Тексти

Соковита панорама життя, у яку вписаний учорашній кримінал-початківець, пролетар, різночинець, а нині — молодий поет і журналіст, сповита туманцем надій, крізь які ясніє Київ — як реалізація мрії та можливість подальших трансформацій. Але це попереду. Поки що перед читачем — провінційний простір, в якому є все: грабіжники й журналісти, махновці й губернатори, бійці «Спасу» й поети-літстудійці. Легендарний поет-дисидент Холодний сусідує на сторінках роману з авторитетом Медвед?м, а містик Чудін якось поєднується з секс-символом Наталкою Шамоніною. І над усіма ними панує Місто.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо «Видавництво Старого Лева».

Проміжок між стиками, грань, на якій збирався балансувати самовпевнений неофіт, звузилася зненацька. Після виходу першої книжки й перших розмов, що почали завихрюватися вкруг неофітової персони.

Усе частіше натужна недбалість обвівала Костянтина Григоровича, напружувала губи. У погострішалому погляді іноді з’являлася іскра, після якої погляд відводився, хоча б на мить. Але Павлові що до того? Усе стало на свої місця. Так навіть простіше. Поезія – це змагання, на кшталт життя чи того ж базару. Стоять поети, пританцьовують. Продають власні нерви, виснувані з розкров’янілої психіки, закликаючи кожен біля свого оберемка. Не подобається – пройдіться по базару, як Вомбат примовляв. Зрештою, якщо не Гулий, то хто – Балуєв? Чи повсякдення, яке, мов уранові стрижні, опромінює й заряджає злістю на сто років уперед? Цятки таланту в Гулому присутні, а натхненність вірою у власний дар, навіть місію, перевершує всі натхненності, які поки що вловлювалися Павлом серед поетичного люду. Інша річ, що приєднуватися до чужих місій неофіт не збирається. Він не припускає, як можна писати пісні разом із Сахном, а уявивши себе на виступі у школі міліції, супроти залу осіб на п’ятсот («Успіх шалений!» – як було прокоментовано), наповненого по команді зігнаними служивими людьми, «мусорами» (Казак із Єгором при цьому іронічно морщаться, Прохор добирає слів, пускаючи дим через ніздрі), незмінно стискається від тоски. Ще більше, ніж від картини можливого ярмаркування по школах. Багато чого він не може уявити. Хай вибачає Костянтин Григорович. Хай називає снобствуючим естетом або естетствуючим снобом – Кость Григорович часто плутається – але в цьому гріха немає.

Друга неофітова книжка сприйнялася Гулим відчужено. Стримане спілкування тривало. Кілька разів Павло з Дариною відвідували Гулого в лікарні, де він опинився після ниркового нападу.

У черговий приїзд вони застали Костя Григоровича на заводському стадіоні. Сівши навпочіпки, він вищипував бур’янець посеред футбольного поля.

– Це я вчора спочатку поткнувся отуди, в парк, – Гулий махнув рукою. –  Коли відчуваю – щось не те. Якісь непевні типи тирлуються, негарна якась енергетика. Навмання пішов навпростець і вийшов сюди.

– Правильно зробили, Кость Григорович. «Стріла», мабуть, найзатишніше місце на всьому районі. Нас із Павлом сюди завжди тягне.

– А де ви взуття лишили, Костянтине Григоровичу? – Павло покосився на все ще босого метра, коли трійця приземлилася на трибунних лавах. – Бо тут і насунуть можуть. Катран, – Павло кивнув убік гурту неподалік.

Чоловіцтво з картами купчилося тут із незапам’ятних часів. У карти «шпилять» або «катають», через те й катран.

– Я так із палати прийшов, босим.

Гулий схилився, розглядаючи чорну п’яту. Павло з Дариною перезирнулися.

– Хай шкіра подихає.

У кронах платанів туркотіли горлиці, сонце переломлювалося світлотінями. По біговій доріжці кружляла пара легкоатлетів, один несподівано темношкірий. Гулий, розіславши халат поряд із пакетом гостинців, розповідав про лікарняні справи. Днями його мали виписувати.

– Треба буде вибратися в Київ та віршів позасівати по журналах. Трохи й про себе почати турбуватися. А то я все про інших та про інших. А вдячності, бачу, не дочекатися…

Павло вловив і позирк, і натяк.

– До речі, прочитав я оті вірші твої в «Кур’єрі Кривбасу», з передмовою Холодного. Ну що тобі сказати? – Гулий покусував стеблину. – Не рятує їх передмова, не рятує… Не туди тебе останнім часом хиле, ось що.

– Ніхто любив мене, вітав, і я хилився ні до кого. Може бути, Костянтине Григоровичу. Так, написалося знічев’я.

– І взагалі, якісь ви оце мені всі однакові: шо ти, шо Мар’яна, шо Васько Кавун.

– Ми Мар’яну бачили, коли до вас їхали, – Дарина посміхнулася. – Біля будинку преси йшли з Лавром і якоюсь жінкою.

– Лавро… – Гулий гриз стебло, вдивляючись у вершки тополь за протилежною трибуною. Олімпійська чаша й флагшток темніли на тлі вибіленого сонцем неба. – Сорок років очолювати спілку – де це таке видано? Як Сталін. Уже ж вріс у те крісло. Давно треба новий подих.

«Давня пісня», – гмикнув про себе Павло. Цікавить вона хіба Гулого з Лавром. Ще, може, Парубоцького й оту жінку з бабеттою на голові, яка проходила від «Дитячого світу», Павло не знає її прізвища.

– Я й далі вчора ходив – туди аж, – Гулий кивнув невизначено. – Зрозумів одну річ: залізниця – це не просто так. Це щось як протяг степів. Степ вривається по ній у місто.

– Красиво, Кость Григорович.

– Ото й чоловік твій саме звідти сьорбає. Чи хижо вгризається. Але…

– Шо – «але», Костянтине Григоровичу? – Павло посміхнувся, дивлячись поза гулівське плече.

Атлет відпочивав на газоні, інший робив вправи на розтяжку. З боку басейну вигулькнула група дівчат-підлітків із тренером. Павлові здалося, що разом із голосами і сміхом долинув запах поту. Бігуни пішли на нове коло. Невловний серпанок оповивав стадіон. Заховавшись у нього, можна не старіти до смерті. Мабуть.

– Так у чім «але», Кость Григорович?

– Та так… Читав, між іншим, Маланюка твого недавно. Яким ти все намагався мене уїсти. Мовляв, і відсталий Гулий, і немодерний, і…

– До чого б це мені, Кость Григорович? Багато що з Маланюка подобалося, от і все. Я й зараз вважаю, що це сильно.

Вию псом над мертвим полем бою,

Стережу цей попіл і кістки.

Знаю – Бог розсудить нас з тобою.

Сходять зерна. Пружаться рістки.

– П-ха’т…

– Шо?

– Це ж ребра.

– Чиї ребра, Костю Григоровичу? Або – які?

– Сухі. На яких немає жирку поезії.

Павла поволі залляла гаряча хвиля.

– Вдала метафора. Вишукана. Особливо до поезії пасує.

– Ну а шо? – Гулий стріпнув чубом, врізавши з лоба в перенісся чайку зморшки. – Шо ото він пише? «Вию псом», «кістки», бу-бу-бу, шурум-бурум-балабино-кушугум. Барабанна дроб якась. Та й шо це за мова така, що це за «рістки», шо це за «крижаний», «мовчання»? З-за океану будуть нас мови вчить!

– Та при чім тут? Ну про шо ви говорите?

– Та все про те, – Гулий сплюнув стеблину. – А є ж зовсім інше. Тихе, неголосне.

«Моторостроітєлі! Актівнєє…» – Павло ковзнув очима по транспаранту під протилежною трибуною. Дарина примовкла, ніжачись на сонці, сонце поблискувало їй у волоссі. Гулий токував, утупившись невидющим поглядом удалину.

– У вірші, що я написав тут, на цьому стадіоні, поетичного більше в рази. Ось, послухай…

Півдня шуміли шабельні жнива,

Трава прим’ята, за ніч ожила…

«Моторостроители! Активнее включайтесь в занятия физкультурой и спортом!»  – Павло дочитав транспарант. Біле на синьому тлі. За його юності тло було червоним. «Моторостроители! – значилося на ньому. – Выше знамя советского спорта!» Здається, так. Темношкірий, вигулькнувши з-за іншого гулівського плеча, учергове став на низький старт.