Тексти

Публікуємо уривок із збірки Вацлава Гавела «Промови та есеї», який люб’язно надало Читомо видавництво «Комора».

П’ять блискучих текстів Вацлава Гавела, одного з найяскравіших інтелектуалів двадцятого століття, дисидента, політичного діяча, першого президента Чеської Республіки. У його баченні політика — не технології й маніпуляції, а постійна боротьба за ідеали й цінності, незламна віра в людину та в силу європейської культури. Вацлав Гавел нагадує про важливість історії, свободи, сумління, особистої відповідальності та спільних дій, і хоча тексти написано про інший час та про інше суспільство, українцям буде напрочуд легко впізнати в них проблеми, які ще не вповні здолали ми самі. Окрім творів самого Гавела, видання містить спогади Мустафи Джемілєва про зустрічі з цим непересічним діячем.

Лист до Ґустава Гусака (уривок)

За останні роки критерії «природного» й «нормального» змінилися і сприйняття моралі змістилося значно більше, ніж може здатися на перший погляд. Разом зі зростанням отупілості, природно, притуплюється і здатність усвідомлювати це отупіння.

Хвороба ніби перейшла з листя й плодів на стовбур і коріння. Тобто, найреальніші підстави для страхів — це якраз перспективи на майбутнє, які нам пропонує сьогодення.

Суспільство внутрішньо розвивається та збагачується насамперед у той спосіб, що дедалі глибше, масштабніше і вправніше усвідомлює себе.

Основний інструмент такого самоусвідомлення суспільства — це його культура. Культура як конкретна галузь людської діяльності, що впливає — хай часто й досить опосередковано — на загальний стан духу, і вод­ночас постійно перебуває під впливом цього стану.

Там, де абсолютний контроль над суспільством повністю пригнічує його внутрішній диференційова­ний розвиток, цілком закономірно пригнічується на­самперед культура — не лише «автоматично», як щось, онтологічна сутність чого є протилежністю до «духу» будь-якої суспільної маніпуляції, а як щось «програм­не»: зі зрозумілого страху, що насамперед через куль­туру як інструмент самоусвідомлення суспільство усвідомить рівень насильства над собою. Через куль­туру воно поглиблює свою свободу й відкриває прав­ду — тож навіщо це владі, сутністю якої якраз і є при­душення таких цінностей? Адже ця влада визнає лише єдину «правду»: ту, яка їй саме зараз потрібна. І єдину «свободу»: казати цю «правду».

Світ такої «правди», яка живе не в діалектичному кліматі справжнього пізнання, а в кліматі провлад­них інтересів, — це світ стерильності думок, жорстких догм, твердої та нерухомої доктрини й прагматично­го свавілля як її вродженого наслідку.

Це світ заборон, обмежень, указів. Світ, де під куль­турною політикою розуміють насамперед діяльність культурної поліції.

Дуже багато вже було сказано й написано про аж курйозний рівень занепаду нашої культури; про сотні заборонених авторів і книг, про десятки знищених журналів; про вичерпання всіх видавничих і репертуарних можливостей і переривання всіх шляхів ко­мунікації із загальним станом духу; про заповнення вітрин; про аж трохи божевільну палітру пересліду­вань і дискримінацій у цій сфері; про розгін усіх до­теперішніх мистецьких організацій та численних на­укових інститутів, заміну їх муляжами, якими керує зграйка агресивних сектантів, відомих кар’єристів, невиправних боягузів і нездалих честолюбців, котрі в загальному вакуумі вхопилися за свій великий шанс. Я не буду знову описувати всі ті речі, лише спробую ще раз замислитися над деякими глибшими аспектами такого стану, пов’язаними з темою цього листа.

Насамперед: якою б поганою не була сьогодніш­ня ситуація, проте це не означає, що культури немає. Театри грають нові вистави, щодня транслюються про­грами по телебаченню, видаються книги. Однак вся легальна державна культура характеризується одні­єю спільною рисою — це всезагальне узовнішнення, зумовлене масштабним відчуженням від найвласти­вішої для культури сутності через повну кастрацію її саме як інструменту людського, а отже й суспіль­ного самоусвідомлення. Якщо і сьогодні з’являється іноді щось справді ціннісне, наприклад — щоб не по­лишати мову про мистецтво — надзвичайна гра акто­ра, то до цього ставляться терпимо лише завдяки тон­кості, вишуканості й, на думку влади, нешкідливості його впливу на суспільне самоусвідомлення. Проте й тут, як тільки цей вплив стає більш відчутним, влада починає інстинктивно захищатися (відомі приклади, коли хорошому актору забороняли грати тільки тому, що він був надто хорошим).

Читайте також: «Театр абсурду» Вацлава Гавела

Але мова не про це. Мене цікавить питання, як таке узовнішнення проявляється у тих сферах культури, що послуговуються засобами більш прямолінійного називання досвіду людини в пізнанні світу, і, відповід­но, набагато очевидніше виконують свої функції само­усвідомлення суспільства.

Наприклад: друком виходить — а іноді таке трапляється — літературний твір, скажімо, п’єса, майстер­ність, сугестію, винахідливість, значущість котрої не­можливо оминути увагою. Якою б досконалою не була ця п’єса, щодо одного ми можемо бути впевнені завжди: вона й на сантиметр не виходить — чи то завдяки цен­зурі чи автоцензурі, характеру автора чи авторському самообману, байдужості чи користолюбству — за рам­ки фетишів умовної, банальної, а отже, по суті, брех­ливої суспільної свідомості, яка видає і сприймає як автентичний досвід світу всього лиш видимість реаль­ного світу, утворену поєднанням поверхових, грубо обтесаних і стертих деталей чи навіть якихось мерт­вих тіней досвіду, який суспільна свідомість вже давно прийняла й одомашнила.

І навіть попри це, — точніше, саме через це, — такий твір багато кого потішить, заін­тригує, розчулить чи навіть захопить, але водночас не проллє світла на справжнє пізнання, не розкриє чогось невідомого, не скаже досі не висловленого й не дасть нових, самобутніх та ефектних свідчень про те, про що досі лише здогадувалися. Одним словом: імітуючи реальний світ, такий твір у своєму ядрі фальсифікує реальний світ.

Якщо ж потім ідеться про конкретний вигляд такого узовнішнення, то зовсім не випадково, що ідеї для цього твору найчастіше беруться з діжки, яка в нас традиційно стоїть — з огляду на перевірену нешкідливість свого вмісту — на осонні прихильності панівної сили (і буржуазної, і пролетарської): я говорю про естетику банальності, що оселилася на території бадьорої маломіщанської моралі; про сентименталь­ну філософію сусідської гуманності; про кухонну уда­вану ласкавість; про провінційну концепцію світу, що базується на вірі в його принципову доброту; я говорю про естетику, що тримається на культі розважливос­ті посередності, що стоїть на фундаменті затхлого на­ціонального самозадоволення і керується принципом подрібнення, розтирання і згладжування, що згодом переростає в брехливий оптимізм однієї з найвуль­гарніших інтерпретацій лозунгу «Правда переможе!».

Як вам відомо, останнім часом творів, які белетри­зують керівну політичну ідеологію, вийшло дуже мало, а ті, що вийшли, вирізняються поганою якістю у фахо­вому сенсі. І причина полягає не лише в тому, що таку продукцію немає кому створювати, а передусім у тому, що — хоч це й може здатися парадоксом — її поява не особливо вітається: з погляду сьогоднішньої реальної, тобто споживацької, концепції життя присутність та­кої літератури, до того ж хорошої, за якою хотілося б слідкувати, аж надто акцентуватиме увагу «зовні», надто роз’ятрюватиме старі рани, викликатиме своєю загальною та радикальною політизованістю надто за­гальні й радикальні політичні реакції, і таким чином буде всім каламутити воду, яка повинна лишатися що­найпрозорішою.

thetimes.co.uk

До справжніх інтересів сьогоднішньої панівної сили незрівнянно краще пасує явище, яке я назвав естетикою банальності. Адже вона куди непо­мітніше, спокійніше й правдоподібніше розминається з правдою, набагато легше засвоюється в підсвідомос­ті, тому їй краще вдається виконувати завдання, яке ставить перед культурою споживацьке суспільство: не хвилювати правдою, а заспокоювати брехнею.

Певна річ, твори такого типу завжди переважа­ли. Проте досі в нас лишалися принаймні маленькі шпаринки, крізь які в публічний простір прослиза­ла і творчість, про яку можна було сказати, що вона так чи інакше презентує автентичність людського са­мопізнання. І хоча цій творчості завжди було склад­но пробитися, адже її сторониться і панівна влада, і комфортолюбна та інертна звичайна свідомість, про­те досі якимось загадковим чином, звивистими шля­хами й рідко без затримки, але їй завжди вдавалося дістатися до людини та до суспільства й таким чи­ном виконати приналежну культурі роль суспільного самоусвідомлення.

Зрештою, про більше і не йдеться. Але саме це мені видається найважливішим. Саме це вдалося майже повністю ліквідувати сучасній владі (і навіть можна довести, що так сталося вперше від часів нашого націо­нального відродження): наскільки точною стала наша система бюрократичного опанування культурою, на­скільки досконалими стали відомості про всі шпари­ни, крізь які вагомий твір може вийти у світ, настільки розрісся штаб людей, які у своїх кишенях зібрали клю­чі від усіх дверей та які бояться влади й мистецтва.

Ви точно розумієте, що зараз я говорю не про ба­гатосторінкові списки авторів, зовсім чи почасти за­боронених, а про набагато гіршу річ: про «бланкові списки», у яких є апріорі все, що могло б заіскрити са­мобутністю думки, проникливішим і глибшим пізнан­ням, щирістю, оригінальнішою ідеєю, суґестивнішою формою, — я говорю про попередній ордер на арешт усього внутрішньо вільного, а отже — у найглибшому значенні цього слова — культурного. Я кажу про ордер на культуру, який видав Ваш уряд.

І знову-таки напрошується питання, яке я ставлю тут від самого початку. Що це все насправді означає? До чого це призводить? Що це, так би мовити, зробить зі суспільством?

Наведу ще один приклад. Як відомо, у нас при­пинили виходити більшість культурних журналів; а якщо якісь і залишилися, то стали такими однакови­ми, що майже немає сенсу в них заглядати.

Що ж відбулося?

На перший погляд, абсолютно нічого: суспільство функціонує далі, і навіть без усіх літературних, мис­тецьких, театральних, філософських, історичних та інших журналів, кількість яких і в ті часи, коли вони існували, не відповідала латентним потребам суспіль­ства, але принаймні такі журнали були й відігравали свою роль. Скільком людям, власне, бракує сьогодні цих журналів? Кільком десяткам тисяч їхніх перед­платників, тобто дуже невеликій частині суспільства.

І все одно йдеться про втрату набагато глибшу й важливішу, ніж може здатися з такого кількісного погляду. Однак справжній масштаб втрати знову ж таки прихований, і навряд чи його можна виразити якимись точними цифрами.

Читайте також: Чеська література в екзилі: від забуття до повернення

Насильна ліквідація журналу такого типу, наприклад теоретичного театрального оглядового журналу, — це не просто конкретний факт обкрадання його ко­лишніх читачів, а сильний удар по театральній куль­турі загалом. Разом із тим — і передусім — це й лікві­дація певного органу самоусвідомлення суспільства, це й обов’язково досить складне для точного описан­ня втручання в заплутану систему колообігу, обмі­ну та перетворення корисних речовин, що підтриму­ють при житті багаторівневий організм, яким є наше суспільство; це удар по природній динаміці проце­сів, які відбуваються в організмі; це порушення зба­лансованої взаємодії його різноманітних функцій, що відповідають досягнутому рівню його внутрішньої структурованості. Як тривалий брак певного вітамі­ну, що кількісно становить ледь помітну частку раціону людини, може стати причиною хвороби, так втра­та одного журналу в довгостроковій перспективі може завдати незрівнянно більшої шкоди суспільному орга­нізмові, ніж здається на перший погляд. А що ж тоді казати, коли йдеться не про один організм, а, власне, про всі?

Досить легко можна довести, що справжнє значен­ня пізнання, мислення і творчості в стратифіковано­му світі культурного суспільства ніколи без залишку не вичерпується значенням, якого набувають ці цін­ності для певного кола осіб, що безпосередньо, пер­винно, «фізично» вступають із ними в контакт — ак­тивно чи пасивно.

Таке коло завжди невелике, у науці воно ще вужче, ніж у мистецтві, але все ж таки зго­дом пізнання, про яке йдеться, може впливати, хоч і через посередників посередника, на ціле суспіль­ство приблизно так само, як кожного з нас безпосе­редньо «фізично» стосується політика, зумовлена ядерною загрозою, хоча більшість із нас не пережили на власному досвіді теоретично-фізичних спекуляцій, які передували розробці атомної бомби.

Те, що ситуа­ція з гуманітарними знаннями складається так само, історія ілюструє численними прикладами небувалого культурного, політичного та морального піднесення всього суспільства, початковим ядром кристалізації чи каталізатором якого був крок суспільного самоус­відомлення, не лише виконаний, а й безпосередньо («фізично») прожитий тільки досить невеликим і ви­нятковим колом осіб.

Такий вчинок навіть міг пізні­ше залишитися поза межею прямої апперцепції сус­пільства як єдиного цілого, проте він би все одно був неодмінною передумовою цього піднесення! Адже нікому не відомо, коли непомітна іскра пізнання, що з’явилася в клітинах, які спеціалізуються на самоус­відомленні організму, раптово освітить шлях усьому суспільству, хоч воно, можливо, ніколи й не дізнаєть­ся, як так сталося, що було видно дорогу.

Навіть біль­ше: незліченні спалахи пізнання, які ніколи не осві­тять шлях усьому суспільству, все одно відіграють важливу суспільну роль, навіть якщо ця роль поля­гає тільки в тому, що вони тут просто були; що могли присвітити; що вони вже стали реалізацією певного кола суспільних потенціалів — чи то творчих сил, чи просто свобод; що вони формують і забезпечують клі­мат культурності, конче необхідний і для утворення більш потужних спалахів.

Одне слово, простір духовного самоусвідомлення неподільний; якщо переріза­ти хоча б одну нитку, обов’язково порушується ціліс­ність усієї мережі — і це вже свідчить про особливий зв’язок між усіма субтильними процесами в організмі згаданого суспільства, про надсистемну важливість кожного з них, а отже, і про надсистемну згубність порушення цього зв’язку.

Я не хочу зводити всю справу до єдиного, все ще відносно тривіального аспекту. Утім, чи не підтверджує це виражений згубний вплив на загальний духовний і моральний стан суспільства, який чинить, а го­ловне — ще довго чинитиме (навіть якщо безпосередня його дія стосується дуже обмеженої кількості осіб) той самий «ордер на культуру»?

Якби за останні роки на прилавках книгарень не з’явилося жодного нового чеського роману, що від­чутно розширив би наші рамки пізнання світу, це не мало б ніякого зовнішнього прояву: читачі через те не вийдуть на демонстрацію, та й, зрештою, завжди зна­йдеться що читати. Однак хто зможе визначити, що такий факт насправді означає для чеського суспіль­ства? Хто знає, як ця прогалина відобразиться на ду­ховному й моральному кліматі наступних років? На­скільки послабиться наша здатність «пізнавати себе»? Наскільки вплине така відсутність культурного само­пізнання на тих, хто починає сьогодні чи почне завтра це робити? Скільки містифікацій, що повільно осіда­ють у загальній культурній свідомості, треба буде роз­віяти, і як далеко доведеться повертатися? Як знати, хто, коли, звідки і як наважиться зібратися на силі, щоб розпалити новий вогник правди, якщо так ре­тельно знищується не лише можливість, а й відчуття можливості цього?

Кілька таких романів, хоча їх і немає в книгарнях, у нас з’явилося: рукописи переходять із рук у руки. Тож ситуація ще не здається геть безнадійною; зі всього сказаного випливає, що, навіть якщо протягом довгих років цей роман прочитає не більше як двад­цять людей, його існування матиме особливий сенс: усе-таки щось воно значить — що та книга взагалі є, що її взагалі змогли написати, що принаймні в одному маленькому куточку культурної підсвідомості вона живе. Однак яка ж ситуація у сферах, де неможливо працювати інакше, ніж у площині так званих легаль­них структур? Як підрахувати справжні масштаби шкоди, яку завдало й іще завдасть придушення ці­кавих трендів у театрі й кінематографії — видах мис­тецтва, які мають особливе соціально-стимуляційне значення?

Читайте також: Чеська поезія: від соціалізму до підпілля і андеґраунду

І до чого з погляду довгострокової перспек­тиви може призвести вакуум, що виникає у сфері гу­манітарних наук, теорії та фахової суспільно-наукової есеїстики? Хто наважиться спрогнозувати результати насильницького переривання різних довготривалих процесів самоусвідомлення онтологічного, етичного та історичного рівнів, які надто залежать від доступ­ності вихідних джерел та від періодичних публічних обмінів думками, і взагалі насильницької зупинки будь-якого природного обміну інформацією, ідеями, знаннями й цінностями чи будь-якої публічної крис­талізації принципів?

Загалом питання звучить так: наскільки глибокою буде духовна й моральна імпотенція народу, до якої призведе сьогоднішня кастрація його культури?

Боюся, що згубні суспільні наслідки житимуть на­багато довше, ніж конкретні політичні інтереси, які їх спричинили. Тим більшою буде вина тих, хто пожерт­вував духовним майбутнім народу заради інтересів своєї правлячої дійсності.

Читайте також: Сучасна чеська література: від рефлексій пережитих травм до іронії та гумору