Новини

Інтелектуальна інді-книгарня «Хармс» вкотре відкриває читачам Даніїла Хармса з неочікуваного кута зору. Цього разу лекцію «Про вплив Канта на Хармса» прочитав філософ, публіцист, поет, музикант і перекладач Вахтанґ Кебуладзе. А Читомо занотувало для вас найцікавіше.

Філософ і бунтівник

Хармс і Кант – автори, на перший погляд, дуже далекі один від одного. Справді, що поєднує німецького філософа XVIII століття, фундатора  трансцендентального ідеалізму і російського поета-авангардиста початку ХХ століття?

Здавалося б, нічого. Багато в чому Хармс і Кант – антиподи, навіть екстремуми. Кант – законослухняний громадянин, що живе дуже спокійно, ніколи не вступаючи у конфлікт із владою. Однак саме Кант створює етичну систему, яка дозволяє людині залишатися людиною у будь-якій ситуації, навіть у показово тоталітарній державі.

Хармс – бунтівник, інтелектуальний й естетичний хуліган, для нього характерні гострі вихватки проти реальності і влади.

Кант мирно слабує на розум і помирає у Кеніґсберзі поряд зі своїм постійним слугою Лампе. Хармс закінчує життя доволі трагічно, йому доводиться імітувати божевілля, щоб уникнути репресій. І все ж він гине.

За що російські філософи ненавиділи Канта

Владімір Соловйов, Ніколай Трубєцкой, Ніколай Грот, Лєв Лопатін.  pereprava.org

Для російських релігійних філософів ХІХ – початку ХХ століття, починаючи від Памфіла Юркевича, Владіміра Соловйова і аж до Павєла Флоренського, характерні ідіосинкразія і навіть ненависть до Канта. Насамперед мислителі відкидають етичну концепцію Канта, те, що Соловйов називає «безумовністю морального первня».

Кантівська етика, як відомо, базується на так званому «категоричному імперативі». У нього багато формулювань, але одне з найрозповсюдженіших і всеохопних таке: «Чини завжди так, щоб максима […] твоєї волі могла мати також і силу[…] всезагального закону». Це означає відкидання основ моралі, що не залежать від того, як влаштована реальність.

Мораль не залежить і від того, чи вірите ви в Бога, що є запорукою нашої моралі. Навіть навпаки: у нас звучить категоричний імператив, і ми уявляємо Бога як абсолютну істоту, запоруку нашої свободи. Саме як вільні істоти ми можемо завжди діяти згідно з цим законом. Отже, для Канта – і це важливо – первинною є наша моральність. І картину світу він вибудовує на основі цього уявлення про нас як про істот моральних.

Тут стає зрозумілим інший відомий вислів філософа: «Дві речі сповнюють душу завжди новим і все сильнішим здивуванням […] – це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені».

Натомість російські релігійні мислителі наполягають на первинності метафізики, теологічної системи, у якій фундаментальною є віра у християнського Бога. «Критика відсторонених первнів» – це одна з найвагоміших робіт Соловйова, у якій він намагається розібратися у філософії Канта, однак робить це дуже невміло, непрофесійно і неакадемічно.

Щодо Канта він стверджує таке: «Ми постулюємо, таким чином, пряму залежність етичного питання від питання метафізичного, і стаємо на точку зору, діаметрально протилежну погляду Канта, який, як відомо, стверджував безумовну обов’язковість морального первня, з нього виводив необхідність буття Божого, безсмертя і свободи».

Для Канта первинною є моральність. Для російських релігійних філософів – метафізична картина світу, в основі якої перебуває Бог. Це створює проблему тоді, коли ця віра у метафізичну картину світу стає об’єктом навіть не для критики чи сумнівів, а хоча б для запитань.

 «Якщо Бога немає, то все дозволено» (Фьодор Достоєвський*)

*Усім відомий цей вислів Достоєвського, хоча він ніколи його не формулював.

Сторінка із чернеток Достоєвского (1864-1865) www.rg.ru

У російській історії незрідка втіленням метафізичної картини світу стає певний момент природної реальності. Наприклад, Вічне місто, Вічний мир або Москва.

Якщо це втілення метафізичної картини світу руйнується або перебуває у небезпеці, то метафізична картина світу – теж під загрозою, і тоді – за Достоєвскім – «все дозволено».

У російській історії, літературі та філософії така модель часто спрацьовує, і сьогодні вона вже має конкретний військово-політичний вияв.

Андрєй Бєлий, депресія і неокантіанці

www.mn.ru

Поезія Срібного віку, російський символізм і приятель неокантіанства Андрєй Бєлий – це місток між російськими релігійними філософами та оберіутами і Хармсом. Андрєй Бєлий закінчив факультет природничо-математичних наук Московського державного університету, а потім пішов на філософсько-історичний напрямок під впливом Боріса Фохта, відомого російського неокантіанця.

Коли Бєлий підпадає під вплив Фохта, він вивчає Канта і неокантіанство, однак згодом розчаровується в останньому, цікавиться містикою і теософією. Дослідники творчості Блока пишуть, що тут зіграла роль екзистенційна драма: Бєлий зблизився з Блоками, закохався у дружину Блока, а потім розірвав з ним (і з Кантом також) стосунки. Під час боротьби з депресією Бєлий пише цикл віршів під назвою «Філософічний сум»:

Уж год таскается за мной

Повсюду марбургский философ.

Мой ум он топит в мгле ночной

Метафизических вопросов (Андрей Белый «Мой друг»)

Під «марбурзьким філософом» поет має на увазі Фохта, хоча у період написання вірша (1908 рік) Фохт навряд міг «таскатись» за Бєлим, оскільки в той час він перебував у Марбурзі. Тут, швидше, Бєлий «таскався» за Фохтом, але ж він поет, до того ж, у депресії, тому дозволяє собі називати колишнього вчителя  «марбурзьким філософом». За кілька строф у його словах бринить іронія:

«Жизнь, – шепчет он, остановясь

Средь зеленеющих могилок, —

Метафизическая связь

Трансцендентальных предпосылок.

Рассеется она, как дым:

Она не жизнь, а тень суждений…»

И клонится лицом своим

В лиловые кусты сирени (Андрей Белый «Мой друг»)

Знавець Канта побачить тут багато прихованих цитат: «метафизическая связь» (хоча Кант би так не написав – це вже незнання Бєлим Канта), «трансцендентальных предпосылок» і, насамкінець, «не жизнь, а тень суждений». У Канта є вчення про трансцендентальні судження і «Критика здатності суджень» (у кострубатому російському перекладі, втім, «судження» там точно є).

Отже, у вірші однозначно є цитати з Канта, хоча й перемішані, описані з трохи іронічної дистанції, адже неокантіанство виявляється недолугим на тлі життя, на тлі цих «лиловых кустов сирени».

Ймовірно, Кант для Бєлого – це інструмент для переживання внутрішньої кризи. Поет не такий жорстокий й однозначний, як Соловйов або Флорєнскій, він, швидше, іронічний, а подекуди навіть симпатизує Канту.

Цікаво, що російські філософи говорять насамперед про етичну складову, а Бєлий починає гратися з метафізичною концепцією, спираючись, певне, на «Критику чистого розуму».

Оберіути і хибний шлях філософії

Рукопис однієї з п’єс ОБЕРІУ. www.lookatme.ru

На початку 30-х років у Ленінграді існувала творча група ОБЕРІУ (Об’єднання Реального Мистецтва), до якої входили Даніїл Хармс, Алєксадр Введєнскій, Ніколай Заболоцкій, Костянтін Вагінов, Юрій Владіміров, Ігор Бахтєрєв, Дойвбер (Боріс Михаіловіч) Лєвін.

Оберіути відмовилися від традиційних форм мистецтва заради оновлення методів зображення дійсності.

Вони культивували гротеск, алогізм, поетику абсурду і… цілком свідомо, дуже уважно вивчали теоретичну прозу Канта, зокрема «Критику чистого розуму». У своїх творах оберіути намагалися критично переосмислити, усвідомити і переписати думки німецького філософа.

Для прикладу варто звернутися до твору філософа і поета Лєоніда Ліпавского «Розмови». Ліпавскій зараховував себе до езотеричної спільноти «Чинарів». Поетично-філософська група «Чинарі» – це майже те саме, що й ОБЕРІУ. Цікаво, що і до перших, і до других належав Даніїл Хармс.

«Розмови» написані як діалог, стенограма бесід чинарів. «Я. С.» – це Яков Сємьоновіч Друскін, філософ з «чинарів». Якщо взяти інші ініціали, «Д.Х.» – це, певне, Даніїл Хармс. Неважливо, хто це сказав, але у «Розмовах» пролунало ім’я Канта, що свідчить про те, що «чинарі» справді цікавилися історією філософії, зокрема Кантом, і розглядали його дуже критично.

Однак на горіхи дістається не лише Канту: «Псування почалася вже давно, із Сократа, Платона й Аристотеля. І ось, в Європі, власне, не було філософії. Хіба Берклі – філософ? Звичайно, він дуже зручний для історії філософії, тому що вся його думка – дріб’язкова, годиться для того, хто закінчує гімназію. І всі інші теж боялися торкатись основних речей, навіть не помічали їх. Тому Канту не складно було увінчати все це товстою книгою, що взагалі відкидає можливість філософії» (Лєонід Ліпавскій «Розмови»).

Під «товстою книгою, що взагалі відкидає можливість філософії», співрозмовники мають на увазі «Критику чистого розуму», у якій Кант порушує три фундаментальних питання: «Як можлива математика? Як можливе природознавство? Як можлива метафізика?». Відповідаючи на останнє питання, Кант зазначає, що метафізика як позитивна наука неможлива. Російські релігійні мислителі ототожнюють філософію з метафізикою, тож для них неможливість метафізики як понятійної науки й означає неможливість філософії як такої. У цьому оберіути є взірцевими учнями російської релігійної філософії, хоча загалом мали б проти неї повстати.

Хармс руйнує логіку

Микола Заболоцький «Портрет Даніїла Хармса» (1930) xapmc.gorodok.net

Для того, щоб показати, як Хармс руйнує звичну логіку, варто зупинитися на трьох коротких оповіданнях із циклу «Випадки».

Один із «Випадків», «Сонет», починається так: «Удивительный случай случился со мной: я вдруг забыл, что идет раньше – 7 или 8». Протягом усієї історії Хармс намагається встановити: що ж усе-таки раніше, 7 чи 8.

Він виходить на вулицю, питає у людей, ті відповідають: «Адже це не проблема! Почнімо рахувати: 1, 2, 3, 4, 5, 6…». А потім і вони не знають, що наступне: 8 або 7? Вони звертаються до продавця у крамничці. Вона чомусь дістає з рота молоток – це типово для творів Хармса – і каже: «7 іде після 8 у тому випадку, коли 8 іде після 7».

Хармс тут іронізує з приводу того, що апріорна форма часу – апріорна і не залежить він нашого емпіричного досвіду. Ця форма, за Кантом, існує, ми так влаштовані і не можемо, перебуваючи у нормальному стані, всерйоз питати: «Що раніше, 7 чи 8?». Важливо не те, як ми записали ці числа, арабськими цифрами або римськими, а те, що існує така форма чуттєвості, певна числова послідовність. Однак Хармс її руйнує, і на цьому він не зупиняється

У невеликій п’єсі «Вимір речей», побудованій у формі діалогу, один із персонажів каже: «Я теперь считаю так: меры нет. Вместо меры наши мысли, заключённые в предмет. Все предметы оживают, бытие собой украшают». Усе починається з вершка як міри довжини, але далі герой пропонує вимірювати все не вершками, а шаблями і будь-чим іншим.

Отже, неважливо, чим вимірювати. Хармс каже нам: «Міри немає». Предмети можуть стрибати навколо нас, зникати, з’являтися, а реальність може розчинитися. Якщо зникає реальність, метафізичний образ світу зруйновано – і «все дозволено». Ми повертаємося до практичного виміру філософії Канта, однак Хармс цього не робить.

Хармс руйнує Канта

Даніїл Хармс «Вірші». Обкладинка. freelance-tomsk.ru

Хармс руйнує і категорії Канта. Він показує, що немає категорій, які організовують світ навколо нас, отже, неможливою є не лише математика, а й природознавство. В одному дитячому віршику Хармс пише:

Уж я бегал, бегал, бегал

и устал.

Сел на тумбочку, а бегать

перестал.

У віршику суттєвим є  «а», адже, якби було «і», не виникло б парадоксального запаморочливого ефекту. Ось чому виникає відчуття,  ніби можна сісти на тумбочку, однак не припинити бігати – так відбувається руйнування категорії причиновості.

Спробуймо проілюструвати це за допомогою логіки, почавши з формалізації: «Сів на тумбочку» хай буде «А», а «Бігати припинив»  – «В». Далі варто замислитися, яким є логічний зв’язок між цими двома реченнями: «Сів на тумбочку» і «бігати припинив». Я стверджую, що вони пов’язані імплікацією, оскільки, коли я сідаю на тумбочку, то припиняю бігати. Тут є чітка зв’язка, причиновість: «якщо А, то В», «А ? В». За законом імплікації, якщо перший член імплікації істинний, а другий – хибний, то й уся імплікація хибна. Наприклад, якщо ми скажемо: «Варшава – столиця Польщі, а Париж – столиця Нью-Йорка», то, незважаючи на правдивість першої частини, увесь вислів – хиба.

Хармс заперечує можливість імпліцікації, оскільки він уже зруйнував час. Імплікація можлива, якщо існує часова послідовність, адже в імплікації завжди є причина і наслідок: «якщо…, то…». Однак тут виникає інша логічна зв’язка, яку мовою логіки можна назвати «диз’юнкція», а живою мовою – словом «або».

«Або Сів на тумбочку, або Бігати припинив» – і саме за законом диз’юнкції перший істинний і другий хибний члени дають істинне висловлювання. Це відбувається тому, що немає часової послідовності: я можу або сісти на тумбочку, або припинити бігати. Хармс підвішує у повітрі весь закон причиновості.

Оскільки це твердження ми вже формалізували, на місцях А і В могли б бути зовсім інші тези, наприклад, «Сів до в’язниці, а вільним бути припинив». Тут так само міг би бути причиново-наслідковий зв’язок, адже в’язниця позбавляє свободи, принаймні свободи пересування. Та якщо не існує закону причиновості, то, виявляється, можна сісти до в’язниці, однак не припинити бути вільним.

Хармс руйнує себе

1abzac.ru

Тут варто пригадати екзистенційний план життя самого Хармса. Спочатку він потрапив до в’язниці, однак його відпустили, а згодом, на початку Другої світової війни, за наклепом подруги Анни Ахматової поета заарештували вдруге. Аби уникнути розстрілу, Хармс зімітував божевілля, тому потрапив у психіатричне відділення «Хрестів», де й помер від голоду.

Підсумки

Слова мають силу змінювати реальність, особливо якщо це слова талановитого поета. Коли ми розмірковуємо про Хармса, виникає питання: чи описав Хармс ту реальність, в якій неможливо було вижити, чи він створив реальність, яка його вбила?