uncategorized

Україні доби Незалежності дуже пощастило, що в неї є Блаженніший Любомир Гузар. Він майже півстоліття жив спочатку в США, потім в Італії, багато подорожував із місіями, і тепер став прикладом — яким може бути українець, сформований в умовах вільного світу. Прийнявши управління Українською греко-католицькою церквою на тому етапі, коли її називали «регіональною» чи навіть «закордонною», і довівши до статусу церкви для всієї України, патріарх Гузар добровільно передав владу молодому наступнику, щоб мати ще час бути корисним країні, якій не щастить на правителів.

Публікуємо уривок із книжки, який люб’язно надало Читомо видавництво «Vivat».

«Кудись ми таки спізнилися, бо не мали доброго проводу, — зазначає Блаженніший Любомир. — Але з іншого боку, ми зробили величезні кроки саме завдяки тому, що не мали проводу. Якби в нас були великі державні мужі, потужні лідери в політиці, могли би йти швидше вперед.

От таких людей нам бракує — людей, які мають візію України. Натомість ми мали і маємо людей, які дивляться вузько. Наші політики мають лише інтерес. Вони мислять вузьколобо».
.

.
Гузар не просто мислив стратегіями — він заражав цим своє оточення, яке дуже швидко перетворювалося на колектив його однодумців. Можливо, справа в тому, що він разом з усією церквою пройшов довгий шлях і багато чого встиг обміркувати й запланувати ще до того, як з’явився історичний шанс здійснити задумане на звільненій українській землі. Хай там як, Гузар прийшов до керівництва церквою з візією. Із чітким розумінням того, що все, що він робить, це не тимчасова конструкція, це не для того, щоби насолодитися моментом і обскубати спійману птицю удачі всю до пір’їнки, але з прицілом на далеку перспективу.

«Він мислив концептуально і хотів, аби церква осмислила себе концептуально, — зазначає Мирослав Маринович. — Він так ставив питання: «Нам треба розробити концепцію». Екуменічну, освітню, катехитичну тощо. І ці концепції розроблялися й починали працювати.

.
Коли ви збираєте людей осмислювати позицію цілої Церкви — це гравітація, яка спрямовує церкву в певний бік. Це і є «церковна політика» у повному значенні. Самоосмислення церкви. У період, коли Блаженніший Любомир був главою Церкви, він заклав основи, які тепер дають прекрасні плоди».

.

«Самоосмислення церкви» як основа її політики — ще одна начебто проста думка, яка тривалий час не мала аналога на рівні державної політики. «Бути собою», «залишатися собою» — думка, яка підтримувала на плаву УГКЦ і в еміграції, і в підпіллі, і в ГУЛАГу. Там вона викристалізувалася і була покладена в основу церковної політики часу відродження: осмислити себе, знайти себе — і твердо стояти на цьому.

На жаль, для того, щоб ця проста загалом думка утвердилася в цілому українському суспільстві, знадобилися революції й війна. І ми могли б говорити, що «інакше й бути не могло», якби не було перед очима прикладу УГКЦ, яка пройшла цей шлях, не збиваючись на манівці й не потребуючи для того війни. Тільки завдяки тому, що біля її керма протягом усього ХХ століття в кожний конкретний історичний період опинялася саме та людина, яка була здатна гідно прийняти виклик цього моменту. До слів отця Ігоря Яцева можна лише додати: Гузар не просто розбудував церкву — він дав їй можливість усвідомити себе сіллю рідної землі.