Новини

Натрапили в книзі «Інші кольори: Нариси та історія» відомого турецького письменника Орхана Памука, лауреата Нобелівської премії, на есе «Дев’ять зауважень про книжкові обкладинки». Так, як ми не перестаємо пропагувати культуру читання і мистецтво книговидання, то й переклали для вас цей текст. Enjoy.

Якщо письменник здатен завершити книжку без думки про її обкладинку, він є мудрою, гармонійною та цілком зрілою людиною. Але це також означає, що він втратив чистоту, яка й привела його в літературу.

Ми можемо відтворити в пам’яті книги, які любимо найбільше, лише пригадуючи їхні обкладинки.

Ми б усі хотіли бачити більше читачів, що купують книгу через її обкладинку, та більше критиків, які зневажають книги, написані з думкою про такого читача.

Детальне зображення персонажів книги на обкладинці ображає не лише авторську уяву, але також і уяву читачів.

Дизайнери, які  вирішують, що «Червоне та чорне» заслуговує на червоно-чорну обкладинку, або коли оздоблюють книгу, названу, скажімо, «Синій кінь» чи «Замок», ілюстраціями синіх конів чи замків, то лишають нас не з думкою, ніби дотримуються тексту, а з враженням, що вони цей текст навіть не читали.

Якщо багато років після прочитання книги ми кидаємо погляд на її обкладинку, то миттєво повертаємося до того давно забутого дня, коли ми усамітнилися в куточку із книгою та потрапили у світ, захований всередині.

Успішні обкладинки – ніби таємні ходи, якими ми тікаємо зі звичного світу і потрапляємо у світ книги.

Книгарні спокушають не своїми книгами, а розмаїттям їхніх обкладинок.

Книжкові назви – наче людські імена: вони допомагають нам відрізнити книгу від мільйонів інших подібних. Але книжкові обкладинки – наче людські обличчя: або нагадують нам про щастя, що ми колись пережили, або обіцяють блаженний світ, який нам належить відкрити. Саме тому ми вдивляємося в обкладинки так само пристрасно, як в обличчя.

 P.S. Якщо ви погоджуйтесь із Памуком, то вам однозначно потрібно підписуватись на блог strng