Новини

29 березня у київському кафе-арт-клубі Freud House відбулася зустріч-читання двох авторок, які рідко з’являються на публіці — Софії Андрухович та Галі Карпи. Послухати письменниць прийшли як їхні друзі, так і звичайні поціновувачі сучасної літератури.

Галя Карпа представила читачам короткі оповідання, які написала рік тому, перебуваючи в Лаосі. Там письменниця викладала англійську мову в монастирській школі. В її текстах, власне, йдеться про те, як вона волонтерить. Герої її оповідань — монахи-послушники.

З оповідання “Ще один тиждень в Луангу Прабангу”:

“Після уроку послушник Ун каже, що він запізнився, тому що сьогодні була його черга мити посуд в монастирі. Насправді він зайшов до класу якраз переді мною. Я кажу, що він не запізнився. Я не знаю, о котрій годині учні приходять, але урок починається о восьмій ранку, і о восьмій всі завжди на місцях.

Ун знову сьогодні питає мене, як довго я ще буду в Луангу Прабангу. Може, місяць? Може, я залишусь тут назавжди, сміється він. Я, як завжди, відповідаю своє: я, правда, не знаю. Мені тут дуже подобається, я подивлюся, як там далі складеться…

Після уроку Ун йде до бібліотеки, і нам із ним по дорозі. Він бере з мене обіцянку, що я прийду до бібліотеки пополудні, він мене там чекатиме, бо має якісь питання з приводу домашнього завдання. Ми прощаємося, і він витягає зі своєї монашої торби браслетика із ниток, якого він сплів учора ввечері. Два кольори: вишневий і яскраво-синій. Ун зав’язує його мені на зап’ясті і каже, що це для мене, тому що я найкращий вчитель в його житті. Я навіть не розчулена, тому що в цій країні це мій постійний стан”.

Софія Андрухович зачитала кілька уривків зі свого нового роману “Фелікс Австрія”, який вона пише вже понад рік.

“Це така довга історія, що мій чоловік Андрій (поет і публіцист Андрій Бондар — Ред.) вчора сказав, що він колись напише роман про те, як я писала цей роман. Я собі вже пообіцяла, що не стригтиму волосся, поки не допишу цю книжку”, — розповіла авторка.

За її словами, її метою було написання історичного роману.

“Проте жодного історичного роману в мене не вийшло, але виходить щось інше”, — зізналася вона. Хоча, із цим можна посперечатися. Судіть самі.

“Перед портиком з колонами Міського театру ім. Монюшки, чий урочистий золотий купол — мов накривка круглобокої цукернички з коштовного набору, позаду натхненної спини Міцкевича з білого каррарського мармуру зібралися глядачі: «грубі риби» — банкові урядовці, голови великих фірм, достойники залізничних колій — з пишними бакенбардами на щоках, відрощеними на знак лояльності до австрійської монархії (деякі у своїх самовідданих стараннях перевершили самого Франца Йосифа, бакенбарди якого досягнули найбільшого розквіту в часи всесвітньої виставки в Парижі у 1867 році) зі своїми дамами, одягнутими за найновішою модою, яку можемо роздивитися вже всередині театру. Встигати за модою — не так уже й просто, як видається, оскільки теперішня мода переживає момент переходу з широкого крою на вузький, створюючи неабияке замішання та хаос. Тому поруч із вузькими англійськими спідницями хвилюються численні волани, поруч із тяжкими оксамитовими аплікаціями в’ються грайливі разки блискучих намистин, пацьорків і коралів, поруч із бантами та квітами одяг зіпнуто стриманими пряжками. Спільна риса тільки одна: виріз сукні, який глибоко відкриває не лише частину грудей, але й плечі, а корсаж тримається тільки на вузесенькій стрічці або легкій тюлевій застібці. Не забуваймо про капелюхи, чиї вражаючі розміри роздуті ще дужче завдяки щедрим розмірам зачісок, закріплених чудернацькими гребенями та шпильками. На лебединих (хоч нерідко теж — курячих або й індичих) шийках — золоті ланцюжки з медальйонами, серцями та хрестиками, заново видобуті з закамарків набитих прикрасами скриньок. На таких же золотих ланцюжках розгойдуються взад-вперед віяла: одна перевісила його через плече, інша — прикріпила на пояс. Черевички й панчохи у кожної — до кольору сукні”.

Також письменниці обговорили питання відносності правди в літературі.

Софія зазначила, що у своєму романі насамперед хотіла розповісти історію.

“Вона в цій книжці є. Вона — любовна, з якимись геометричними фігурами: трикутниками, квадратами. І ця історія вигадана. Але коли її читаєш, вона сприймається досить реалістично. Натомість, є лінія з ілюзіоністом, який завдавав мені багато мороки і душевних страждань. Цей ілюзіоніст мною знайдений в старих газетах. Він насправді був, і я розкопала історію його життя. Й історія цього ілюзіоніста, який виглядає таким надуманим, якраз правдива”.

Водночас Галина запевнила, що у своїх текстах взагалі нічого не вигадувала.

“Я просто писала те, що бачила, записувала свої досвіди, відкриття. Тому місця для вимислу взагалі не залишилося. І, чесно кажучи, я в цьому перестала бачити якусь необхідність. Тому що ми все одно вигадуємо, покладаючись на якісь свої попередні враження про людей. Але трапляються нові люди — і вони значно цікавіші, ніж наші враження про людей, яких ми зустрічали раніше. І описувати їх мені особисто — цікавіше. Тому що це щось нове для мене. Я — за те, що замість працювати зі своєю уявою, краще просто описувати дійсність. Вона — не менш цікава, мені здається. Тим більше, коли ця дійсність культурно дуже відрізняється від якихось звичних реалій. Тоді вона взагалі сприймається, як якийсь чужий твір. І коли ти її описуєш, то наче читаєш чийсь чужий твір. І думаєш, насправді, про себе не як про автора, а як про того, хто просто занотовує те, що хтось вже написав”, – пояснила Карпа.

На її думку, було б ідеально взагалі «забрати з тексту автора з його ставленням”.

“Мені здається, що так би було в ідеалі. Але це, мабуть, неправильно. Тому що оцінювати реальність і критично ставитися до реальності — дуже важливо. І, в першу чергу, в такий важкий час, як зараз. Наприклад, для українців”, — підкреслила вона.

У свою чергу Андрухович вважає, що у своїй реакції на дійсність письменник, насамперед, мусить керуватися своїми відчуттями, тим, якою людиною він є і як він це все переживає: “Люди настільки різно переживають це все. Я дуже щиро можу зрозуміти, якщо комусь, скажімо, так боляче, що він не вміє цей біль ні в що трансформувати зараз: ні в сльози, ні в конкретні дії. І він перетворить це в текст. І так само зрозумію когось, хто зробить навпаки. Наприклад, у мене є подруга, поетеса, яка просто останні кілька місяців лежить прикута до ліжка. В такий спосіб її тіло і все, ким вона є, це переживає. Інша моя подруга-письменниця написала дитячу книжку за два тижні. Це я також розумію. Вона не могла з цим усім бути і таким чином “втекла”. Тому я не думаю, що є якесь визначення, що саме письменник повинен робити в таких ситуаціях. Дуже класно, що є різні письменники — зі своїми почуттями і темпераментами”.

Світлини Наталі Корнієнко