасно це розумію. Наприклад, коли тебе 44-ий раз запитують про Майдан, тобі це набридає. Але я дуже багато спілкувалася, жила з людьми. Тому через якийсь час, залежно від того, з ким я спілкувалася, як довго часу провела, чи була змога поспілкуватися, ставлення мінялося. Багато людей розпитували і розуміли, що в мене немає якогось там комерційного інтересу.

– Чи розповідала ти героям «Майдану Тахрір» про вихід книжки? Чи надсилала їм тексти про них?

– Коли я писала статті, то щось частково перекладала і надсилала. Тоді ми багато спілкувалися. Зараз — з дуже небагатьма, хто є в фейсбуку. В мене немає на це часу.

– Як гадаєш, якщо книжку буде перекладено іноземними мовами і вона дійде до тих країн, про які ти пишеш, чи не вплине це на долі твоїх героїв?

– А там нічого такого немає. Точно не вплине. Там є єдина історія в Ірані, де є кілька людей… Але там не вказано ні їхні ім’я, ні як їх знайти, нічого такого. Тому що я від початку, навіть в статтях, коли люди, наприклад, сирійці, не хотіли називати їх імен публічно.

– «Майдан Тахрір» з арабської – це Майдан звільнення. Як думаєш, чи домоглися «звільнення» учасники Єгипетської революції та протестів в інших країнах Арабської весни?

– Так. Ну звісно, вони в процесі, але частково там якісь зашори зникли…. Але якщо говорити про звільнення, певно, що люди трошки зрозуміли, що може бути інакше. Це не означає, що далі їм безпечно і просто, але принаймні прийшло розуміння можливості руху.

– У книжці ти звертаєш увагу на те, що за будь-якою революцією приходить розчарування. А що приходить після нього?

– Після якогось емоційного підйому завжди є емоційний спад. Після того ситуація вирівнюється. І люди далі працюють.

Світлини з блогу Наталі Гуменюк So Far, So Close

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Warning: Missing argument 3 for WPS\WPS_Hide_Login\Plugin::login_url() in /sata2/home/users/chytomo/www/archive.chytomo.com/wp-content/plugins/wps-hide-login/classes/plugin.php on line 657

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe