Тексти

Сучасний польський детективіст Зиґмунт Мілошевський добре знайомий українському читачеві. Його романи виходять у добрих перекладах, їх обговорюють у різних читацьких клубах, сам автор приїздив в Україну з презентаціями. Найсвіжіший роман Мілошевського «Безцінний» визнали «найгарячішою» книжкою 2013-го року – згідно з опитуванням, що його організував польський канал Kultura на Літературному фестивалі в Сопоті. У 2017-му «Безцінний» вийшов українською у перекладі Юрія Попсуєнка і Марії Шагурі.

Публікуємо уривок з роману, який люб’язно надало видавництво «Рідна мова».

Сходження виявилося важчим, ніж думав напочатку. Тріщини були повні мокрого моху, кожен другий камінь залишався в його руках, віяло дедалі дужче, й пальці поступово дерев’яніли. Не поліпшував самопочуття і той факт, що не мав ані спорядження, ані линви, ані партнера. У цьому не було необхідності, але щонайменша помилка чи прикра несподіванка — і людина перетворилася б на купку поламаних кісток сто метрами нижче.

Трьома швидкими рухами подолав не дуже стрімкий відтинок і опинився на чомусь, що нагадувало кубик леґо, приліплений до стіни. Кам’яне утворення трохи виступало зі скелі і мало дуже чіткі зачіпки, якими можна було піднятися, як по вузькій драбині на горище. Зненацька йому здалося, що кубик не такий уже й стійкий. На мить завмер, очікуючи нових коливань, але обійшлося, мабуть, переплутав вітер із порухом скелі. Про всяк випадок далі рухався менш енергійно.

Спершу блиснуло. Десь далеко небо розітнула блискавка. Мимоволі глянув угору й побачив, що блискає не в небі, а на пероні канатної дороги, так ніби десь усередині спрацював спалах. Яскраве біле світло вирвалося з будівлі станції, вирізняючи в тумані низької хмари молочну призму.

А потім усе сталося блискавично. Два носійні троси одного з вагончиків здригнулися — першої миті навіть подумав, що це запрацювала дорога — й почали опадати, набираючи швидкість. Вдарили в металеву решітку перону, з неприємним скреготінням зсунулися по ній, і за частку секунди Ґмітрук побачив щось, до чого абсолютно не був готовий. Кінці тросів перетворилися на два білі батоги розпеченої сталі. Вони спали з решіток і заковзали по скелі, прямуючи в його бік, звиваючись і плюючись увсебіч краплями розплавленого металу. Припав до скельного уступу і втягнув голову у плечі, сподіваючись, що батоги його не зачеплять. Краєм ока бачив, як обидва троси танцюють по скелі, підскакуючи на камінні.

Спробував відсунутися хоча б трохи ліворуч, і це стало найкращим його рішенням того дня. Один розжарений кінець тросу із сичанням і шкварчанням ляснув за півметра від нього, засліплюючи його білим сяйвом, схожим на блиск палаючої магнезії. Другий ударив точнісінько в те місце, де за мить до того була його голова.

Крапля жевріючої сталі відірвалася від троса й упала на долоню Ґмітрука в м’якому місці між великим і вказівним пальцями, пропаливши навиліт шкіру та м’яз. До мозку Ґмітрука одночасно полетіли два сигнали. По-перше, немислимий сигнал з ока, інформація про те, що в його тілі з’явилася наскрізна дірка. По-друге, імпульс паралізуючого болю, який передали понівечені нервові закінчення до центру.

Біль виграв ці перегони, удар був такий сильний, що Ґмітрук зойкнув і змахнув рукою, втрачаючи рівновагу. Відсахнувся від скелі, наче двері на шарнірах. Ліва нога стояла на виступі, лівою рукою тримався за виступ, натомість праві кінцівки зависли над порожнечею. Удару важкого сталевого троса було достатньо, щоб не надто стабільна брила здригнулася і почала повільно відділятися від скелі.

Ґмітрук, який намагався втамувати млість, що підкочувала до горла, зрозумів, що діється. Маятниковим рухом йому вдалося повернутися до скелі і вхопитися за виступ пораненою правою рукою. Втім, ситуації це не поліпшило. Тепер він тримався за брилу завбільшки з пікап, яка ще недавно стояла вертикально, а зараз відхилилася від скелі уже на десять градусів. Униз сипалися дрібні скельні уламки, і Ґмітрук, не бажаючи піти вслід за ними, за два рухи дістався до лівого боку брили й перевалився через край. Перед собою тепер мав скельний блок, який падав і за який він тримався, праворуч — порожнечу, а ліворуч — скелю Каспрового, яка дедалі швидше віддалялася.

На вагання не мав часу. Зібрав усі залишки сили і стрибнув ліворуч, у бік скелі, що була на відстані вже понад два метри.

Не вдалося. Ковзнув кінчиками пальців по камінню, ламаючи нігті — гравітація потягла його вниз.

«Кінець», — подумав.

Але це не був кінець. Стіна в цьому місці була похилою, тож замість впасти на осип, врізався грудьми у скелю й почав сповзати наввипередки з валуном, який тієї самої миті полетів у прірву.

Якусь хвилю падали з однаковою швидкістю, Ґмітрук і валун, двоє суперників, після чого Анатоль зненацька зупинився на замшілому виступі, а брила від цього самого виступу відбилася і, вже не маючи іншої опори, крім повітря, помчала назустріч осипам. Анатоль побачив, як вона вдаряється об землю. Оглушливий гук кам’яного вибуху долетів до нього з незначним запізненням.

Януш Гауптманн і кондуктор Марцін стояли всередині розгойданого вагончика, обабіч, наче вуса, звисали два носійні троси канатної дороги. Враження було таке сюрреалістичне, що Марцін чув скрегіт у мозку. Кільканадцять років бачив у цьому місці троси, спрямовані вгору, до станції на Каспровому. Тепер бачив, як м’якою дугою вони спадали до землі, а їхні кінці досі світилися червоним, два діоди посеред скельного розвалища за сто метрів нижче.

— Чому ми не падаємо? — прохрипів Януш.

— Нас тримає тягловий трос.

— Що?

— Вагончики їдуть по двох нерухомих тросах, як по рейках. А їдуть тому, що є третій трос, який тягне вагончики вниз або вгору. Саме він тепер нас тримає.

— Втримає?

Марцін тільки глянув безпорадно. Звідки він міг знати?

Читайте також: Польський детектив Зиґмунта Мілошевського і світове мистецтво