Новини

Як народжується книжка? В чому полягає особливість видання артбуків? Чи легко досягти порозуміння у творчому тандемі? Як відбувається селекція ідей? Відповіді на ці та багато інших запитань — у найсвіжішому інтерв’ю Романи Романишин та Андрія Лесіва.

— Знаю про вашу колекцію оригінальних книжок, артбуків. Колись ви навіть сформували для Читомо добірку Топ-10 книжок від творчої майстерні «Аґрафка». Чи є у вашій колекції українські книжки такого плану?

Андрій: Безперечно, є. Остання наша знахідка — дуже оригінальна книга, що називається «Один».

Романа: Це артбук, зроблений фронтменом гурту «Димна суміш» Сашком Чемеровим. Для нас ця книга стала дуже приємним відкриттям. А взагалі, в нас велика колекція старих ілюстрованих книжок ще з 70—80 років.

Андрій: Це ті книжки, на яких ми виховувались.

Романа: Те, що нас цікавить в плані колекціонування — це книжки з якимись новими ідеями, які часом абсолютно не зрозумілі іншим… Поки що в Україні ця ніша не заповнена, і ми працюємо в цьому напрямку.

Андрій: Взагалі, ця колекція — наше друге найбільше захоплення після власне ілюстрування книжок. І до речі, зараз готуємо для Читомо наступну добірку цікавих книжок з нашої бібліотеки.

— «Рукавичка» і «Ріпка» — це казки для дітей, але серед дослідників дитячої книги є думки, що ці казки в інтерпретації «Аґрафки» є радше книжками для дорослих. Що ви на це скажете? Можливо, ви відстежуєте дитячу реакцію на ці книги?

Андрій: Про нашу «Рукавичку» вже маємо дуже багато відгуків і від батьків, і від дітей, і фактично всі вони дуже позитивні. Ми можемо відтворити картину читацьких реакцій з оповідей наших знайомих, нам пише багато людей, які мають цю книжку, і діти дуже добре її сприймають. Але, мабуть, доля правди у вашому питанні є, бо ми робимо книжки, які цікаві насамперед нам.

Романа: Так, ми малюємо книжки для себе маленьких. До слова, я виховувалась на чеських та німецьких книжках, і вони дуже сильно відрізнялись від радянських. Я досі до них часом звертаюсь, бо серед них є справді геніальні. Може, й вважається, що дітям треба все розжовувати, але найчастіше дитині якраз і подобається щось «доросле», де вона сама знаходить усе потрібне і цікаве для себе і часом робить дуже несподівані відкриття. Діти — це ж маленькі особистості, вони різні, кожен має свій характер, смак, розуміння, зрештою, фантазії. І якщо одному подобається, наприклад, книга про білих кроликів, то іншому до вподоби історії про монстрів. Тож ми робимо книжки, цікаві нам, нашим друзям і загалом, для людей, які люблять сучасні гарні речі, та хотіли б мати на власних книжкових полицях щось оригінальне, ні на що не схоже, та ще й до того ж українське.

Андрій: А крім того, дітей можна виховувати абсолютно різними книжками. Ми в дитинстві читали і дорослі книжки, і дитячі, і це, звичайно ж, відбилося на нашому сприйнятті світу.

— У вас, мабуть, часто питають, як вам вдається творити разом, і чи, власне, не заважає вам співавторство. Знаю, що не заважає, але хотілося б дізнатись, як саме допомагає?

Андрій: Мені видається, що не просто допомагає, а дуже допомагає. Ми маємо доволі чітко розподілені обов’язки. Вже, напевно, всім відомо, що «Аґрафка» малює рукою Романи, тобто саме вона відповідає за творчу частину. Хоча ідеї ми, звичайно ж, обговорюємо спільно. На мені — технічне опрацювання. Ми розуміємо одне одного з півслова, тому нам легко працювати разом.

Романа: В кожного з нас є й індивідуальні проекти. Андрій навчається в аспірантурі, займається графікою. Я також займаюсь графікою, а ще живописом. І воно все якось так міксується. Коли стомлюємося від книжки, бо це робота, яка поглинає багато і часу, і зусиль, тоді просто переключаємося на щось інше.

— То як народжується книжка? Які з ваших книжок творились довго, а які навпаки — дуже швидко?

Романа: Кожна книжка має свою історію, тому неможливо сформулювати якусь сталу закономірність. Наприклад, книжка «Про молоко» створювалася на одному диханні. На цю книжку пішло близько трьох тижнів, в цей період ми працювали як вдень, так і вночі. Але ж є і такі книжки, де не все залежить лише від нас, як-от, «Зів’яле листя» І. Франка, «Три перстені» Б.-І. Антонича. Коли працюєш із перекладачами, редакторами, коректорами — виникає багато речей, які слід брати до уваги, багато з них потрібно виправляти знову і знову.

Андрій: А, наприклад, оформлення книжки Віслави Шимборської створювалося десь 5 місяців. Було дуже багато напрацювань, ідей, які ми врешті відкинули і не використали. Напевно, найскладніше в цьому процесі — це остаточно визначити стилістику книжки.

— Оскільки ви згадали книжку Шимборської, виникає таке питання: з ким вам краще працювалося — з польськими чи українськими видавцями?

Андрій: По-різному воно буває. В Україні є видавці, з якими працювати дуже легко, є й такі, з якими — складніше. У нашому досвіді з польським видавцем працювалося просто, бо в них уже є добре відпрацьована схема дистанційної співпраці.

Романа: Ми з ними бачилися один раз на самому початку, а далі це була робота он-лайн, яка проходила в режимі постійних консультацій, в досить короткий термін. Це дуже дисциплінує. Якщо маєш дедлайн, ти не маєш права його порушити, інакше з тебе стягуватимуть санкції. Якщо пообіцяв виконати роботу за дві години, то мусиш у цей час вкластись. З одного боку, це жорстко, але вони самі також дотримуються усіх правил та термінів. В Україні ми зараз активно співпрацюємо з тернопільським видавництвом «Навчальна книга — Богдан», і нам працюється добре. Там хороші фахівці, а всередині видавництва дуже добрий клімат.

— Чи часто доводиться переконувати видавця у власній думці? Коли ви показуєте забраковані видавцями варіанти обкладинок, читачам вони нерідко подобаються більше, ніж ухвалені і врешті видані.

Андрій: Щодо обкладинок — тут вибирає видавець. Іноді доводиться і поборотись за свої ідеї.

Романа: Хоча чим більше працюємо, тим більше нам довіряють. Звичайно, коли ми були студентами, то ще не мали великого авторитету. Зараз в нас вже є більше досвіду і дехто прислухається до нашої думки. Часом для видавця важливішою є думка людей із його оточення. Буває і так, що автор має свою візію, як повинна виглядати книжка. В деяких випадках це допомагає, але в інших стає перепоною.

Андрій: А ще дуже важливо підписати добру угоду, тобто юридично теж навчитися захищати себе та свою роботу. Це цивілізований сценарій співпраці з видавцем.

— Хотілося б підкреслити основну рису вашої роботи. Ви просто робите те, що вам подобається, повністю викладаєтеся у своїх проектах, а вже потім ваші книжки шукають свій шлях…

Андрій: Після закінчення навчання настає дуже важливий, фактично — ключовий момент: «А що далі?» Ти сам від себе залежиш, мусиш визначити свою подальшу професійну долю. Ми пішли дуже ризикованим шляхом, бо почали просто працювати на себе.

Романа: Ми ризикували і далі ризикуємо. Книжковий бізнес — не найнадійніший бізнес в Україні на сьогодні. Але, перебуваючи за кордоном, зокрема, в Польщі, ми багато спілкувалися з ілюстраторами та графічними дизайнерами, які зараз є дуже успішними. До них успіх прийшов років 5 тому (там, до слова, все відбувається приблизно на 5 років швидше, ніж у нас), і вони діяли такими ж методами, що й ми зараз. Вони робили конкретний продукт, проект, прототип і вже з ним ходили до видавців.

Андрій: Ми саме так і робимо. У цьому є величезна перевага — видавець одразу бачить, яким є кінцевий результат. Та треба сказати, що на стадії створення прототипу ми вкладаємо як значні інтелектуальні зусилля, так і фінансові.

Романа: Проектом, який сильно змінив те, як ми працюємо, стала «Рукавичка». Усе починалося з невеличкої кількості виготовлених вручну колекційних примірників, які розійшлися серед знайомих і друзів. Ця книжка дістала певний розголос в Інтернеті, і люди просто казали: «Ми б також хотіли мати «Рукавичку». Тому ми розіслали пропозицію у різні видавництва, відгукнулися два з них, проте йшлося про можливе видання не раніше, ніж через 4 місяці. Для нас це було занадто довго, тож ми вирішили видати своїм коштом 100 примірників до дня Св. Миколая.

Андрій: А ось уже коли вийшло цих 100 примірників, про книжку поширилося значно більше інформації, багато примірників розійшлося по різних містах і навіть країнах, і вже після цього книжка, фактично, сама знайшла свого видавця. Тож спочатку потрібен якийсь такий перший крок, можливо, ризикований. Навіть можливо, що буде невдача, яка трішки «підкосить»… Але треба діяти.

Романа: «Рукавичку» ніхто не наважувався видавати, бо цей продукт здавався експериментальним, ми скрізь чули: «це продукт некомерційний». Але ж неможливо побачити, чи це продукт комерційний, чи ні, коли його ще не існує, і чогось подібного ще не було. Тобто видавець теж ризикнув із «Рукавичкою» і не помилився, врешті-решт.

— Чи всі придумані вами проекти були видані?

Андрій: На сьогодні — так! Наш найсвіжіший проект — «Про молоко», і зараз він уже теж в роботі, скоро побачить світ у новоствореному львівському видавництві «Кульбаба».

— Чи буває іноді складно втілити мистецькі ідеї у масовому накладі? Оці футляри, закладки з маленькою рукавичкою…

Андрій: Насправді це було дуже-дуже цікаво. Бо ж чому існує два варіанти футляра (ми навіть жартуємо, що є літня і зимова колекція) — тому що спочатку потрібного нам фетру червоного кольору ніде не можна було знайти. Тому ми вирішили його замінити. Нам же потрібно було виготовити футляри в промислових масштабах. Видавництво винайняло ательє пошиття. Врешті, червоний фетр знайшли у маленькому магазинчику тканин у Львові, де купували тканину для прототипу.

— А як відбувається трансформація прототипу-артбука при тиражуванні, чи змінюється його вигляд, чи наполягаєте ви на збереженні усіх цих додаткових прикрас?

Андрій: Видавець одразу захотів, щоб книжка виглядала саме так, як прототип. Хоча, звичайно, від цих додаткових деталей залежить ціна книжки. Єдине, що ми додали у друковане видання — це постер-розмальовку наприкінці. Ми спочатку не повірили, що видавець хоче відтворити усе відповідно до нашого задуму, бо на такий крок мало хто зважиться. Але виявилося, що це таки правильний хід, бо створює книжці неповторний образ. Ну і те, що книжка дістала низку нагород, теж зміцнило її позиції.

— На який наклад наважився видавець «Рукавички»?

Андрій: Перший наклад — 1000. Зараз більшість видавців починають друк ілюстрованих видань з такого накладу.

— У своїх творах ви використовуєте образи з української міфології: сварги, берегині тощо. Може, у вас є задум якогось міфологічного проекту?

Андрій: Цікаво було б…

Романа: Ми серйозно думаємо про український бестіарій. Як на мене — дуже вдячна тема. Нас загалом цікавить українська символіка, в цьому сенсі часом не варто шукати щось нове, бо усе вже знайдено, і наші рідні символи є насправді дуже сучасними.

— Галицьку автентику має і ваша назва. Розкажіть, будь ласка, її історію.

Андрій: Історія з назвою дуже цікава і дуже складна. Ми вибирали назву роки три. Коли ми почали працювати з книжками, а це був 2004 рік, уже відтоді думали, як би мала називатись наша студія.

Романа: Вимоги були конкретні. Назва мала бути пов’язана з графікою, крім того в кожного з нас є улюблена літера. В мене це «Ф», бо вона схожа на бабку, а в Андрія «Ґ» — єдина особлива літера українського алфавіту. Тобто, ми мали вибрати якесь одне слово, яке добре звучить і для українця, і для іноземця, яке легко вимовити неукраїномовним людям. Крім того, це такий символічний знак — у народних звичаях аґрафку пришпилюють від вроків. Це назва-оберіг.

— Одну зі своїх арткниг ви створили для проекту «Майбутнє паперу». Мабуть, для творчої майстерні «Аґрафка» це доволі символічно, тому не можу не поставити модне на сьогодні питання: паперова книжка чи електронна?

Андрій: Паперова книжка житиме вічно: всі ці історії, хто переможе — електронна книжка чи паперова — просто розмови. Є книжки, якими зручніше користуватися в електронному варіанті, що ми активно і робимо. Ми багато подорожуємо, і e-book — це просто зручно. Ми поєднуємо роботу на комп’ютері з ручною роботою, цифрову графіку зі станковою, і не можна сказати, що ці дві «стихії» борються, вони співіснують. Ми прагнемо не втрачати навики ручної праці та ремесла, але й не нехтувати можливостями цифрових технологій.

Романа: Коли ти бачиш паперову книжку, торкаєшся її: вона фактурна, вона має душу — це зовсім інакше відчуття… Можу сказати точно, що майбутнє «Аґрафки» буде пов’язане з книжками, з папером, з давніми графічними техніками. Для арткниги в Україні ми бачимо добрі перспективи. А взагалі, ми робимо книги не тому, що нам це просто подобається, а тому, що ми не уявляємо себе без цієї справи.

 «Аґрафка» на зустрічі зі студентами-редакторами Української академії друкарства

— Втім, треба сказати, що і «Ріпка», і «Рукавичка» «рухомі» і чудово надаються до втілення в мультимедійний продукт.

Романа: Це теж можливо, але це ж уже буде зовсім інша «книжка»…

Розмову вела Ольга Ренн

Світлини Галі Листвак