uncategorized

Зиґмунт Мілошевський. Безцінний /

переклад з польської Юрія Попсуєнка і Марії Шагурі. – К.: РІДНА МОВА, 2017. – 544 с.

Сучасний польський детективіст Зиґмунт Мілошевський добре знайомий українському читачеві. Його романи виходять у добрих перекладах, їх обговорюють у різних читацьких клубах, сам автор приїздив в Україну з презентаціями. Найсвіжіший роман Мілошевського «Безцінний» визнали «найгарячішою» книжкою 2013-го року – згідно з опитуванням, що його організував польський канал Kultura на Літературному фестивалі в Сопоті. У 2017-му «Безцінний» вийшов українською у перекладі Юрія Попсуєнка і Марії Шагурі.

Мілошевський – автор, книжки якого привертають увагу не лише читачів, а й критиків, він пише тут і зараз: для сучасного читача, для екранізацій, для гри. Зайве тому підтвердження – трилогія про прокурора Теодора Шацького («Терапія злочину», «Зерно правди», «Гнів»), про яку у нас в контексті взірців й еталонів жанру сучасного європейського детективу було сказано чимало. Ю Несбьо, Стіг Ларссон, Жан-Крістоф Гранже – поруч з ними можна і треба ставити Мілошевського.

Які основні інгредієнти сучасного бестселера? В нашому випадку – це війна, мистецтво – і утримання читача на короткому повідку. Безумовно, Друга світова війна досі залишається прекрасним і плідним полем для художніх досліджень, пошуку героїв, розкриття таємниць і сюжетних маневрів автора. Тому дії в останньому поки романі Мілошевського розгортаються між 1944-им і впізнаваною для читачів сучасною Польщею. Хоча також тут ідеться і про історію мистецтва, яка, зі свого боку, має не меншу кількість «білих плям». Саме під час війни багато творів «візуального» мистецтва було втрачено, викрадено чи переміщено, іноді їхня доля досі залишається невідомою, а спроби повернення окремих творів назад, на їхню історичну батьківщину, супроводжуються довгими перемовинами і вкрай конфліктними ситуаціями.

Майстерність поляка по-справжньому розкривається у вмінні тримати читача на тому згаданому вже короткому повідку, твердо скеровуючи по тексту, раптово зупиняючи чи пришвидшуючи біг сюжетними колізіями, а то й взагалі обмежуючи його пересування. Мілошевський, безумовно, віртуоз у плані вибудовування інтриг: у книжці від розділу до розділу з’являються нові персонажі, які між собою на перший погляд геть нічим не пов’язані: ось юнак виконує військове завдання, йде по засніжених горах і думає про свою кохану; а ось тут група застрягла у вагончику на канатній дорозі; далі – докторка, якої бояться навіть літери на сторінці. І ще багато-багато змін настроєвих і характерних регістрів. На жодному з героїв письменник не зупиняється надовго: він подає саме ту кількість інформації, яка необхідна для яскравого змалювання характеру, розуміння образу плюс кілька деталей, що здатні оживити і зробити персонажа впізнаваним. Та найважливіше, що це робиться задля привертання уваги до героя, на якого і покладається обов’язок підтримувати вогонь сюжетної інтриги.

Читайте також: Піймати вбивцю у темному-темному лісі Рут Веа

«Безцінний» називають як детективно-пригодницьким романом, так і трилером. Щоправда, більш коректним може видатися визначення «мистецтвознавчий детектив». І мова, вочевидь, не про Умберто Еко, а про, скажімо, Єна Пірса, Артуро Перес-Реверте, а чи навіть і Дена Брауна – тобто про тих авторів, які закручують детективний сюжет довкола предмета мистецтва і загадки його походження/значення/ролі в історії. Згадаймо хоча б «Комітет Тиціана», «Руку Джотто» чи «Шкіру для барабана».

Інша річ, що жанрове визначення тут не аж таке важливе, адже автор традиційно (і для себе, і для інших визначних представників сучасних модифікацій жанру) засобами детективу говорить про найважливіше – категорію пам’яті

Насправді, це було помітно вже у трилогії про Шацького: Мілошевський постійно хоче немов би вистрибнути із жанру, дати кримінальній колізії важливе соціальне розширення. У «Зерні правди» письменник говорив про історичні травми і привиди кресового польського минулого, які сновигають і сьогодні, і не тільки в декораціях провінційних містечок; у «Гніві» – міркував про базові соціальні структури польського суспільства, акцентуючи на дрімучій патріархальності і лицемірстві на позір зрілої європейської країни.

От і у «Безцінному» йому також йдеться про щось значніше і більше, ніж просто захопливий сюжет, – мова про пам’ять як таку: культурну, історичну, але і персональну, конкретно людську також. Що вона таки, дійсно, не має ціни. Як наслідок, перед нами щось дещо більше, ніж просто детектив чи трилер. Щось, що несе на собі навіть і певне гостросоціальне навантаження, але разом із тим – карколомність і саспенс, властиві хорошій жанровій літературі, нікуди не дівається, ось що важливо.

Читайте також: Свіжа верстка: плани українських видавництв на 2017-й рік

І наостанок про осердя сюжету. У Мілошевського саме втрачений культурний спадок стає наріжним каменем, навколо якого і закручується/розвивається головна дія: під час війни німецькими військами із Польщі було вивезено всі найцінніші музейні експонати, а серед них – і картину Рафаеля «Портрет юнака» 1514-го року. Тож група мистецтвознавців і фахівців із розвідки розпочинає пошуки зниклого твору мистецтва. Подальший перебіг сюжету описувати не варто: довелося б вказувати на надто деталей і нюансів, та й читача (навіть вибагливого) позбавляти насолоди не хочеться. Краще нехай говорить сам автор.

Рафаель «Портрет юнака»

Бо Мілошевський твердо дотримується принципової позиції: детектив має не лише приваблювати інтригою, але і розповідати про історичні перипетії, чомусь навчати. Власне, освітню функцію в «Безцінному» виконує такий собі блок «лекцій» про мистецтво, де все, що стосується Юнака з картини Рафаеля та цінності (і фінансової, але й культурної також) перлини світового мистецтва – розкладено по поличках. Як результат – красиво та корисно: і про мистецтво поговорили, і гостросюжетну історію почули, і не без моралі. Краса. Майже безцінна.

• всім, хто досі читав Мілошевського – автор тримає марку;
• любителям мистецтвознавчих детективів;
• хто давно працює без відпустки і кого опис засніжених гір здатен причарувати.

• тим, кому не подобається серіал «Шерлок»;
• тим, хто чекає, що напруга у тексті спаде на 20 сторінці й далі все буде зрозуміло;
• занудам, які не готові довіритись автору та віддатися книжці.