uncategorized

Українські автори продовжують намацувати способи говорити про пам’ять, а разом із тим повертати цілі пласти історії в широкий обіг. Наразі перед нами дві родинні саги про Львів – «Дім для Дома» Вікторії Амеліної та «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма» Наталки Сняданко. До обох пасує фраза з пісні Мертвого Півня на слова Юрія Андруховича «Не їдь до Львова – такого міста немає», бо в цих книжках авторки конструюють художній простір іншого, справжнього Львова. Вони розвінчують одноманітну красиву галицькість міста з його туристичними смаколиками й кавою. Їхні герої чужі у Львові та в Україні, але вони шукають свій дім і відповідь на питання, що воно таке – українська ідентичність.

Наталка Сняданко. Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма

Наталка Сняданко. Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. – 544 с.

Наталка Сняданко знов зібрала у своєму романі гербарій. Тільки на цей раз не коханців, а представників різних гілок одного роду, який у книзі тягнеться від ерцгерцога Вільгельма (відомого також як Василь Вишиваний). До того ж авторка схрестила австрійський і радянський простір, ХІХ-ХХІ століття, отримавши після такої селекції жанровий гібрид родинної саги, історичного роману й романізованої біографії.

Як і Книга року BBC-2016 «Забуття» Тані Малярчук, роман Сняданко звертається до малознаної постаті української історії. Авторка взялася романізувати біографію Вільгельма Габсбурга, особи австрійської королівської крові, політика й військового, який, бувши затятим українофілом, відмовився від вродженої австрійської ідентичності на користь української. І елемент саги для роздумів про вибір ідентичності підійшов якнайкраще, адже цей жанр передбачає спостереження за запущеним процесом зміни упродовж кількох поколінь. Щоправда, цей формат також є історично невиправданим, оскільки справжній Вільгельм помер у Лук’янівській в’язниці 1948 року, тоді як Вільгельм в Сняданко проживає довге двозначне життя, що стає одним із ключових моментів роману.

Не даремно головний персонаж цієї книжки має два імені – по одному на епоху. Вільгельм походить із довоєнної прекрасної Австро-Угорської імперії, приналежність до якої залишила незгладимий відбиток на образі Львова, а разом із тим і на всіх творах, що цей період описують. Сьогодні ця епоха перетворилася на втрачений рай української історії. За ним зітхали наратори в Юрія Андруховича, до нього призвичаювали герої Юрія Винничука. Довоєнний австрійський Львів – така собі українська Атлантида. Його може ніколи таким і не було, але ностальгувати за цим періодом можна вічно.

Натомість друга ідентичність екс-ерцгерцога, що має ім’я Василя, прагнула українського, але опинилась у радянському просторі, який постає геть іншим, часто знебарвленим мікрокосмом. І Василь-Вільгельм застряє між цими двома протилежними світами – в обох йому тісно, бо кожен із них диктує свої норми та правила життя/виживання. Але не треба плекати ілюзії: і монарший, і радянський світи однаково є клітками для Вільгельма.

Читайте також: Наталка Сняданко: Нема нічого гіршого, ніж коли мова перетворюється на місію

Якщо головний герой тримає цю подвійність у собі, то жінки роману просто представляють два протилежних табори. Онука Вільгельма, Галина, виростає між двома бабцями. Одна з них, Софія, дружина ерцгерцога, – це рідкісний живий відгомін прекрасної епохи, екзотична постать у радянській Україні. Вона розкривається через збереження побутових довоєнних звичок: вміння створювати елегантний одяг і бачити за сучасними львівськими реаліями й назвами вулиць австрійський палімпсест.
.

Натомість інша бабця, Альона, – втілення безґрунтянства радянської культури. Характерно, що ця бабуся – сирота з дит.будинку. Вона, як і радянська епоха, покинута своїми батьками й ні на що не спирається. Її побут значно буденніший, адже краще нам відомий, але від цього він не менш важливий.

.
І для віднаходження своєї самості текст Сняданко подає направду актуальний рецепт – не втрачати зв’язок із побутом і традиціями своїх предків. Здається, світ і сам інтуїтивно до цього доходить – уся хюґоманія, лаґом (і що там буде далі за списком?) – це передовсім повернення до своїх витоків, до віднайдення себе через традиції й ритуали дитинства з недільним випіканням печива, в’язанням біля каміна та іншою родинною специфікою.

Тож дві бабці в романі – дві різних гілки історії, що формують Галину, схрещуючись у ній, передають кожна свої звички, створюючи іншу ідентичність. Не радянську й не довоєнно-австрійську, а нову, українську. Бо сучасні ми – спадкоємці обох цих гілок. І нема на то ради.

Читайте також: Львів — місто літератури ЮНЕСКО: важче переконати у цьому українців

От тільки без ложки дьогтю в цій роботі з матеріалом не обійшлося. Заглиблення в історичну площину є новим для творчості Сняданко. І по тексту відчутно, що місцями матеріал виявився заскладним для авторки, а обсяг тексту – замалим. Персонажі роману вдало розкриваються через побут, але їхнім обличчям і характерам бракує рис, психологічної вмотивованості. Опис історичних подій часто постає хронікою, яка нічого не додає роману, а просто залишає свій слід на сторінках. Та й сам Вільгельм після прочитання книжки залишає більше питань, ніж відповідей. Хоча саме це, може, не так вже й зле.

• Якщо ви прочитали «Забуття» Малярчук і вам сподобалось відкривати нові історичні постаті через роман
• Шукачам прекрасного довоєнного Львова

• Сподіваючись на біографію
• Якщо ви краєм вуха чули про бісексуальність Вільгельма і вам хочеться багато подробиць

Вікторія Амеліна. Дім для Дома

Вікторія Амеліна. Дім для Дома. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2017. – 384 с.

Не всі українці говорять українською, знають свою історію, пишаються своєю країною. І це стосується навіть тих із них, хто живе у Мецці українськості, себто у Львові. Другий роман Вікторії Амеліної «Дім для Дома» оповідає саме про таких людей, яких занесло у Львів з далеких місць. Вони дивляться на світ очима наляканих чужинців, вигадують неймовірні страшні чи ідеалістичні казки про себе та своє місто. І все чекають, що їх звідси нарешті хтось забере. Тут їх таких, у сазі про родину Ціликів, шестеро. І це не рахуючи пса, що розповідає цю історію.

Специфіка тварин-оповідачів (від «Золотого віслюка» Апулея починаючи) в їхньому безпосередньому доступі до історії. Адже тваринам не брешуть, перед ними знімають маски, залишаючи їх мовчазними свідками страшних і прекрасних моментів свого життя.

До того ж пес – це також аніма, душа дому. Навіть коли сам цей пес вважає, що його дім – десь деінде. Усі роки життя й звикання до Львова пес не забуває: дім – це не Львів. Дім – це там, де твій господар. У цьому аспекті Дом – справжня душа родини Ціликів. І він, і вони – перекотиполе, що зупинило свій нескінченно довгий рух (з Німеччини, Баку, Донецька) у Львові. І які поводяться так, ніби дім не тут, а господар одного дня прийде по них і забере до себе (в Німеччину, Нью-Йорк, у краще життя). І треба немало часу, щоб зрозуміти – господар цілком може не прийти. А може його ніколи й не було.

Такі вони, Дом і Цілики, залишені одне одному Господарем пса (батьком однієї з дівчат родини). Господар пішов, а Цілики лишилася вдивлятися у свої проблеми від початку 90-их і до сьогодні – чудовий час для родинних драм і травм.
.

90-ті в сучасній українській літературі постають tabula rasa – чистою дошкою, на якій можна й треба наново писати свою історію й віднаходити свій міф. Тож у цій книжці, як і в багатьох родинних історіях, все дуже міфологічно.

.
Є Велика Ба, матріархальний символ цього дому. Є два покоління жінок, в життя яких безліч негараздів – це дві розлучені матері, що ніяк не можуть знайти собі роботу та місце в житті. І дві їхні доньки, дві Марії, задивлені кожна в свою наївну мрію. А ще за кожним із персонажів є по дві історії. Одна про око людське. А друга – справжня, сокровенна, яку вони ховають глибоко в собі.

Родинний міф Ціликів, пов’язаний з їхнім прізвищем, показує, що вони вижили (вціліли) за будь-яких обставин. Іронічний міф. Бо щоб створити таку життєствердну історію, треба цілеспрямовано рік за роком вирізати фрагменти пам’яті й деталі. Так, як сліпа Марія «стирала» з описуваних бабусею родинних фото дідусеві погони та інші небезпечні радянські деталі. Бо так вчиняло кожне з поколінь її родини – оповідало тільки прийнятну історію, ховаючи все небезпечне в уявну скриньку Пандори (чи не для того посеред квартири Ціликів стоїть велика символічна скриня, до якої ніхто не може знайти ключі?). І за браком доступу до справжньої історії вміст цієї скриньки демонізувався. Бо коли не розповідати дітям правду, вони вигадують її самотужки, адже їхня свідомість тягнеться пояснювати все незбагненне, призводячи до появи міфів – усе як у первісні часи.

Читайте також: Софія Андрухович: Назву книжки «Фелікс Австрія» мені «підказав» батько

Щоправда, наприкінці станеться точно як у відомій казці: опівночі карета (чи то пак Львів) перетвориться на гарбуз. У старій скрині не буде бальних суконь бабусі; ляклива фраза «полковник у крові» виявиться побутовою дрібничкою; на городі не знайдуть людських кісток; розвіється навіть магічна влада Господаря над Домом. Достоту як у «Попелюшці». І навіть казковий Високий Замок сліпої Марії виявиться просто пагорбом.

І дуже вдало, що це розвінчання відбувається саме у Львові. Це такий собі удар у відповідь по міфологізованому галицькому місту-казці. Ідеально українському й архітектурно довершеному. Бо уявлення про як Львів, так і про історію – це та сама картинка Високого Замку, яку малює собі в уяві сліпа дівчинка. І знадобиться серйозна й професійна терапія, щоб побачити світ навколо зрячими очима.

• Собаколюбам
• Щоб зрозуміти 90-ті
• Щоб прийняти свою історію

• Якщо ви ще не розумієте, чому Мертвий Півень співав: «Не їдь до Львова – такого міста немає»