uncategorized

Буалем Сансаль. 2084: Кінець світу. —

К.: Видавництво Жупанського, 2016. — 216 с.

Коли бачиш у назві невідомого досі роману чотиризначне число року, яке ще й закінчується на «84», вкрай складно втримати скептичну посмішку, хай навіть у власній уяві. Надто вже міцно закорінений культурний бекґраунд має це число. І тим складніше змусити себе взятися за твір із такою претензією на текст Оревелла вже у заголовку. Втім, згадка про премію Французької академії та належність до серії «Майстри світової прози» видавництва Жупанського (поряд з романами Джеймса Джойса, Луї-Фердінана Селіна, Мішеля Турньє, Салмана Рушді та того ж таки Джорджа Орвелла) – переконують, що роман Сансаля все ж вартий уваги.

Сказати, що Буалем Сансаль автор малознаний на наших теренах, означатиме перебільшити його відомість у пару разів щонайменш. Тож кілька слів, які допоможуть скласти про нього уявлення, будуть не зайвими. Будучи алжирцем, він встиг кілька років тому посваритися з кількома урядами арабського світу й угрупованням «Хамас» через свій візит до Ізраїлю із подальшими закликами до примирення. Мабуть, для загального уявлення цього досить.

Дія роману відбувається у країні під назвою Абістан у…ні, не 2084 році. Справа в тому, що 2084-й став для описаного у романі світу останнім роком, який зберегло літочислення, і після якого, власне, почалося існування Абістану взагалі і, так би мовити, одразу у вічності. Абістан – теократична до тоталітарності держава, територія якої займає значну частину земної кулі (іноді герої вважають, що і всю, але в те не надто віриться).

Головного героя звати Аті, йому трохи за 30, він має не надто міцне здоров’я, і в його голові зріє бунт проти системи. Одного дня у нього виникає бажання зрозуміти, як влаштована система світу, в якому він живе, а паралельно починає також з’являтися сумнів у її правильності. Він багато міркує, збирає інформацію по крихтах, знаходить однодумця, з яким дізнається все більше, разом з тим все більше стаючи через це злочинцем в очах влади.

Читайте також: Олексій Жупанський про видання перекладів в Україні

Зрештою, нехтування власною безпекою закінчується трагічно для одного з них. Ну а Аті зустрічається з представниками владної верхівки поміркованих поглядів, які дають йому ще більше інформації про світ та ще й заохочують допомогти в поваленні нинішнього надто радикального керівництва держави. Ясна річ, такий переказ не тягне навіть на поганеньку анотацію, а проте він доволі точно передає фабулу роману.

Для цього можна знайти дві основні причини. Перша – у найкращих традиціях класичних антиутопій фабула є спрощеною максимально, для того щоб сфокусувати увагу читача на інших аспектах. Друга – цей роман не є герметичним, тобто незалежним, його просто не можна читати у відриві від контексту, належність до якого він проголошує вже у назві, а отже і надто обтяжена фабула йому ні до чого.

Перейдімо, власне, до тих важливіших «інших аспектів», про які йшлося вище. Більшу частину роману становить опис Абістану – його устрою, історії та географії. У його основі закладено жорсткий релігійний догмат, ключову роль у якому грають верховний бог, якого називають Йолах, а також його головний пророк Абі, який офіційно носить титул «Делегат». Всі правила життя записано в книзі під назвою «Ґабул». А щоб точно ні в кого не лишилося сумнівів щодо того, яка релігія стала прообразом державної релігії Абістану, Сансаль додає такі конструкції, як, скажімо, головний її постулат – «Йолах великий, а Абі його Делегат». Й оце зміщення акценту тоталітаризму з просто державної ідеології до державно-релігійної стає, так би мовити, новим м’ясом на старому скелеті світу з «1984».

Але ж навіть за умов нарощування іншої плоті на ту ж основу, спільні риси проявляться все одно, і то надто явно. Так само і у «2084» – роман, а відтак і світ у ньому, створений ніби під пильним оком вусатого портрету самого Орвелла. Настінні електронні газети, що транслюють інформацію в кожен дім; постійна війна з примарним ворогом, про якого вже навіть невідомо, чи він досі існує, і чи не утворив Абістан з ним союз («Океанія ніколи не воювала з Остазією!»); мешканці гетто, яким дозволено не сповідувати державну релігію і жити за своїми «дикими» традиціями; «кишенькова» опозиція тощо.

Читайте також: 10 передбачень фантастів, які от-от можуть стати реальністю

Проте чи не найважливішою з таких відсилок є мова. Описана в Орвелла «новомова» стала ідейною основою для мови Абістану – так званої «абімови». Саме дослідження абімови та її впливу стає чи не основним для Аті та його товариша в процесі дослідження основ світобудови Абістану. Новомова була покликана нейтралізувати абстрактне мислення, задля убезпечення від бажання населення скоювати мисленнєві злочини. Абімова натомість діє жорсткіше: завдяки своїй структурі, вона вже конкретно примушує людей до того, що в даний момент потрібно від них державі – чи то до тиші й максимальної покори, чи то войовничості і бажання знищувати будь-якого ворога.

Отже, причин для радості впізнавання у тексті вистачає

Однак є один нюанс, котрий не піддається настільки однозначному трактуванню, як явні алюзії. Це кінцівка твору. На перший погляд, маємо хепі-енд, хай і відносний: в Абістані відбувається зміна влади на ніби-то більш ліберально налаштовану, а самого Аті, як він і хотів, відпускають шукати кордон, за яким, можливо, прихований інший світ. Проте тут можна простежити і більш тонку гру.

Наприкінці «1984» Уінстон Сміт (увага, спойлер) «полюбив» Великого Брата, хай і з примусу, але полюбив. Аті ж пройшов інший шлях. Свого «Великого Брата» він любив ще від початку, бо ж прийняття релігії, особливо монотеїстичної, передбачає любов до божества. Проте у нього був сумнів, і цей сумнів був глобальним, тобто бунтувало саме його раціо. Але наприкінці і з ним відбулась трансформація, щоправда, дещо інша, але чи не більш гнітюча – він повірив «Великому Брату», а отже його раціо хоч і лишилось неушкодженим, на відміну від, по суті, «лоботомованого» Сміта, вже не мало причин для нового бунту. І тут вже від читача залежить, наскільки самому повірити у справжність подій, що мають місце наприкінці твору, а отже і яку прийняти позицію.

Однак, насправді, не Орвеллом єдиним. Роман починається з того, що Аті лікується у санаторії від туберкульозу. І саме там його починають цікавити різного штибу метафізичні питання, а відтак і жага до з’ясування суті світу, в якому він живе. І тут нам починає привітно махати рукою зі своєї чарівної гори Томас Манн. І така прив’язка вже на самому початку накладає відбиток на сприйняття всього тексту незгірше за всю прозору алюзивність до Орвелла.

Читайте також: Як писав Орвелл: щоб пережити травми, задля слави і суспільних змін

Адже у Манна весь роман має подобу великої комплексної притчі чи казки, як водиться, на різні «вічні» теми. Відповідно, схожим чином сприймається і текст Сансаля. Підсилюють цей ефект також невизначені час і місце дії (принаймні, в межах відомої нам географії) роману. Крім того, це добре перегукується із засторогою, поміщеною на початку книги, в якій автор заспокоює читачів, що все у ній несправжнє, так само, як був несправжнім світ, описаний у «1984».

І ця «засторога» споріднює два романи не лише у загальній ідеї та деталях, а й у механізмі створення

Так само як Орвелл для свого світу взяв наявну на момент написання реальність і гіпертрофував актуальні загрози, перетворивши їх на буденність, Сансаль зробив точно те саме. Для більшої переконливості він навіть звів світи цих двох романів в один. Можна сказати, що обидва письменники користувались однією й тією ж кімнатою кривих дзеркал, до яких підносили сучасний для кожного світ. Нюанс в тому, що світ Сансаля – це і наш світ, а від цього вже трохи (або не трохи) лячно.

Стиль, яким написано «2084», за своєї тягучістю і в’язкістю дещо нагадує пісок, тому процес читання перетворюється на непросту й доволі повільну мандрівку пустелею, перемежованою нечастими оазами подій та впізнаваних образів.

До перекладу претензій майже нема, за винятком кількох нюансів. По-перше, кілька разів у тексті трапляються епітети «макіавеліанський» і «фараонівський». Їхня суть цілком зрозуміла, однак вони дуже ріжуть око в описі світу, який відчутно порвав із попередньою історією. Можливо, їхній вжиток у французькій мові вже більш узвичаєний, але в українській вони все ще сприймаються конотовано. По-друге, в одному епізоді є згадка про вірш, який вихованці школи нібито переробили на власний манер. І проблема полягає в тому, що ритміка оригіналу й переробки не збігається, тому вони не сприймаються як варіанти однієї сутності.

Загалом же меседж Сансаля мало чим відрізняється від Орвеллівського. Тим не менш, поданого його у дещо іншій площині – сучасній. Це допомагає переосмислити навіть настільки затерті (а вони вже такими явно стали) метафори і образи як у до болю знайомому «1984». До речі, вже згадана засторога, вміщена перед текстом, не лише задає тон сприйняттю книги, а, принаймні на деякий час, – і сприйняттю світу довкола. «Люди добрі, спокійнісінько спіть собі, тут усе абсолютно несправжнє, а решта перебуває під контролем». Чи не так?

Читайте також: 5 книг про антиутопії

• тим, хто любить антиутопії;
• тим, хто втомився від застарілості актуальностей класичних антиутопій;
• тим, хто не бачить загрози в об’єднанні релігії і держави.

• тим, хто не читав бодай «1984»;
• тим, хто всюди бачить всесвітню змову;
• тим, хто шукає «пляжного» читання (бо пісок цього роману далекий від рекреаційного).