Останніми роками поява маленьких, але викоханих інді-видавництв – світовий тренд, що потроху знаходить місце і в Україні. Усі вони народжують різноманітність, якої бракує на нашому ринку. Власне, ця сама різноманітність і рухає галузь вперед. Тому Читомо щоразу з радістю зустріє маленькі приватні книжкові ініціативи: «Електрокнигу» Антона Санченка, видавництво «Братське», «Медузу», Laurus  самвидавних Niice. Але, окрім тих, що на слуху – хто є усі ті тисячі зареєстрованих у Держкомтелерадіо суб’єктів? 

Мале видавництво: критерії

Взагалі в світі маленьким бути чудово – державні пільги та податкове законодавство прихильні до  почину і загалом дає розвиватися у своїй справі на вигідних умовах. У нас, як самі розумієте, не все так оптимістично.

То хто є малим видавництвом у нас?

• той, хто видає до 10 назв на рік (європейський стандарт, як не крути)
• той, хто має валовий дохід від реалізованого до 10 тис. євро в обігу на рік (каже нам Господарчий кодекс)
• той, у кого в штаті працює до 5-10 працівників.

Тут може виникнути плутанина, тому дехто висуває і нижню планку: хочеш називатися видавцем – мусиш мати підстави на інтелектуальну власність. В іншому разі – ти займаєшся не видавничою справою, а друком на замовлення.

Образ «маленького, але крутого» у нас не так прижився, як навіть в Росії. До речі, найбільше незадоволених ідеєю квот на імпорт російських видань саме серед читачів російських нішевих видавництв, які не знаходять схожих книжок на українському ринку. Наприклад, така відданість простежується серед читачів  «Розового жирафа» або «Издательства Европейского университета». От вам і переваги прицільного книговидання. Цікаво, що російський «Издательский дом Мещерякова» досі позиціонує себе як мале видавництво, хоча давно виріс далеко за його межі, але дуже хоче здаватися незалежним, некомерційним і щирим.

Продовжуючи про Росію, можна позаздрити тому, як малі видавництва об’єднують зусилля – через Гільдію вільних видавців, що ініціювала успішний фестиваль «Бу!Фест» та допомагає видавцям із розповсюдженням і навіть піаром. В світі малі видавництва теж, як бачите, гуртуються:

Але повернімося в Україну. За 2013 рік Держкомтелерадіо мало 5526 зареєстрованих «суб’єктів видавничої діяльності». З них 678 суб’єктів займаються лише виготовленням видавничої продукції (друком) та 362 – розповсюдженням видавничої продукції. Отже, лишаються 4486 видавництв та видавничих організацій. Забігаючи наперед, скажу, що нема чого радіти кількості: більша частина з них дохлі або фіктивні. Якщо рахувати тих, хто подав хоч один обов’язковий примірник до Книжкової палати, тобто видавців, що виявляють ознаки життя, то лишається 1924. Ні, не 1665, про які звітує Палата – вона не рахує тих, хто видав менше 10 книжок на рік. Тобто більшість малих видавців.

Одразу зазначимо, що ці цифри не претендують на повну точність – по-перше, через те, що не всі видавці надсилають обов’язкові примірники до Книжкової палати, або роблять це із запізненням (отже, у списках за 2013 рік могли опинитися й видані за 2012), а по-друге, у вихідних файлах Палати списки видавців неуніфіковані, тобто можна зустріти видавництва «Нора-Друк», «Норадрук» та «Нора Друк». Такі написання ми спробували врахувати, але не всюди це вдалося – наприклад, серед абревіатур могли трапитися дублі. Отож зважайте на похибку 3-5%.

Далі рахуємо на пальцях. Якщо брати до уваги назви на рік і наклади (ну, не полізеш же в кишеню до видавців шукати 70 млн), тобто орієнтовно 10 книжок на рік середньовеликим накладом у 1000 примірників, виходить межа сукупного накладу в 10 тис. екземплярів на рік. Поза цією цифрою, вважаймо, починається середнє видавництво. За нашими підрахунками, малих видавців у 2013 році в Україні було близько півтори тисячі (1450), і мали вони середній тираж за одною назвою в 450-500 примірників. Серед них – не лише видавці, але й видавничі організації.

Здавалося б, не так вже й багато, як на з 45,5 млн. населення. Багато знахідок, багато думала. Далі – уривки спостережень на тему.

Ті, кого ми не бачимо

Регіональні видавництва

У регіонах є багато видавців, цільовою аудиторією яких є місцеві жителі. Вони видають розвідки про видатних земляків, історичні та краєзнавчі видання, навіть задають культурно-духовні орієнтири. Щодо них, звісно, можна довго іронізувати і навіть висміювати – наприклад, обкладинки, які, здається, заготували ще з радянських часів. Але там, де нема фейсбучика, вони відіграють помітну роль в житті громади. Інколи можна натрапити на щось дуже автентичне і навіть непересічне.

Як-то на «Абетку маленького гуцулятка» від видавництва «Анна-Т». Сумніваюсь, що це видавництво мало ще якісь яскраві проекти, але виїхати можна було уже й на цьому виданні, якби воно мало під собою комерційну основу. «Абетку маленького гуцулятка» вигадала вчителька Оксана Стеф’юк з м. Верховина, а видана вона була за підтримки М. Палійчука з партії «УДАР». Оскільки цей проект – благодійний жест політика, то 500 примірників книжки розповсюджувались безкоштовно. З нею ж у комплекті журналістам представили ще два колоритні видання: «Словчинок гуцульської говірки» та «Розмалюй свої Карпати».

Окрім гуцульських місцевих видавництв, цікаві й закарпатські, наприклад, ужгородське Timpani, що видало збірку стародавніх рецептів «Фіномшаг по-севлюшськи». Тільки подивіться, яка презентація (так, вони бувають не лише в «Книгарні Є»):

Видавництво «Бедрихів край» (м. Городок) – взагалі осередок культурного життя. Видають як дитячі, так і дорослі книжки, а окрім того – «трансукраїнську газету дитячої творчості “Долоньки”». Серед авторів видавництва, окрім професійних письменників та істориків, багато школярів та освітян. У редколегії присутні «редактори-стилісти». По-моєму, унікальний проект, без жартів.

Якщо промоніторити східні видавництва, впевнена, серед них теж знайдеться чимало цікавого, але при поверховому дослідженні помітно, що більшість видає книги про історичну спадщину Росії, російську мову та культуру. Мабуть, це наслідки політики захисту нацменшин.

Вузькоспеціалізовані видавництва

Наприклад, видавничі підрозділи Інститутів НАН України. Попри убогі обкладинки та поліграфічне втілення (як-не-як, некомерційне книговидання як непрофільна діяльнсіть) трапляються чудові книги. На жаль, крихітними накладами від 50 до 300 примірників. Без цих видавничих підрозділів невідомо, чи не опинились би в шухлядах дослідників, наприклад, «Жінка в традиційній українській культурі» Оксани Кісь (Інститут народознавства) «Українська усна традиційна проза» Олександри Бріциної (Інститут мистецтвознавства) або історичні розвідки Інституту історії України, частина яких, до речі, є у вільному доступі у PDF.

Буває, в цій царині трапляються і великі наклади на епохальних проектах: Інститут енциклопедичних досліджень НАНУ видає тринадцятий том Енциклопедії Сучасної України (Чомусь Усі Слова з Чільної) накладом 10 000 примірників. І це лише літера К. Дуже масштабний проект, шкода, що не в найкращому візуальному втіленні. Дуже шкода.

Інколи інститути НАН співпрацюють з іншими видавництвами інтелектуальної літератури – наприклад, «Темпорою». Або й малими видавництвами, що мають більше видавничого досвіду та каналів збуту. Так роблять переважно гуманітарні інститути. Зрозуміло, не менш важливі й Інститут ядерної фізики чи математики, але все ж їхня аудиторія вужча.

«Універсальні видавництва»

Як тип видавництв я би їх взагалі не розглядала: надто багато в цьому слові – «універсальні». Переважно це не говорить про роботу на широку аудиторію, а позначає категорію «інші». Видавництва невизначеної тематики, що часто фокусуються на різних цільових аудиторіях і виразної політики у них не простежується. Точніше, політика в багатьох із них присутня, але не видавнича.

Справа в тім, що малі видавництва дуже люблять політики. Часто вони і створюються напередодні виборів або після них на підтримку кандидатів. Щоправда, підтримка ця не постійна, у вільний від депутатських мемуарів час ці видавництва чомусь мають незмінно медичний ухил. Так видавництво «Валрус-Дизайн», знамените виданням однієї з книг Януковича, сьогодні видає «Хірургічне лікування захворювань підшлункової залози», а видавництво «Довіра», яке видало «Червону Атлантиду» Ганни Герман, того року представило тільки одну книжку – Російсько-український ветеринарний словник. До речі, в декларації Ганни Герман зазначено, що «Червона атлантида» принесла авторці 5 тис. доларів авторської винагороди. Гонорари екс-президента годі й рахувати, бо Віктору Федоровичу позаздрила б і Джоан Роулінг.

Політичні наклади, звісно, суттєво перевищують звичайні тиражі малих видавництв.

Також універсальність видавничого репертуару відкриває шляхи для мневру. Наприклад, видавництво «Дорадо-Друк» ініціювало вдалий для себе проект з поетичною назвою «Гранди і барони Української охорони». 7 тис. екземплярів проти стабільних 500 на всіх інших виданнях. Шкода, не знайшла обкладинку, напевне весь наклад вже у грандів і баронів.

Видавництва релігійної літератури

Дуже активні з-поміж інших малих видавництв. Лише за назвами вони складають більше 5% від усіх зареєстрованих суб’єктів, і серед них приктично немає таких, що не функціонують або видали менше трьох назв на рік. Їхні наклади переважно сягають максимальних для малих видавництв тисячі примірників, інколи двох. Ці інкубатори духовності мають широкий асортимент книг-«істин», і не лише в ортодоксально-християнському ключі.

Так, «Видавничий дім Іващенка», що спеціалізується на вченнях Христа в світлі вчень шамбали, видаючи переважно одного автора – Ларису Дмитрієву, – особливо пишається кількома її томами навчального посібника «Думалка» – християнськими притчами «в світлі вчення шамбали» («ДУМАЛКА 1. Вісники Світла. Про Сокровенне Вчення Гімалаїв у вигляді притч що нагадують легенди для дітей будь-якого віку (з обов’язковою участю дорослих), а також для найширшого кола читачів»). 2009 року Міністерство освіти та науки України їх навіть рекомендувало для навчально-виховного процесу для загальноосвітніх шкіл. Ну, круто.

Як назвати човен

Дивно, що в західній традиції іменами своїх власників чи засновників названі найуспішніші світові видавничі компанії (в усіх на слуху HarperCollins, Simon & Schuster, Hachette Livre, Levebvre-Sarrut, Springer, The Knopf Publishing, список можна продовжувати), натомість в Україні не спадає на думку багато успішних книжкових бізнесів, названий чиїмсь іменем – це в нас вони немилозвучні, чи, може, спрацьовує історично відпрацьоване «не світитись» (хіба що Видавництво Жупансього?)? Зате щось маленьке і мляве запросто може носити людські імена.

В той час, як зарубіжні автори використовують self-publishing-платформи, на нашому ринку більш вираженою є тенденція до реєстрації суб’єкта видавничої діяльності для видання, в першу чергу, своїх творів. Зазвичай такі видавничі підприємства не мають брендової назви, інколи названі іменем своїх засновників, або просто існують у рамках ФОП – відповідно, також під прізвищем автора-видавця.

Загалом підприємливі суб’єкти мають талант називання речей своїми іменами. Чого вартують видавництва «Видавничий дім», «Друк» чи «Верстка». Або видавництво «Віртуальна реальність», що спеціалізується на книжках з наркології та психіатрії чи навіщось отак перекладене «Волання з Волині» (Wo?anie z Wo?ynia), що спеціалізується на виданнях польською.

Вимушена міграція

Окрім вдалого формату для старту, до «малого видавництва» можна задкувати або навіть деградувати. Вже давно серед малих видавців опинилася колись ого-го «Веселка», ціле вікно у світ «Юніверс», дитяче і могутнє «Грані-Т» і розполовинене «Кальварія». Туди було ледве не втрапило й «Мікко» зі своїми 8 назвами за 2013 рік, але наклади таки далеко за 10 тисяч. Для всіх них рамки тіснуваті, будемо сподіватись, це ненадовго.

З іншого боку, хочеться вірити, що правильних малих видавництв у нас буде більше. Колись Оксана Забужко в одному зі своїх інтерв’ю газеті «День» зазначила, що вбачає майбутнє книговидання за окремими «проектами», а не за великими видавництвами. І ця думка мені імпонує – вперед, інді-бізнес, творчі марки і self-publishing. Ми будемо чекати.