uncategorized

Андрій Любка. Карбід. Роман. – Чернівці: Книги – ХХІ; Meridian Czernowits, 2015. – 288 с.

Апеляція сучасного автора до класичних творів – річ невдячна. Пряме залучення до культового дискурсу зобов’язує. І справа не в тому, що він (сучасний автор) має створити річ незгіршу від класичного зразка. Тут радше йдеться про достойне продовження діалогу та привнесення чогось нового до традиції, яку було закладено. Хоча, з іншого боку, посилання до вічних образів – це найбільш зручна стратегія. Адже навіщо вигадувати велосипед, якщо його вже сотні й тисячі разів було об’їжджено? Є шаблон – бери і користуйся, поки він не використав тебе. Бо хочемо ми того чи ні, архетипів позбутися неможливо (а чи хто намагався?).

Для Андрія Любки «Карбід» – це продовження прозового письма у романній формі, адже 2012 року вийшла книжка оповідань «КІЛЕР», а минулого року – збірка «Спати з жінками». Для автора «Карбід» став своєрідним викликом до створення нового світу.

Для цього він звертається до авантюрно-донкіхотського сюжету, що функціонує в мовленнєвій стилістиці XVIII століття. Ба більше, Любка посилається на Вольтерівського «Кандіда» як на той маячок, що підсвічує і сюжет, і героїв. Варто згадати й «Енеїду» Котляревського, яка свого часу наробила тарараму і окреслила початок нової української літератури. «Карбід був парубок моторний» – ось таку асоціацію зі своїм героєм хотів Любка. І, звісно, мав на це повне право, бо якому ж автору не захочеться створити власний культ?

Що дає нам «Карбід»?

Сучасна Україна, вигадане прикордонне місто Ведмедів і невигадана історія тунелю, який виявили 2012 року під кордоном між Словаччиною і Україною.

Головний герой – вчитель історії Михайло Олексійович Чвак – він же Тис, він же Карбід. Тисом він називає себе за аналогією до римського імператора Тиберія, який охрестив себе на честь річки Тибр (у Ведмедеві, як ви здогадались, протікає Тиса).

Карбід – ім’я-ознака, яку йому дали учні, підкресливши яскраво виражену схильність до метеоризму. Власне, з цього й починається протиставлення високого і низького, духовного та фізіологічного, яке проявляється в романі дуже часто у вигляді ідеалістичних ідей і сортирного гумору. Тис же натхненний високою патріотичною ідеєю: оскільки Євросоюз досі лишається закритим для українців – він хоче їх масово інтегрувати завдяки тунелю.

Андрій Любка про бразильські джунґлі та Artes Vertentes

Для реалізації проекту він долучає знаних контрабандистів Ікара і Генія Карпат, мера міста Золтана Бартока та гробаря Ичі. Останній, до речі, й виконує всю брудну роботу. Пізніше до них долучається ненаситна фурія, патологоанатом і чорний трансплантолог Уляна Дмитрівна Крук. Фах цієї героїні  досить символічний і підтримує тему мертвотного, яку задає цвинтарний трудар Ичі.

Зрештою, завдяки цим двом персонажам тунель починає сприйматись як проекція річки Стікс, переправа якою відносить, можливо, у кращий із світів. Але відносить вже неживих людей.

Власне, всі герої, окрім Тиса, зацікавлені в тунелі лише як в джерелі збагачення, як у каналі для контрабанди. Вони вирішують рити тунель прямісінько в центрі Ведмедева під прикриттям будівництва Фонтану Єдності. Адже правило «Якщо хочеш щось сховати – поклади це на видне місце» спрацьовує в більшості випадків.

Низка перипетій, що складаються навколо тунелю, розвиваються хвилеподібно. Роман, що починається досить жваво, час від часу пробуксовує і застрягає. Чому так відбувається – відповідає сам автор: «Розділ третій,  в якому сюжет би заклинив, якби не Геній Карпат». І дійсно – складається враження, що більшість героїв вводяться до фабули, аби лише  вона не просідала. Адже включення чергового тягне за собою його back story, через це перші шість розділів віддалено, але нагадують пригодницький роман.

Цікаві та дотепні історії деталізують, обрамлюють та оживляють героїв. І так сталось, що всі ретроспективи у вигляді контрабандних байок виявились більш насиченими, аніж основний сюжет. Тому, вочевидь, у багатьох читачів і склалось враження, що «Карбід» – роман про контрабанду.

Проте далі сюжет ще більше уповільнюється. Йому не допомагає ані штучне дихання любовною історією Тиса та Марічки (що є даниною не лише авантюрній традиції, а й цільовій аудиторії), ані шокова терапія Уляною Крук (Дохторкою). І якщо перший засіб хоч якось спрацьовує наприкінці, то другий геть недопрацьований. Здавалося, що ще треба для розвитку карколомного сюжету, коли в ньому є лікарка-патологоанатом, яка здобула статки і повагу на кістках та м’ясі? В прямому сенсі, звісно.

Здавалося, що ще треба для доведення абсурдизму до апогею? Але не склалось. Бо що можна очікувати від людини, яка влаштовує кокаїнові оргії, більш схожі на посиденьки старшокласників, що обговорюють свої перші наркотичні досвіди?

Динамічні ретроспективи – це ще не все. Варта уваги і карикатурність героїв. Її загострення створює простір негідників, серед яких у Тиса були всі шанси стати справжнім «рицарем сумного образу». Його посередність можна було б пробачити. Можна було б заплющити очі на його пласку патетику.

Любка: В українців радянське уявлення про культуру як розвагу у когось на ювілеї

Та найбільше муляє його мета, яка не виправдовує дію. Тис просто хоче втекти з України, зі свого уявного міста, проте цю банальність він вуалює високими цілями: «…зовсім не для себе це робив, а для України», «…це вже не лише наш проект, від нього залежить доля України! І Європи!». І скільки б він не промовляв зворушливо-патріотичних слів –  це зовсім не додає Тису ореолу святості. Ба навіть навпаки.

Навіть негативні герої викликають більше довіри через щирість своїх бажань влади та грошей. Тис – це герой іншого штибу, це зворушливий брехун, який з усіх сил хоче бути щирим.

Що дає нам «Кандід»?

Про «Кандіда» часто згадують. По-перше, це робить безпосередньо Любка у всіх інтерв’ю та презентаціях. По-друге, сама назва за своїм звучанням та візуалом на обкладинці апелює до Вольтерівського твору. По-третє, назва кожного розділу деталізована на кшталт просвітницького твору. По-четверте, сам Тис неодноразово згадує цей твір і його героїв. По-п’яте, основу роману складає не стільки контрабандна історія, скільки поетика пошуку коханої жінки. Саме тому друге за популярністю означення тематики «Карбіду» – роман про любов. Але чи справді так багато «Кандіда» у «Карбіді»?

Любка каже, що саме в часи Просвітництва випрацьовується бачення слов’ян як варварів – і «Кандід» тому підтвердження.

Однак свідомо чи ні,  автор випускає, що Вольтерова модель протиставлення світоглядів це не так Слов’яни ? Європейці, як Реальний світ ? Утопія.  Так само пряме трактування представлених національностей в  сатиричному творі XVIII століття – досить грубий прийом. Адже болгари можуть виявитись не зовсім дикунами або й не зовсім болгарами. Так само й Кандідова мотивація зводиться не тільки до Кунігунди. Відтак це джерело трактується як дещо пласке, а головному герою автор намагається якомога краще припасувати комплекс європейця-Кандіда: «Людини, що здійснила свою місію та об’єднала нарешті багатостраждальну Україну з матір’ю-Європою».

Кордони Вольтера досить умовні, єдиним відносно замкненим простором є Утопія. Кордони Любки – стіна не так географічна, як моральна. І це могло би бути благодатною темою, як би не та велика кількість авторів, які не лише торкнулись її, а вже й встигли добряче її помацати. Тисові хоч і йдеться про порятунок українців, але одержимість міграцією затирає питання ідентичності.

Проте досить виграшно обігрується тема пошуків коханої жінки. За Вольтеровим текстом, Кандід дрейфує від втрати до втрати Кунігунди. Це коло переривається втратою її краси та одруженням із Кандідом, який в свою чергу змінює пріоритети і зосереджується на догляді за садом. Герої Любки – Тис і Марічка – також то знаходять, то втрачають одне одного.

Життєві обставини перетворюють Марічку на нестерпну та сварливу молодицю, проте перший рішучий вчинок її чоловіка повертає обом героям відчуття кохання, хоча й ненадовго.

Що ми маємо?

Апеляція сучасного автора до класичних творів – річ невдячна. Пряме залучення до культового дискурсу – зобов’язує. І немає нічого злочинного в тому, щоб опиратися на конкретних авторів чи творів, але може статися так, що їх авторитет заважатиме у розвитку чогось нового. У випадку із «Карбідом» повсякчасне озирання на традицію лише відволікало та уповільнювало фабулу.

Суттєву роль тут зіграли й позасюжетні елементи у вигляді образотворчих елементів або історично-культурологічних вставок.

Останні ж більше нагадували цікаві факти від Шелдона Купера («Теорія великого вибуху»), які недоречно переривали розмову. Проте, якщо у серіалі таке «вигулькування» має комічний ефект, то у випадку із «Карбідом» здається, що автор хоче нашвидкуруч заповнити освітні лакуни читачів. Проте Любка перестарався із накладанням пластів, надмір яких не йде на користь тексту. Звісно, нічого злого немає в насиченій позасюжетності, але коли вона розслоює структуру сюжету, робить його неоднорідним – це прикро.

Не можна сказати, що «Карбід» – погана книга. Але й не можна ствердити протилежного. Так само й не можна говорити про сатиричність твору, хоча автор на неї, очевидно, сподівався.

Швидше, його критика (свідомо чи ні) лягла не на тих героїв, на яких він вказує. Роман «про трагедію ідеаліста, що має шляхетну ідею, яку використовують мерзотники» перетворюється на трагедію ідеї, яку використовує «ідеаліст». Відтак кілька нюансів показують, що Тис – не Кандід і не парубок моторний, і не Дон Кіхот.

Можливо, дається взнаки поетичне минуле і прозова нестійкість автора. Можливо, це інтерпретація грає з нами злу гру. Але «Карбід» яскраво висвітлює те, що побудова окремого світу, жива діалогізація, розлогість описів і цілісність сюжету – це територія приборкування.

• Якщо у вас упередження щодо Любки;
• Контрабандистам і не тільки;

• Якщо ви чекали на чергову збірку поезії;
• Патологоанатомам.