Новини

7 двометрових плакатів, на яких гості з Європи залишили близько півтисячі побажань Україні. Дискусія «Євромайдан і викликані ним зміни в Україні та Європі», яка встановила рекорд відвідуваності подій на ярмарку. 13 українських письменників і всього лиш 6 видавництв, які взяли участь у другій за величиною книжковій події Європи. А ще 15 подій від України, які загалом відвідало близько півтори тисячі осіб. Такий український Лейпцизький книжковий ярмарок був цього року. Читомо вирішило поцікавитись в організаторів і учасників про їхні like/dislike стосовно представлення українського книговидання у Німеччині. 

Мар’яна Савка, директор «Видавництва Старого Лева»

Це не перша моя присутність на виставці. З кожним роком зростає увага до української програми. Цього року, звичайно, особлива увага ще й зумовлена подіями в Україні, котрі потрапила в об’єктив світових новин. Але людей, які цікавилися станом речей в Україні, намагалися розібратися в тому, що є насправді, а що є новинним фейком, було справді чимало. Наш український стенд завжди був заповнений вщерть, а виступи письменників та дискусії збирали значно більше людей, ніж міг вмістити виділений нам простір. Німці щиро цікавилися здоров’ям Сергія Жадана і дякували “за те, що живий”. Як на мене, цьогорічна українська програма була найцікавіша, особливо цікавими були вечірні формати – перформенс Наталки Сняданко та Мар’яни Садовськоі, а також концерт гурту Kozak-system, був дуже емоційний концерт, пробирало до сліз.

Ірина Лепська, менеджер проекту Book Platform в Україні

 Лейпцизький книжковий ярмарок – це масштабна, захоплююча і насичена подія. Якщо на Франкфуртському книжковому ярмарку панує діловий настрій, то у Лейпцигу одразу поринаєш у невимушену святкову атмосферу. В організації і проведенні ярмарку дуже відчувається підтримка міста – повноцінний виставковий центр, збудований спеціально для книжкового ярмарку, безкоштовний проїзд в громадському транспорті для учасників та відвідувачів, соціальна реклама ярмарку у всьому місті та ін. Справді відчутно, що місто і його мешканці пишаються своїм ярмарком та всіма силами сприяють його розвиткові. Серед відвідувачів, яких величезна кількість, особливо вражають діти. Вони приходять із вчителями цілими класами не тільки подивитись на книжки. Діти готують репортажі про книжкові та літературні події, беруть інтерв’ю в авторів та організаторів національних стендів, зокрема, відвідали й український стенд та поспілкувались з нашими авторами. Діти справді зацікавлені і творчо підходять до завдань – окрім того, що здобувають цінний практичний досвід, вони ще й отримують оцінки, адже відвідування ярмарку заміняє кілька шкільних уроків.

 Дуже хотілося б, щоб наші вчителі також перейняли досвід своїх німецьких колег і приводили учнів на травневий Міжнародний дитячий фестиваль у Львові не з примусу, за вказівкою начальства, а за власним покликанням.

Григорій Семенчук, керівник проекту «Лейпциг читає Україну»

Взагалі я думаю, що емоційно на цей раз Лейпцизький ярмарок перенаситив мене. Ми відчули величезну зацікавленість до Украіни. В першу чергу, через події, які відбуваються зараз. Добре, що в Україні є такі потужні голоси, як Андрухович, Курков і Жадан і вони можуть розповісти усім про нас. Загалом побільшало відвідувачів ярмарку.

Тимофій Гаврилів, письменник, перекладач, літературознавець

 Найбільше збирали аудиторії дискусії про Україну. Наприклад, тема “Україна в Європі: візії, конфігурації, ідентичності” зібрала максимум слухачів, а дискусія тривала ще довго після офіційного завершення акції – люди ставали в чергу, щоб задати питання і поспілкуватися. Я отримав враження, що Україна болить не тільки нам, зацікавлення і співчуття щирі. Україна – частина європейської спільноти. Ніхто не ставить цього під сумнів. На другому місці – літературні читання: індивідуальні та колективні. На третьому – фахові тематичні дискусії (українська література в німецьких перекладах; Львів у літературі).

Позитивною вбачаю наявність кількох українських стендів і презентаційного подіуму, що дало змогу утворити, по суті, “український куток” у контексті сусідніх літератур та міжлітературного спілкування. Проте найвище ціную ідею чистого аркуша, який відвідувачі могли заповнювати власними міркуваннями та побажаннями.

 Приблизно все так само, лише в нас на Львівському книжковому форумі – все у меншому форматі. І майже немає телебачення. А в Ляйпциґу я нарахував зо тридцять автобусів щонайрізноманітніших телестудій. З пресою. Моментами я почувався, наче на прес-конференції. Аж такий інтерес, без сумніву, через події в Україні. Мені було сумно, але я розумів, що це шанс розповісти – про нас, про людське, бодай якось протиставитися цинічній пропаганді з Росії.

Окрім того, на стенді були книжки лише українською мовою. А було б логічно, якби з одного боку було виставлено оригінальні видання, а з іншого – українські твори в німецьких перекладах, перекладні книжки. Так буде видно і розмаїття видавництв і самих книжок. А найголовніше – німецький читач зможе взяти до рук і погортати книжку, без потреби шукати видавництво, де її опубліковано.

Софія Онуфрів, українська перекладачка з німецької, менеджер українських культурних проектів

 Інтерес до України та українських заходів був дуже великий. Було дуже важливо почути українських авторів тут саме зараз, коли путінська пропаганда потужно працює і тому автентичний голос українських інтелектуалів, які ніяк не скидаються на терористів – це було саме те, що треба.

На майбутнє варто подумати про заходи поза межами виставкого комплексу. Це можуть бути окремі заходи в кафе, галереях і т.д.

Катерина Бабкіна, письменниця

Дуже лайк. Сам факт того, яку титанічну роботу роблять організатори з українського боку, щоби представлення України відбувалося на гідному рівні, й те, що організатори з німецької сторони йдуть їм назустріч, потверджуючи таким чином, що українська література є потрібна і цікава німецькому читачеві (Ляйпціг – більшою мірою читацький захід), це і є результат роботи в напрямку побудови нормальної інституційної співпраці, від якої виграють всі – автори, перекладачі, видавці й, в першу чергу, читачі. А з питанням “що далі?” над головою ми всі живемо вже котрий місяць і нічого, зберігаємо конструктив і бадьорість духу та інтелекту.

Не все було, як хотілося би. Не всі видавці зрозуміли доцільність того, щоби книги бодай тих авторів, котрі поїхали до Ляйпцигу, були присутні на стенді в доречній кількості (в кількості більше, ніж одна), стенд цього року був суттєво менший і, наскільки я розумію, з боку виставки було менше підтримки в його облашутванні, і над всіма висіло питання “Що далі?”, адже програма Транзит закінчується й невідомо, чи матиме Україна змогу бути представленою в Ляйпцігу наступного року.

Наталя Сняданко, письменниця, перекладачка

Цього року я вже втретє була присутня у Ляйпцигу під час проекту «Транзит». Величезна українська делегація, яка від першого до останнього дня невтомно працювала на позитивний імідж України – політичний, літературний, культурний. Українські письменники перехоплювали німецьких троцькістів із пропутінськими листівками, дискутували, пояснювали, запрошували на стенд. Потім роздавали інтерв`ю різним ЗМІ, знову дискутували, пояснювали, запрошували на стенд. Думаю, що для подолання інформаційної блокади, яка останнім часом утворилася у західних ЗМІ стосовно подій у країні ця виставка зробила страшенно багато. Зрештою, увага до України протягом усіх трьох років тривання проекту була надзвичайно великою. І не лише через вдалий збіг обставин, якщо перший «Транзит» стартував у час ЄВРО 2012, і це приваблювало чималу частину відвідувачів, то минулого року аж такого вдячного інфоприводу не було, але тим не менше людей на читання приходило дуже багато. Незмінним відвідувачем акцій «Транзиту» був і сам директор Ляйпцізького книжкового форуму Олівер Ціллє, що свідчить про високу пріоритетність цього проекту. Особливо велика в цьому заслуга організаторів, які грамотно провели рекламну кампанію. А найбільш зворушливою є для мене діяльність перекладачів із української на німецьку, які об`єдналися у спілку «Трансліт» і щороку випускали до Ляйпцізького форуму по антології українських текстів у німецьких перекладах. Спершу це була футбольна антологія «Водка для воротаря», потім «Мама по скайпу», і тепер очевидна – «Майдан». Остання зібрана уже не лише з українських текстів у рекордно короткі терміни. Робота над проектом була настільки інтенсивною, що можна було отримати запитання від перекладача навіть о 4 ранку – вони відстежували події на Майдані цілодобово, як і всі ми, а паралельно перекладали тексти, інформували співвітчизників, організовували демонстрації.

Куратор проекту Мартін Поллак працював, здається, у цілодобовому режимі, невтомно модеруючи, дискутуючи, роздаючи інтерв`ю. Переоцінити те, що робить ця людина для позитивного іміджу України у світі, важко. Адже без його ініціативи не було би цього проекту, як і численних інших проектів, у яких популяризувалися українські книги та окремі тексти. У будь-якій іншій країні за це вже давно нагородили би не однією премією, орденом, іншою почесною відзнакою. Може, і ми спроможемося?

Олег Шинкаренко, письменник, журналіст

Мій перший Ляйпциг був дуже коротким та калейдоскопічним. Всього лише за один день я встиг познайомитися та обмінятися короткими фразами із десятками людей, побачити сотні книжок зблизька та десятки тисяч здалеку. Український стенд був досить-таки великим, порівняно навіть з іншими європейськими: окрім власне двох яток – від Форуму Видавців та Мeridian Сzernowitz ми мали також і великий конференц-зал на 50 місць, де постійно збирались слухачі. Навіть на нашому з Катериною Бабкіною останньому у програмі спільному виступі зал був заповнений майже наполовину. Ведучий Андрій Курков розпитував мене про стосунки з видавцями та читачами. Я зрозумів, можливо, надто пізно, що цими стосунками треба займатися окремо від написання текстів: треба спілкуватися з видавцями, їздити на книжкові ярмарки, читати прилюдно свої тексти. Це загальносвітова практика, якої я чомусь раніше уникав, вважаючи, що досить лише писати – все інше докладеться само собою. Але часи змінюються, і ми маємо змінюватися разом із ними.

Ірина Славінська, журналіст, культурний менеджер

Програма дискусій і оформлення стенду, що було не просто декоративним, а інтерактивним, адже всі охочі могли не просто побачити обличчя вбитих владою людей, але і написати свої слова співчуття чи підтримки, а також отримати листівку з реквізитами для переведення кошів на підтримку родин загиблих. Також дуже сподобався спільний літературно-музичний проект Наталки Сняданко і Мар’яни Садовської – за мотивами роману “Фрау Мюллер не налаштована платити більше”. І сподобалася бурхлива увага відвідувачів до української програми.

 Не сподобалося тільки, що ця увага виникла після 4 місяців протистояння українців із злочинно владою і після появи більш ніж 100 загиблих.

Олександра Коваль, президент Форуму видавців у Львові

Організатор завжди дивиться на  свою подію  наче зсередини, і я дякую за можливість розповісти, що ми планували і що з того вийшло.

Ідея програма промоції української та білроруськ літератури за посередництвом польської, яка вже добре відома в Німеччині, виникла в директора Лейпицзького книжкового ярмарку Олівера Цілле.  Знайшлися партнери: Фундація Роберта Боша, фонд Ріната Ахметова “Розвиток України”,  Гете-Інститут, Польський інститут в Лейпицгу,  Інститут Книжки (Польща). Куратором програми став відомий австрійський письменник, перекладач і публіцист Мартін Поллак.

За попередньою домовленістю планувалося, що український організатор, тобто “Форум видавців” забезпечить наповнення стенду і участь українських видавців. Проте, як показав перший рік, мало хто з  запрошених коштом програми видавців був насправді зацікавлений в розвитку своїх контактів на ярмарку, тому в наступні 2 роки концепцію змінили, зробивши акцент на авторах.

За цей час видано 19 нових перекладів. Невідомо, чи просто так співпало, чи саме завдяки цій програмі значно активізувалося обєднання перекладачів української літератури “Трансліт”. Саме перекладачі  є головними  промоутерами “малих” літератур і ми повинні думати, як їм допомогти. Насамперед, це мала б бути програма підтримки перекладів, на кшталт тієї, яку від самого заснування має Інститут Книжки.

Чи я задоволена? Так, звичайно. Тому що зроблена велика робота, тому що нас впізнають, тому що  почали перекладати не лише “великих” Забужко, Куркова, Андруховича, Жадана, Сняданко. В антологіях все більше нових імен, значить, скоро будуть їх книжки.  “Форум видавців” отримав багато пропозицій щодо співпраці від організаторів ярмарків та фестивалів у різних країнах…

Я втішена тим, що сотні учасників і відвідувачів висловили нам і Україні свою підтримку. Вони писали нам дуже теплі і щирі слова, дехто навіть повертався наступного дня, щоб краще сформулювати. Це зворушувало

І, разом з тим, мені прикро і боляче, що мало загинути понад 100 осіб, наша “Небесна сотня”, щоб цей інтерес з’явився. Я віддала б, не задумуючись, всі перспективи просування українських книжок в світі,  та й усі книжки світу, лише б вони жили…  І тепер ми не маємо права їх зрадити, ні в Україні, ні представляючи її у світі.

Величезний вплив на популярність літератури за кордоном  має імідж країни.  Імідж “Помаранчевої революції” швидко зів’яв, адже інтерес потрібно підтримувати постійно, а в Україні цим ніхто не займається.

Я тверезо оцінюю і цьогорічний інтерес  німецьких ЗМІ і публіки: вплинув Майдан і, особливо, ростріл протестувальників. Крім того, не вщухає дискусія про те, хто прийшов до влади: ектремісти чи ліберали.  Наші автор  давали десятки інтерв’ю, доступ публіці до нашого стенду був ускладнений через постійну присутність там німецьких медій. Книжками насправді цікавилися мало, в основному лише питали про ситуацію.

Які підсумки? Програма потребує продовження. Фінансування обіцяв шукати і директор книжкового ярмарку, і куратор програми. Варто було б і українській стороні задекларувати своє бажання, “Форум видавців”, звісно, готовий, але на таку презентацію потрібні кошти, які з бюджету точно не надійдуть в найближчі роки.

Світлини Олександра Шинкаренка й Ростислава Шпука