uncategorized

Янн Мартель. Життя Пі / переклад з англійської Ірини Шувалової. –

Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 400 с. 

Писати про книжки, які в оригіналі вийшли досить давно, завжди дещо дивно. А втім, переклад – навіть якщо він фатально запізнюється як на світовий бестселер, який треба куштувати «тут і зараз» – дає ту дистанцію, яка по-іншому вибудовує читацьку оптику. І от вже щось достоту несподіване можна розпізнати в романі, який ще 15 років тому сприймався гімном людині і її волі до життя.

Із «Життям Пі» канадця Янна Мартеля трапилася саме така історія. Книга вийшла у 2002 році, отримала Букера і вже цим спричинилася до серйозних змін всередині британського літпроцесу. Стало зрозуміло, що і скажено популярні романи, тексти-бестселери, тексти-що-їх-обговорюють-скрізь абсолютно серйозно можуть – і мають! – претендувати на найважливішу літературну премію Британії.

З іншого ж боку, скоре засилля у шорт-лістах Букера вкрай популярних і масових – хоча б з точки зору накладів – романів призвело до того, що букерівський комітет, переживаючи через погрози конкурентів створити на противагу «елітнішу і рафінованішу премію», у 2014 році доглибно реформував свій статут, чим дозволив претендувати на Букер будь-якому роману, написаному англійською і виданому у Великій Британії.

Хоча, не виключено, що таку хитру багатоходову комбінацію розіграли задля того, аби зміцнити книжковий ринок Альбіону

Щоправда, починаючи читати «Життя Пі», мало не до останніх сторінок може бути не зрозуміло, а за що ж, власне, Мартель сподобився стати букерівським лауретом – володарем титулу, який в різний час приміряли на себе, скажімо, Салман Рушді з його вражаючо-мегаломанськими «Опівнічними дітьми» чи Джозеф Кутзеє з фактично геніальним «Безчестям».

Читайте також: Міжнародний Букер: шестеро у човні, але без перекладача

Адже перед нами історія про індійського хлопчика Пісіна – скорочено Пі – що він разом із сім’єю, в якій батько є директором місцевого зоопарку, має переїжджати з милої молодому серцю батьківщини до невідомої Канади. Разом із членами родини і певною кількістю тварин на кораблі, Пі відправляється в подорож, незабаром починається шторм, під час якого він втрачає батьків, а натомість опиняється в одній шлюпці з агонізуючою зеброю, гієною, орангутангом і величезним бенгальським тигром. В цій шлюпці йому і мандрувати 227 днів.

Кадр з фільму «Життя Пі» (режисер Енг Лі, 2012)

На перший погляд і в першому наближенні – посередній роман пригод, ім’я таким легіон, національні премії за таке не дають і до лику сучасних літературних святих за таке не зараховують. Та чим ближче до фіналу, тим очевиднішим стає багата «ідеологічна» підкладка «Життя», її сюжетний виворіт, а разом з цим підвищується і клас Мартеля-прозаїка.

Пі виявляється ненадійним оповідачем, якому вірити можна було не більше, ніж тому рибакові-фантазеру, що оповідає про свій фантастичний вилов. А читач – серйозно ошуканим простаком, який повівся на вдавану атмосферу щирості і сентиментальності, помічав не те і не там і врешті підійшов до фіналу абсолютно не підготовленим. От його і паралізовує. Але це й на краще.

Те, що було зрозуміло одразу по виходу роману, продовжує залишатися таким і сьогодні – і для критиків, і для читачів: так, канадець французького походження Мартель росте радше з англійської традиції, ніж з якоїсь іншої – і тут варто говорити не лише про стару-добру мариністику, але й про сучасний ізвод британського роману. Той його формат і модус, що можна назвати «романом з фокусом», або ж романом-де-все-виявляється-не-тим-чим-здається.

Кадр з фільму «Життя Пі» (режисер Енг Лі, 2012)

Вочевидь, такі тексти ми можемо знайти і глибоко в товщах історії – згадати хоча б «Людину, що була Четвергом» Честертона, також, між іншим, британця. Але саме в англійській літературі останніх десятиліть подібна стратегія – поставити все догори дригом, вкупі з найпильнішим читачем – досягла вишуканості і навчилася бити з максимальним ефектом: генеалогію можна прослідити, починаючи від «Осиної фабрики» Іена Бенкса через «Нічний поїзд» Мартіна Еміса і аж до «Спокути» і «Ласунчика» Ієна Мак’юена.

А проте, стала очевидна і ще одна традиція, з якої щедро черпає Мартель і яку чомусь не помічали, думаючи про роман, – це класична підліткова література. І мова не так про «П’ятнадцятилітнього капітана» чи «Дітей капітана Гранта» (переписаних, уточнимо ми, жорстокою рукою «під Тарантіно»), як про «Кіма» Кіплінга чи «Вкраденого» Стівенсона – тих буцімто жанрових-«young adult» книжок, які насправді і витворюють всесвітній літературний золотий фонд; книжки не так для підлітків, як про підлітків – нашому Пі на момент оповіді 16.

В подібних текстах головний герой – ідеальний провідник, і ту взірцеву незамутнену лінзу, через яку краще за все розглядати «остаточну правду про світ». Це саме та Підлітковість, через яку так добре видно химерну людську Підсвідомість (каламбури тут підказує сам автор): Мартель з усією певністю прокладає той шлях, яким через десять років після нього піде Донна Тартт у своєму «Щиглі» і яким за якийсь час до нього вже сходила Роулінг. Адже «Поттер» з підліткової майже-казочки першої книги також під кінець виростає у щось значно важливіше і серйозніше.

Читайте також: Левантійські канікули: морські пригоди й експрес-курс для салаг

Щоправда, канадець і тут робить ще один кульбіт, фіналом книжки розмиваючи ту чітку систему етичних і моральних координат, що виявилися настільки милими серцю читача Тартт (а до цього – читача тої буцімто виключно підліткової лектури) після епохи чи не тотального «постмодерного» релятивізму. І тут вже варто згадувати радше «Дивну історію доктора Джекіла і містера Хайда», з його грайливими прозріннями щодо суті людської природи. Бо попри те, що Пісін паралельно сповідує (чи лише хоче так робити) три ключові релігії, про жоден примирливий екуменізм тут не може бути і мови.

Герой тільки тому і намагається синтезувати одну «всесвітню релігію», бо відчуває і передчуває ті безодні, які приховує в собі людина, людський вид як такий

Передчуває – і хоче чимось від них захиститись. Вийде це лише частково, адже коли людина може вбити людину – і коли таке відбувається кілька разів, з відмінним «семантичним навантаженням» вчинку – тоді погляди на природу божественного і співвіднесеного йому людського треба суттєво коригувати. Постійно підправляти.

Кадр з фільму «Життя Пі» (режисер Енг Лі, 2012)

У Мартеля врешті вийде щось подібне до того анекдоту, коли Ейнштейн просить у бога показати йому формулу людини, на що той погоджується. «Але ж, господи, у тебе там помилка…», – каже вчений. «Та знаю я, знаю», – тужливо відповідає Господь». Людина від початку створена з непоправною вадою, яка протягом століть історії лише виразніше проступає на поверхню. На користь цим міркуванням слугує й інший роман Мартеля, «Беатріче і Вергілій», де письменник намагається опосередковано осмислити досвід Голокосту і приходить до не менш безрадісних висновків. Тобто, дійсно, людина – істота сильна, вона може вижити посеред відкритого океану і впоратись із власними демонами.

Але найважливіше те, що ці демони обрали місцем свого постійного проживання саме її, і тому будь-яка перемога тут неуникно тимчасова, і тому вона напевне і постійно містить у собі виразний присмак поразки. «І вже крадеться пі*дець з своєю усмішкою хижой» – ці слова сучасного українського класика Мартель міг би взяти собі епіграфом. Чим не ще одна влучна метафора на позначення найтемніших людських глибин, підзабутого дарвінського детермінізму, ніяк не згірша за тигра?

Читайте також: Ільма Ракуза, закохана в море і Росію

Між іншим, у фільмі, який вийшов у прокат у 2012 році, надрив і драму кінцівки серйозно підмальовано «яскравим»: там сам персонаж Янна Мартеля, вислуховуючи дві паралельні версії історії від самого Пісіна, обирає ту, яка виглядає оптимістичнішою і життєстверднішою. Глядачам, які прийшли дивитися фільм-візуальний атракціон, тяжка правда про людину ні до чого.

Роман виявляється тут більш чесним і щирим: вигадати іншу інтерпретацію трагічних подій можна, але від того вони не стануть менш катастрофічними

Тепер «Життя Пі» є і українською – і в цьому можна переконатися на власні очі. Ірина Шувалова, вкрай важливий голос свого поетичного покоління, переклала книгу-букерівський лауреат обережно і з великою повагою до першоджерела, не дозволяючи собі квазі-поетичних невмотивованих вольностей і оздоб (а таке з поетами-перекладачами у нас буває), не властивих і самому Мартелю. Письменник, а за ним і перекладачка, тримає себе в руках навіть тоді, коли рух тексту має відображати рух і пульсацію океану довкола Пісіна – уособлюючи і бездонну красу, але й такий самий відчай, породжений бездушною стихією. Українська обкладинка під таким кутом зору додає картині зайвої людяності і теплоти. Певно, дарма.

Світлина starylev.com.ua

Щоправда, є ще одна думка, яку можна залишити насамкінець, але яку не можна врешті не озвучити – буде мучити і переслідувати. Можливо, Пі в даному випадку – це не лише явлений метафізичний Пі*дець, зав’язаний довкола Підлітковості і Підсвідомості; не лише великий знак питання над тезою «людина – це звучить гордо». Можливо, Пі – це також Піротехнічність, знак зробленості і штучності цього роману, продуманості-вивіреності його вибухових ефектів і його яскравої пишності? Можливо, перед нами штукарство замість чесності, техніка замість живих емоцій, атракціон замість життя?

Може, й так. Хоча жодних письменницьких заслуг це геть не перекреслює – вочевидь, про щось страшенно незручне, болісне і суто гомосапієнсне лише так і можна говорити: конструюючи текстові декорації, не оголюючи в собі надто людського. В будь-якому разі, штука у Мартеля вийшла хитра, до прочитання обов’язкова.

• Тим, хто не доїде цього літа до моря чи океану
• Тим, хто якимось дивом до сих пір не знає, чим же насправді закінчується ця історія

• Активістам Ґрінпісу
• Тим, хто страждає на морську хворобу
• Поціновувачам класичної мариністики штибу Сабатіні чи Новікова-Прибоя