Дискусія

Відомі українські письменники та медіа-експерти поділилися своїми думками щодо ролі мови ворожнечі в інформаційному просторі та розповіли про те, яким чином вона впливає на масову свідомість. Про це йшлося під час дискусії «Мова ворожнечі в літературі та медіа», що відбулася у рамках VII Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Читомо законспектувало найважливіше.

.

Ольга Жмурко:
директор ромської програмної ініціативи фонду «Відродження»:

«Мова ворожнечі», або «мова ненависті», або «хейтспіч». Це термін, який з’явився відносно недавно у правозахисному дискурсі. Він означає зумисне наділення негативними конотаціями та рисами представників окремих груп за певними окремими характеристиками. Такими характеристиками можуть бути етнічна належність, гендерна належність, соціально-майновий статус, здоров’я, релігійні характеристики.

Важливо зауважити, що «мова ворожнечі» та її зброя є ніщо інше як дискримінація. А це, у свою чергу, порушення прав людини. Для кожної людини дискримінація може перш за все бути наслідком сегрегації або відторгнення її від суспільства. Якщо мова йде про групи – це ще більш небезпечно, оскільки і економістами, і соціологами вже доведено, що будь-які форми дискримінації обмежують поступальний розвиток суспільства. І відтак протидія формам дискримінації є ніщо інше як запорука поступального суспільного розвитку.

Якщо говорити про «мову ворожнечі» та її наслідки, то найбільш серйозним наслідком прояву «мови ворожнечі» може стати подальша фізична агресія. «Мова ворожнечі», опинившись в руках пропагандистів стала сильною, небезпечною зброєю під час поширення нацистської ідеології в часи Другої світової війни, а пізніше потужним негативним інструментом геноциді у країнах Африки.

На жаль ці семантичні конструкції можуть стати не просто способом говоріння, але і способом думання цілого суспільства, і саме це є надзвичайно небезпечно. В Україні, на жаль, політики, публічні діячі, медіаперсони не зазнають іміджевих втрат, саме через брак розуміння ризиків. Правових наслідків також, на жаль, немає. Але саме персональна відповідальність і розуміння цієї сенситивної теми якраз і унеможливить те, що ці семантичні конструкції будуть коли-небудь унормовані у нашому суспільстві».

Читайте також: Під час війни цензура неминуча? – письменники про цензуру і самоцензуру

Роман Кабачій:
експерт Інститут масової інформації

«Нам усім в країні, котра дуже довго видавалась дуже толерантною, взаємопроникною, здавалось, що «мови ворожнечі» у нас практично не існує. Можливо, так було до 2004 року, коли політики почали це використовувати для розколу суспільства, але прямої «мови ворожнечі», приміром, у медіа, було не так багато і теми на які зверталась увага здавалися не такими близькими та болючими.

Тепер все це з’явилося в пропагандистському дискурсі. Після Майдану багато медіа почали спекулювати на темі переселенців з Донбасу. Я наведу один з прикладів, коли одне з волинських ЗМІ опублікувало новину про те, що нібито переселенці на Закарпатті вимагають відкриття російськомовних шкіл, причому посилання там було лише одне, на те, скільки переселенців проживає на Закарпатті. Розслідування показало, що жодних вимог не було. Але уявіть скільки людей цю інформацію поширили по різних акаунтах, сторінках. Після того як ми звернулися до редакції з тим, що їхня новина просто фейкова, вони її зняли, але жодних вибачень з їхнього боку не було. Медіа дуже часто просто вдають, що вони «не при справах».

Мілан Лєліч:
оглядач видання «Фокус»

«Восени 2014 року, коли лише починались сепаратистські рухи в Донецьку, я туди поїхав і був присутній на другому штурмі «проросійськими громадянами» обласної адміністрації. Мені тоді зателефонували з редакції і я припустився помилки, перейшовши на українську мову. Місцеві це почули. Вони були в стані пошуку жертви й ось, почувши українську мову одразу довкола мене згрупувалися з криками «бандерівець», «правосєк», «поймали бандеровца». Я веду до того, що нам не можна малювати нашу картину чорно-білими фарбами. Людина схильна все розмежовувати на хороших та поганих. Під час війни це загострюється. Є хороші наші – патріоти, та є всі погані – ті, які воюють, спричинили війну.

Це розподіляти дуже просто. Узагальнення в такий час мають право на існування, але їх треба робити дуже обережно. Власне, в медіа якраз найбільша дискусія щодо пошуку якихось нових правил щодо того як називати нашу нову реальність. Класичні історії про меншини, які піддаються дискримінації – це класика, загальносвітові проблеми. Є вже велика практика боротьби з цим. Ми фактично маємо реальність, яка почалась 3 роки тому, ми не були до неї готові.

Досі є проблеми класифікації, приміром, терористів. Чи можна їх так називати, чи ні, а кого можна так називати, а якщо він стоїть з дубинкою, а не автоматом – терорист він чи ні? Або, приміром, слово «сепаратист» – нормальне слово, а от «сєпар» – уже ні. Оці дебати, які відбуваються і призводять до грандіозних суперечок відлякують тоталітарністю. Тобто усі точки зору йдуть на взаємознищення, аби з усіх лишилась одна-єдина, єдиний Кодекс, який кожному медівнику треба набити на лобі, щоби він не припустився помилки. Мені здається що ці підходи мають право на існування. Проте деякі з них я не сприймаю.

Боротьба за ультратолерантість, щоб не дай Боже не образити тих людей, що живуть на окупованій території, щоб ніде нічого поганого проти них не було сказано може довести до радикального звуження свободи слова».

Читайте також: Цензура і пропаганда в сучасному книговиданні: український та російський досвід

Євгенія Чуприна:
поетка

«Я вважаю, що треба розділити заклики та слова, які табуйовані та дискриміновані як мова ненависті. Звісно, немає такої верстви населення чи соціальної групи, яку би так люто утискали та цькували як митців. Ненормативної лексики не можна, не можна й емоційно-статево забарвленої, не можна використовувати мову ненависті. Причому, це широко трактується. Не можна бути сексистом, не можна висловлювати свої емоції. Сьогодні на Facebook можуть забанити за слово москаль на місяць.

Кинемо ретроспективний погляд на класику. Ми бачимо, що в Тараса Григоровича Шевченка зустрічається слово «жид», яке не вважалося образливим, просто тоді так це називалося. Ми мусимо вирізати звідти це слово, тобто ми будемо цензурувати класику далі. Якщо подивитись на класику з погляду сексизму – можна «забанити» просто всю класику. В Америці приміром зараз цензурують Марка Твена – з нього повирізали слово – «нігер». Це означає, що борці за права афроамериканців знайшли свого головного ворога – Марка Твена. І так відбувається з усім.

Давайте спокійно реагувати на слова письменників і пам’ятати, що усіляка ненависть має не тільки мову, але й причину. Поки ми не усунемо причину – не усунемо і ненависть».

Читайте також: НЕК цензурував, або аморальна література

Сергій Жадан:
письменник

«Коли ми говоримо про мову ненависті, нам потрібно пам’ятати про причину ненависті. Виникає враження, що люди прихильники й вороги мови ненависті забувають про ці дві складові. Для мене видається очевидним, що в країні яка 4 рік веде війну з країною-окупантом присутня і ненависть. Коли ти бачиш, що прийшли на твою територію з сусідньої держави й зазіхають на неї, ти намагаєшся вибудувати систему захисту, у тебе виникає ненависть. Це цілком природно. Коли ти бачиш, що ворог утримує твоїх співгромадян як заручників, це викладає саме ненависть. Це терористичні методи й все треба називати своїми іменами.

Зрозуміло, звідки ця ненависть береться. Я від початку конфлікту в 2014 році та до сьогодні послідовно є противником мови ненависті. На моє переконання мова ненависті це мова слабаків, мова людей істеричних, невпевнених, які не можуть говорити з позиції сили, впевненості. Коли немає впевненості в своїх діях, виявляється захисна реакція – агресія, і ти намагаєшся переплюнути свого опонента його ж методами і ненавидіти його ще більше, ніж він ненавидить тебе.

Я думаю, що ми є країною, яка є об’єктом окупації, агресії. Ми не мусимо перепльовувати Росію в методах брехні, маніпуляції, фальсифікацій. Ми не починали цю війну і ми захищаємо свої території й не воюємо на чужих. Ми не маємо знищувати свого візаві. Достатньо називати речі своїми іменами – ворог – це ворог, окупант – це окупант, агресор – це агресор. Якщо хтось вважає, що цього недостатньо, треба шукати причину в собі».

Фото: hromadskeradio.org, hromadske.art, Радіо Свобода

Чільне зображення: solidariteit.co.za