Американський поет, лауреат Пулітцерівської премії Джон Ешбері помер у своєму будинку в Хадсоні, в Нью-Йорку, у віці 90 років. Про це повідомляє The New York Times.
Ешбері народився в 1927 році в Рочестері (Нью-Йорк). Був одним із найважливіших поетів США другої половини XX-го ст., що працював у різних жанрах. Він став першим живим поетом, якого опублікувала Бібліотека Америки, присвятивши книжку виключно його праці.
Збірка Ешбері 1975 року «Автопортрет у випуклому дзеркалі», натхненний однойменним полотном Франческо Парміджаніно, отримала три найпрестижніші літературні премії США: Пулітцерівську премію, Національну книжкову премію та Премію Національного кола книжкових критиків. А в 2011 році йому була вручена Національна медаль США в сфері гуманітарних наук.
.
.
Там біля станції, з самого ранку
- Переклад Павла Матюші. Спеціально для Читомо
.
Усе зношується. Я постійно собі це повторюю, але
Сам не можу в це повірити, хоча інші можуть. Навіть речі вірять.
І штуки, які вони творять. Як скрегіт шовку чи гортанне
Зімкнення твого голосу, коли ти кажеш мені, як не встигла почистити зуби, однак, натомість, прополоскала їх Лістеріном.
Кожна така річ – наче основа, якої хочеться торкнутися ще раз
Перед тим, як померти. Пригадую момент, роки тому, на станції
У Венеції, тьмяну і мокру післяобідню пору, і я четверокласник в поношених черевиках з порепаної шкіри, якої більше не існує,
Як не існує нічого, поки не назвеш його, закарбовуючи в пам’яті, і навіть після цього воно могло й не існувати або існувати лише
Як плід перцептивної дисфункції, що тривожила тебе роками.
Цей плід є чарами, тоді страхом, тоді жалем за порожнечею,
Тоді повітря прибуває і заповнює порожнечу, що витікає, розпираючи емоціями те, що є, можливо, нікчемним репортажем,
Однак, насолоджується з факту емоцій щодо себе. І так щодня
Вибухають веселощі і глибокий шок, на кшталт електричного,
Тоді як руйнівна куля врізається в стіну з книжковими полицями,
Розпорошуючи стелажі з відомими авторами так само, як і з забутими, а також книги без авторства, дозволяючи постати простору і пропускаючи всередину сторонні звуки з вулиці, що знову підтверджують усю вагомість пустотілих конструкцій, і світло від маяка, яке водночас захищає і відганяє від себе.
Автопортрет в опуклому дзеркалі
- Переклад Зої Бідило для конкурсу Metaphora
.
Парміджаніно так зробив, аби правиця,
Більша за голову, тягнулася до глядача,
Підкреслено відстороняючись від нього і захищаючись.
Віконне скло, брус стелі, хутро, гофрований муслін, з коралу перстень –
Всі разом віддаляють обличчя, яке пливе назустіч
Далеко від руки у виключнім спокої самоти.
Вазарі говорив: «Одного дня Франческо
Поставив перед себе опукле дзеркало, як у перукарів,
щоб змалювати свій портрет…
Для цього він замовив дерев’яну кулю у токаря і розділив навпіл,
А далі, дивлячись на себе в кулю, як в дзеркало, майстерно змалював, що в ній побачив.»
Тут головним було його зображення, його портрет, зображення далеке від портрета.
Лиш те, що в дзеркалі відобразилося, побачив він,
Цього було достатньо, щоб досягти мети: зображення
Забальзамоване, стьмяніле, в проекції 180 градусів,
Ясного дня чи при яскравім світлі
Зливається з його обличчям,
Живим і цілісним, у неповторній миті прибуття
Душа про себе заявляє.
Та як далеко її сягає погляд,
Щоб у свій прихисток вернутись безборонно? Поверхня
Дзеркала опукла, і значно збільшується відстань,
Цього достатньо, щоб сказати, що душа
Знаходиться в полоні, з нею поводяться гуманно, та не пускають далі, ніж сягає погляд,
Коли ви розглядаєте картину.
Папу Климента й папський двір картина приголомшила. Як написав Вазарі,
Вони хотіли цей портрет придбати й не посміли. Душа повинна бути там, де її належить,
Навіть, якщо її хвилює дощ, що в вікна стукотить,
або зітха за листям, обірваним осіннім вітром,
або за волею горює, і поривається на вулицю, все ж мусить
Постійно залишатися на місці. Їй слід поменше відлучатися.
Ось про що портрет розповідає.
У цьому погляді з’єднались ніжність, задивування й сум
Такої стриманої сили, що неможливо дивитись довго на портрет.
Секрет простий. Шкода того прозріння, що проривається сльозами: душа це не душа,
Немає тайни в ній, вона така мала, що може
Вміститися в прекрасному Ніщо: її вміщає навіть мить уваги.
У цій мелодії немає слів, слова – лиш відображення
(з латини «speculum» – дзеркало):
Вона шукає і не може віднайти сенс музики.
Ми бачимо лиш прояв сну,
Який несе обманний плин обличчя
Серед пейзажів неба надвечір’я,
З невдаваним сум’яттям доводячи правдивість.
Це саме життя ув’язнене у сфері.
Він ніби хоче випростати руку за межі,
Що його тримають й не відпускають.
Немає сумніву, що це не спроба
Щось приховати, рука його велика, як весло,
І дещо відступає. Неможливо
Зобразити її пласкою, як на стінці –
Вона повинна стати сегментом сфери,
Вернутися до тіла, хоча здається,
Вона належить не йому, а укріпляє мури круг душі,
Про таке зусилля промовляє
Лиш посмішка легка, як іскра,
Як зірка, про яку не впевнений, що бачиш,
Аж доки не настане темна ніч. Примхливе світло
Підступно висвітлює приреченість на марнославство:
Без огляду на те, яким був задум.
Франческо, твоя рука така велика, що здатна зруйнувати сферу,
Але надмір велика, щоб плести тонкі тенета.
Не слід її тримати у полоні.
(Вона велика, та не груба, у неї інша міра,
Подібно мають різну міру кит, який дрімає на морському дні,
Й маленький самовдоволений кораблик
На поверхні). Одначе твої очі промовляють,
Що це лише поверхня. Поверхня все,
Й не може бути іншим, аніж тут.
В кімнаті цій немає глибини, лиш закуток тісний.
Не мають значення вікно, частина рами,
Праворуч дзеркало, байдуже,
Яка стоїть погода, і те, що по-французькі звуть
Le temps – ознаки часу, цим
Лиш стверджується ще раз, що мінливість
Це прояв цілісності, а цілісність – мінливості
Ознака. Наша люба куля тримається
На постаменті пустоти, так кулька для пінг-понгу
Безпечно почувається на струменях води.
Немає слів поверхню описати, тобто
Слова не здатні передати дійсність, що несуттєве в ній і чим є зрима суть,
Тому ніхто не здатен вирішить проблему натхнення й досвіду.
Ти будеш жити нетерпеляче і спокійно.
Не пригортають твої жести і не відштовхують,
Але поєднується в них і те, і інше, щоб чітко ствердити, що в них немає стверджень.
Поверхня, наче булька, лопнула, увага
Спроквола перемкнулась далі. Хмари
В калюжі роздробилися на зубчасті шматки.
Я думаю про друзів,
Які були у мене, хто приходив
Учора. Своєрідний погляд
Пам’яті вторгається в натурщика уяву
У тиші студії, коли береться він
За пензлі й починає малювати автопортрет.
Скільки людей прийде, щоб залишитись поряд,
Скільки ясних і плутаних розмов твоєю стануть суттю,
Як світло й вітер стають частиною туману і піску,
Очищених і змінених під їхнім впливом настільки,
Що не залишиться ні частки, яка без сумніву лише твоя.
Ці сутінкові голоси говорять, що казка триває й досі
У випадкових спогадах, що зберігаються в кристалах.
Чи то не зігнута рука Франческо керує зміною пір року і думок,
Які зриваються й летять як можна швидше,
Немов останнє неслухняне листя,
Що відірвалося від мокрих гілок? Я бачу тільки хаос,
У дзеркалі опуклому зібралось все,
Як навколо Полярної зорі, біля твоїх очей відсутніх,
Не знаючих про це, замріяних і потайних.
Я відчуваю, тихо карусель розбіг свій почала,
І рухаються швидше й швидше: письмовий стіл, папери, книги, дерева, вікна, фото друзів
Зливаються в безбарвну смугу, яка оточує
Мене зі всіх сторін, куди не глянь.
І я ніяк не можу пояснити, як все зрівнялося,
Чому злилося все в одне:
Матерія одноманітна, магма інтер’єів.
У цих питаннях провідник ти сам,
Твердий, багатозначний, сприймаючий з такою ж
Неясною усмішкою, і розганяється все швидше час,
Пізніше я знайду єдиний шлях у відстані між нами. Колись давно
Щось означали окремі факти,
Маленькі радощі і прикрощі у днях,
Які ступають важко, наче господиня,
що порається в справах. Зараз неможливо
Деталі розрізнити, які приховані в розмитих срібних обрисах,
В переліку того, що ти зробив, узявшись
«З великою майстерністю відобразити, щоб відтворити бачене у склі».
Щоб досягнути досконалості й прибрати зайве
Назавжди. У намірах твоїх є явний задум,
Увіковічнити чарівність своєї особистості, себе:
Променисті очі, муслін, корал. Це неважливі речі
Сьогодні, тому що ти їх переріс,
Як тінь переростає простір, із області думок в майбутній день.
Завтра податливий, сьогодні непідвладний,
Безлюдний, не бажаючий, як будь-який ландшафт,
Сповідувать закони перспективи,
Мабуть, через серйозні сумніви
Художника. Звичайно, дещо
Можливе він зуміє, але не знає ще,
Що саме. Колись ми зважимося
Стільки всього із можливого зробити,
Й цілком ймовірно, дещо нам удасться,
Але це може бути що завгодно
З того, що обіцяє нам сьогодні,
Ландшафт наш знищать, щезне він за горизонтом.
Сьогоднішньому дню обриднуть глянцеві простори,
Які сподівану ховають перспективу,
У деяких місцях вони брести відправлять
Від них назад додому, щоб вони
Змогли найкращі варіанти зберегти
Для споглядання недосяжними. Насправді
У темниці – кулі поверхня така міцна,
Як шкаралупа динозаврових яєць; на все свій час,
Усе відомо наперед, і підсумок незмінний,
Лишиться звичний шум, який будив свідомість
Колись, а зараз не тривожить.
Пісочного годинника потік пливе в кімнаті,
Не змінюючи з часом настрою чи стану
(Хіба що, імовірно, аби підкреслити холодне й майже
Непомітне, розміщене за фокусом похмуре, що може стати значимим пізніше).
Щоб справитися з пустотою снів,
Слідкуй, щоб не всихали мрій джерела,
Тоді зі снів зростуть трояндові кущі,
Усупереч закону регулюючих затрат, направлених
На те, щоб розбудитись і спробувати жити
У тому, що стало нетрями. Сідней Фрідберг у своєму
«Парміджаніно” говорив про нього: «Реалізм цього портрета
Претендує не на об’єктивність чи об’єктивну правду, а на химерність…
Все ж викривлення не здається дисгармонією… Форма зберегла
Потужну міру ідеальної краси», тому що
Витаючи у мріях, вважаємо ми несуттєвим,
що замість них одного дня помітимо залишену проріху. І значення,
І їхній зміст здається нам простим. Повинні мрії живити сни,
Які складаються із мрій, допоки дзеркало назад їх не візьме до себе.
Вони химерними здаються, бо наяву не бачить їх ніхто
І ми це розуміємо в ту мить, коли вони зникають,
Як хвиля розбивається об скелю, залишивши надію
Зберегти цей вигляд, ці рухи, що творили форму.
У формі збереглася міра довершеної красоти,
Що живиться таємно нашим розумінням про потворне.
Чи слід журитися, таким порядком справ,
Що мрії ще живуть і ми у них витаємо?
Як і в житті, тут теж триває рух –
Від мрії до її кодифікації.
Коли його я починаю забувати,
Мені він свій стереотип являє знову,
Але стереотипом незнайомої особи,
Яка пливе, поставлена на якір, шукаючи пригод,
Йому пристане „швидше ангел, ніж людина” (Вазарі).
Можливо ангел виглядить як всі,
Ми забуваємо, гадаю, вже забули,
Що ми, здається, не були знайомі,
Та зустрічаємося знову й знову, не сміючи заговорити,
Хоча б єдиний раз. Бо це було б
Втручанням у приватний світ людини,
Яка „алхімією забавлялася, але її бажанням
Було не прагнення пізнати тонкощі мистецтва
Силою науки: але за допомогою науки
Привнести новизну і вразити сучасників.”
(Фрідберг). Пізніші портрети в Уффіці
«Джентльмен», в Боргезе «Молодий прелат» , в Неаполі «Антея»
Засвідчують натужність маньєризму,
Бо, як відмітив Фрідберг,
В них втілені напруженість і подив,
Гармонія Високого Відродження присутня,
Хоча в спотвореному виконанні.
Незвична крайня обережність у передачі
Таємних задумів за допомогою кривого дзеркала
(це був найперший портрет у дзеркалі),
Отож вас спробують ввести в оману за мить
До того, як усвідомите, що на зображенні
Не ви. Відчуєте себе як персонаж у Гофмана,
Який був тіні власної позбавлений, хіба що
За винятком того, що всі ми
Побачимо, що витіснена строга іншість
Художника у інший простір.
Чи ми дивуємо його під час роботи, чи він
Нас здивував своєю працею. Майже завершений портрет,
Насамкінець вражає нас, подібно снігопаду,
Який вражає, навіть припинившись,
Довершеними цятками і блискітками снігу.
Він випав за той час, коли ми спали, й не було підстав,
На нього вийти подивитись. Коли мине цей день,
Жаль стане так, що не заснемо до пізньої пори.
Занепад міста продиктує власну
Необхідність: Франческо в Римі
Працював під час розграбування міста ; його робота
Вразила солдатів, що увірвалися до нього;
Вони залишили його живим, та довелося їхати із міста;
У Відні, де портрет цей зараз,
Я разом з П’єром бачив його влітку 1959; Нью-Йорк,
Де я живу, як логарифм
Для інших міст. Наші краєвиди
На частки розірвали транспортні потоки;
Основа бізнесу – це жести, погляди,
Чутки. Також у місті інше є життя,
Як інший бік у дзеркала,
Непізнаний, і точно змальований у студії,
Він хоче зі студії текти життям, потоком
Відображень творити правила на островах своїх.
Ці дійства здатні тимчасово зупинятись,
Але коли зустрінеш на дорозі щось нове,
Якийсь незвично вишуканий поворот,
Чи зможеш втриматися перед ним, Франческо?
Чи ти достатньо сильний задля цього?
За новим поворотом щось незнане,
Сліпе, самодостатнє, несвідоме
Своєї сили. Його інерція, як тільки зрозуміє
Воно життєву силу дії, таємну чи публічну,
Слова нашепче, ще неясні,
Але дошкульні, холодні й гарячкові,
Воно тебе відправить до мисів і півостровів,
У переплетення архіпелагів,
І там відкриє таємниці вітру і морів.
Це його темний бік. На світлім боці
Пізнаєш смак життя і стреси,
Які, здається, тільки подолав, та вслід
Перед тобою постають нові питання, гляди,
Спіши за модою. Якщо вона вже класикою стала,
Вирішуй, на якому боці будеш ти.
Своїм мовчанням ти зруйнуєш
Міські пейзажі, які нудними роблять
Уперті і безбарвні старечі ігри.
Навряд чи зараз треба їм
Кидати виклик, грюкати у двері звойованих
Твердинь. Твій аргумент, Франческо,
Зачерствіє, чекаючи на відгук, й залишиться без відповіді,
Або з майбутнього почуєш відгук. Якщо його розчуєш зараз,
Серед шуму, це означає, що прийшов твій час
Недавно, а зараз придивляйся й слухай:
Цілком можливо, що не нами життя наповнене
Із тайників, які ніхто не знає,
Коли ми натрапляємо на них, нам випадає ті шляхи пройти,
Які змінити здатні світ, як він того бажає.
І буде все вдаватися:
В порядку нерви, нормальне дихання. Метафора оця
Повинна нагадати, ми частина світу
І можемо в нім жити, як і творіння наші,
І тільки залишивши розум ясним для запитань,
Побачимо, ніщо не відбувається безцільно,
У всьому є порядок, який ніхто не зможе
Порушити – все, що звичайно відбувається,
Як концентричні кільця наростає на дереві життя
За днями день: задумайтесь, це справді так.
Неначе вітер перегорнув сторінку
І повернув назад твоє обличчя: мить
Явила такий великий шмат імли
Хвилюючих передчуттів, що далі
Тебе спинити зможе тільки «смерть сама»,
Як Берг сказав про Малера Дев’яту;
Як мовить Імогена в «Цімбеліні»: «Неможлива
Хоча б на дрібку смерть гостріша, ніж оця»,
І все ж лише вправляння та задуми пробуджують
Порив до дії, до творчості.
Його забути не вдається,
Думки знов повертаються у ті часи,
Де він залишився лише видінням світлим
Серед печалей, якими наш накритий світ,
Немов пташина клітка покривалом. Немає сумніву,
Що відчуття краси є тільки у реальному
Житті, досвідчені і початківці у тій чи іншій формі
Занурюються в ностальгію за колективним минулим.
Сьогодні я розпізнаю натхненні
Розливи світла в деяких місцях, і невідомо,
Чому він вибрав відмінний від інших власний шлях
Багато літ тому. Я запитаю
Про це у дзеркала, що не надовго стало моїм,
Бо так багато в ньому живої пустоти, що може
Тут є і частка мого часу. Бо в завжди повній чаші
Ще залишається багато місця,
І в ній розміщується все, що є. Побачений
Зразок не варто розглядати
Всього лише таким, який
Можливо уявити поза часом – не як графічний знак,
А як усе, в шляхетному, подібному до тебе виді.
Але яким є вхід в цей всесвіт,
Як в нього увійти і вийти, піти назад, вперед,
Відмовитись наблизитись і втішитися тільки
Видимою суттю? Лише любов
Перехиляє чаші терезів, вона в тіні, незрима,
Хоча таємно десь присутня біля нас.
Але ми знаємо, не можна затиснути її
Як в сандвічі між двох миттєвостей, її витки
Ведуть лише до інших відгалужень
У пустоту туманного передчуття чогось
Незнаного ніколи, не дивлячись на те,
Що, певно, кожному із нас воно
Відоме настільки, що можна розповісти іншим. Але дехто
Свої передчуття сприймає як веління
Іти вперед, ігнорувати очевидне, не зважати
На невдалі спроби, не турбуватись,
Що ніхто не чує, тому що світло
Раз і назавжди засяяло перед очима,
І справжня нерушима, неминуща ненормальність
Прокинулася і мовчить. Здається, що немає
Причин, чому на цій поверхні світло
Увагу фокусує на любові, або чому
Не видно міста з прекрасними околицями
У просторі незрозумілому, невизначеному, неясному,
Слід вважати це проявом досягнень
Його мольберта, на якому драма розгорнулася
Для втіхи власної й для того, щоб розвіяти
Наш сон, оскільки ми ніколи не задумуємося,
Що буде у кінці, коли зі світлом на малюнку
Розтане перспектива обіцяних пейзажів.
Цей непримітний, ніколи не означений час дня
Розгадка, де знайти це місце,
Яке нам більше не вернути, щоб дослідити
Свідчення конфліктів, провали в пам’яті
Найголовніших очевидців. Ми тільки знаємо,
Що ще занадто рано,
Що особливо точно сьогодні
Відтворена буденність сонячного світла,
Правдиво падає від гілля тінь
На безтурботні стежки. Такого не було у жодний з днів.
Раніше я вважав, що між собою всі дні подібні,
Що день сьогоднішній однаковий для всіх,
Але ця плутанина витікає зі здатності майбутнього
Поставати єдиним цілим з теперішнім.
Однак солом’яної барви поетичний простір
Веде назад по довгих коридорах картини,
І навпаки її затемнені місця –
Це плід мистецтва в певній мірі. Чи можливо
Уяві визначити, що реальне, що незвичайне? І чи існує
У неї власний прихисток, в якому
Ми можемо у даний час шукати порятунок,
І опинитись там, де водяний млин днів,
Вершить свій тихий незворотний хід?
Я думаю, що він хотів сказати, це – день сьогоднішній,
І нам слід вибратися з нього, хоч публіка
Товчеться зараз по музею, щоб
Встигнути до закриття. Не можна жити тут.
Посірілий глянець минулого руйнує всі секрети:
Секрети одержання відтінків, нанесення мазків,
Які збирались протягом життя, а зараз звелися
До стану чорно-білих ілюстрацій в книжці, де інший колір
Рідкість. Так весь той час стає буденним часом. Ніхто
Не зауважить відкриттів, що слід було б помітити,
Щоб невідривно, з великим трепетом вдивлятися в колекції,
Окрім скульптур в підвалі (за виключенням тих,
Які стоять на гідному їх місці).
Наш час отримав їх в вуалі тріщин, але його портрет
Випробування часом витримав. Так він показує
Наш власний, який ховає наші таємниці.
Чи треба ще якісь портрети,
Або невмілі вірші зрілого поета,
Якщо цей вибух настільки точний, такий чудовий?
Чи є хоч дрібка сенсу визнавати
Що все це є? Чи справді він
Існує? Немає сумніву,
Що відпочинок не буде вже доступною
Розвагою. Немає меж сьогодні, приходить визнання,
Він грань переступив, це є та сама
Невимовна сутність. «Гра» – це щось інше;
Вона в суспільстві прижилася, зокрема
Її призначення себе демонструвати.
Тут іншого шляху немає, й ці засранці,
Яких могли збентежити дзеркальні ігри,
Здається, збільшуючи ставки й перспективи,
Лише визискують прибутки з інвестування
В ту ауру, яка руйнує архітектуру
Цілісності серед імли зневажливих знущань.
Вони тут недоречні. Вони не в грі,
Немає їх, якщо вони не з ним.
Здається, всесвіт цей не дуже добрий,
Але, у принципі, недобра всяка річ,
До того ж вона існує за рахунок інших,
Як вказують філософи, принаймі
Усяка річ німа, присутня, неподільна,
Логічно обгрунтована, вона
У даному випадку не така й погана,
Або такою не була б, якби стиль мовлення
Так чи інакше настирливо не викривляв кінцевий результат
Карикатурою на себе. Так завжди
Буває в грі, коли,
Зайшовши до кімнати, шепочеш фразу,
А в ній розчують дещо зовсім інше.
І через це мистецькі твори стають не схожими
На задум виконавця. Він часто помічає,
Що пропустилось те, яке вважав найбільш
Важливим. Собі на радість
Захопившись кольорами, винить себе (хоча
Втішається в душі цим результатом), вважаючи
Переданою суть і втіленим свій задум,
Не знаючи, що необхідність такими рішеннями дурить.
Отож, щоб створювалося щось нове
Для себе, у неї інших способів немає,
Життєвий цикл досягнень творчих
Іде за строгими законами, ніколи творення
Не йде тими шляхами, які ми вибрали, безнадійно побачити
Задумане таким, як ми хотіли. Парміджаніно
Мусив під час роботи знати
Про цю життєву перепону. Тому й довів свій задум
До мети в спокійній, здається, навіть ласкавій
(І загадковій) манері. Чи є щось,
Що сприймається всерйоз за гранню іншості,
Що майже завжди є частиною всіх форм
Буденної діяльності, все змінює суттєво
Й легко, долає проблеми втілення
Будь-яких творінь, не тільки вигаданих з голови
В художній творчості, лякає сплесками
Потворного, надто близького, щоб ігнорувати,
Надто далекого, щоб втрутитись? Ця іншість,
Це «Не-буття» всього, що є, що дивиться
Із дзеркала, і про яке ніхто не зможе розповісти,
Як він прийшов в Буття: корабель
Під прапорами незнаними влетів у гавань.
Ти дозволяєш стороннім запитанням
Твій день розбити, затуманить фокус
У кришталевій кулі. Зображення розсіюється,
Як туман від вітру. Вигадливі
Асоціативні образи, які являлись досі
Так легко, стають все рідшими чи не приходять зовсім.
Їхні барви блякнуть, розмиті
Осінніми дощами й вітром, пошкоджені, мутні,
Вертаються, нічого вже не варті.
Не дивлячись на це, ми бранці звички,
У розумінні, залишаємося серед постійно переплутаних
Проблем. Лише до сексу ставимось серйозно,
Цілком можливо, бачимо в нім вихід,
Та час відпущений прошелестить, що близиться великий крах
Того, що відбувається. Минуле
Присутнє тут: обличчя
Художника у дзеркалі тримає і приймає
Наше натхнення й мрії, повторені багатократно,
Але повернені у металевих барвах
Лінії й форми не розкішні. У кожної людини
Теорія знайдеться про будову світу,
Але його історію ніхто не знає,
І зрештою усе, що є за межами,
Суттєве для неї і ще важливіше для нас,
Чомусь нам не спішить на допомогу,
Щоб розгадати частку приватного у світі особистості людини, ми покладаємося
На побічні дані. І все ж я знаю,
Чужі уявлення не допоможуть, можливо, що їх слід ігнорувати.
Колись здавались досконалими – чудовий блиск
Веснянок шкіри, ось-ось готові говорити вологі губи,
Приємний вигляд одягу і меблів, які людина забуває.
Для нас це міг би бути рай: притулок
Своєрідний у спустошуючім світі, та не було цього у плані і бути не могло
Бо не у цьому річ.
Природі слідуючи, робиш перший крок
До внутрішнього спокою,
Але це тільки перший крок, і часто
Залишиться він скрижанілим привітанням
Матеріального повітря десь за ним,
Умовним знаком. Для цього нам
Бракує справді часу, встигаємо лиш тільки
Підпалити. Чим швидше загориться,
Тим краще для ролей, які нам слід зіграти.
Тому благаю Вас прибрати руку,
Не пропонуйте її як щит чи привітання,
Вітальний щит, Франческо:
Знайшлося місце для одної кулі в кімнаті:
Ми дивимося з іншого кінця
На вас у телескоп, як вибираєтеся з кулі
Швидше світла, розгладжуєтесь остаточно
Разом з деталями кімнати, запрошення туди
Ніколи не прийде по пошті, „все це лиш мрія”,
Збіг обставин, та „все” доволі стисло свідчить,
Що це було. Це є реальність, хоча й хвилююча, і біль
Цієї мрії ніколи не притишить
Малюнок, що навіяв вітер,
Відібраний, призначений мені, що став реальністю
В маскуючому світлі в моїй кімнаті.
Ми бачили це місто; в дзеркальній напівсфері
Очей комахи. Все відбувалося
На його сцені і повернулося назад,
Це театральне дійство, тягнулося,
Немов на холоді сироп. Себе відчув він надто замкненим,
Розсіяне квітневе денне світло – розгадка
Простої тиші й легкості його
Властивостей. В руці немає пензля,
Кожна частина від цілого втікає
Й не може зрозуміти того, що знає,
Хіба що тут і там зі схованок холодних
Спогадів, шепоче щось не в лад
Читомо читає: американська поезія, Барнз, Малярчук та Баклі і Тірні
Фото: The New York Times
Найкращий лайк — це 30 гривень))
Фондуючи незалежну редакцію Читомо, ви допомагаєте зростити нове покоління професіоналів видавничої справи і збільшуєте кількість хороших книжок у світі.
Спасибі.
Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook