uncategorized

Ільма Ракуза «Море моря». Чернівці: Книги – XXI, 2015

Назву книжки спогадів швейцарської письменниці, перекладачки й літературної критикині Ільми Ракузи «Mehr Meer» буквально можна перекласти як «Більше моря». Море й південь – це умови комфорту письменниці та місця найкращих дитячих спогадів. Дивує, що за такої любові до південних ландшафтів і способу життя, чи не половину книжки вона присвячує своїй майже ірраціональній любові до Росії.

«Море моря» цікава як свого роду поетична інтелектуальна біографія швейцарської авторки. Яка література потрапляла їй до рук в дитинстві, яку музику слухали в домі, на яких морських курортах відпочивали, якою мовою говорили батьки, а якою діти – ці деталі дозволяють уявити картину життя родини втікачів з Південно-Східної Європи в Цюриху.

Книжка спогадів читалася б із більшим зацікавленням, якби Ракуза була знана серед українських читачів. Але в Україні письменниця не надто відома, на відміну від Росії – до прикладу, Вікіпедія містить статті про Ракузу лише німецькою, російською і чомусь арабською. Тому лишається сподіватися, що читач подолає першу сотню сторінок – і  далі інтонації книжки затягнуть, як ландшафти у книжках Анджея Стасюка, слова якого Ракуза вміщує епіграфом до одного з шістдесяти фрагментів спогадів.

Якщо не вдасться заглибитися в книжку – не страшно. «Море моря» не є обов’язковою до прочитання літературою, але якщо ви все ж зануритеся у цю повільну прозу, винагородою буде насолода атмосферою, що її створює Ракуза.

У фрагментах спогадів, які розміщені в книжці від раннього дитинства до перебування в Ленінграді, авторка пригадує письменників, музикантів, знайомих людей і навіть міста, що сформували її як людину. Серед них музика Баха чи творчість Достоєвського, швейцарський католицький священик, що водив дітей до синагоги й православної церкви, і Йосиф Бродський, у кімнаті якого Ракуза побачила валізу й американський прапорець незадовго до еміграції поета.

Письменниця виросла в Будапешті й має угорсько-словенське коріння. Свій зрілий вік прожила у Швейцарії, звідки її все одно завжди тягнуло на Схід – у Радянський Союз і пострадянські країни, в Іран і Центральну Азію. Ракуза згадує, як живучи в Ленінграді, де працювала над дисертацією про російську літературу, боролася з бажанням сісти в потяг до Владивостока. Яка ж у цьому романтика? Перше пояснення – у дитячих мріях стати «дослідницею світу», на кшталт Тура Геєрдала чи Роберта Скотта. Друге пояснення – у захопленні російською літературою.

Ракуза, перекладачка Чехова і Цвєтаєвої у спогадах напише, що її завжди приваблювала російська культура й водночас відштовхувала радянська політична дійсність. Її, католичку, вабило й російське православ’я. Письменниця змальовує святкування Різдва в Ленінграді: нічна служба в одній з небагатьох чинних церков, відчуття захищеності серед незнайомців, об’єднаних спільним відчуттям. Натомість своє перше причастя у католицькому храмі пригадує із нотками розчарування.

Як українцям мало відома Ракуза, так і в неї немає особливих сентиментів до України. Згадки про східноєвропейські вокзали, що їх можна віднести на наш рахунок, і не надто прихильне побіжне зауваження про Чернівці – ось і все:

«Подорожі – це фізична і, як у випадку з Чернівцями, душевна мука. Тому що зіштовхуються закам’яніла історія і теперішність, уявне минуле й безрадісна реальність».

Можливо, цієї згадки виявилося достатньо, аби переклад спогадів вийшов у чернівецькому видавництві «Книги – ХХІ»? «Море моря» навряд чи стане видавничим хітом цього року. Разом з тим ця проза про важливість буття наодинці з собою та спільно з іншими, знайде свою аудиторію серед прихильників повільного читання.

• вільними вечорами
• мрійникам
• поліглотам
• любителям Достоєвського, класичної музики й атласів

• поспіхом
• якщо асоціюєте море лише з гарячою кукурудзою
• взимку
• якщо потратили відпустку на Карпати.