Дискусія

27 серпня на завершення літературної програми від PinchukArtCentre «Межі поколінь: 1985-2004» відбулася дискусія за участі письменниці та правозахисника Лариси Денисенко і художниці Влади Ралко «Жанр щоденника: слово і колір». «Читомо» відвідало захід і записало найцікавіші думки, що пролунали під час цієї бесіди – про війну, близьких незнайомців і проговорення травм.

Денисенко: я зараз пишу щоденник, і він доволі важкий. Це історії трьох переселенок різного віку, якими я опікуюся у Києві. Часом усвідомлюю, наскільки мені важко щодня боротися із собою, зі своїм ставленням до них, тому що одну я можу любити і захоплюватися, інша мене постійно дратує, а третя – злить.

Щодня я ніби опиняюся у підземному переході, звідки не знаю, куди вийду. Я виходжу на повітря і розумію: знову не туди. У такі миті вагаєшся: писати далі чи ні… Як вам малюється зараз, звідки постають ці персонажів, яких ви зображали під час Майдану і продовжуєте тепер?

Ралко: коли я аналізувала, чому створюю саме щоденники, то зрозуміла: я починаю писати цикли, коли дистанція занадто мала, а тема – заблизько. Я не можу осягнути ціле, хоча хочу цього, тому починаю фіксувати все по шматках.

Тамара Гундорова: Постчорнобильський карнавал

привів до розпаду мови й дійсності

Денисенко: для мене щоденники – болюча тема, про яку я не можу не говорити і не писати. Проте я відчуваю, що не бачу її цілісною, адже для мене це внутрішня боротьба із собою і персонажами. Це важко – наприклад, я усвідомила, що моє особисте ставлення до героїні перебирає на себе ціле місто. Тобто, я – Київ. Мені здається, що столиця – дуже щедре місто, яке приймає всіх, але подекуди воно може сердитися, бути незадоволеним.

Для моєї героїні перша асоціація з Києвом проста: він занадто гучний. Вона не може сказати нічого, крім того, що це – звук, який наближається. У неї тато – шахтар, і вона проводить асоціації з тим, як він підсилював звук телевізора після того, як трохи оглух у шахті.

Ралко: може, це означає, що і для вас Київ занадто гучний? Щоденниковий жанр передбачає, що ви відкриваєте таємницю, адже зазвичай щоденники нікому не показують.

Денисенко: так, звичайно, кожен зчитує те, що він бачить. Дуже часто і тексти, і картини люди сприймають зовсім не так, як ти це писала чи малювала. Такі асоціації можуть бути для тебе чужими чи напрочуд близькими. Для мене таким прикладом є те, як ви обіграли у своїх роботах ляльку-мотанку: насамперед як жертву, яку використовують слідчі та криміналісти, коли готують експеримент.

Ралко: вперше це з’явилося після подій у Врадїівці – то були прямі асоціації з міліцейською лялькою, на якій вбивця чи ґвалтівник показує, що він робив із жертвою. Але потім я малювала багато мотанок, у яких використовувала балаклаву, і лялька отримала очі. Отримавши очі, вона повстала, перестала бути жертвою – це я пов’язую з Майданом.

90-ті: час малих дій, контрабанди і прориву літературної греблі

Денисенко: наскільки вам складно навіть не «оголюватися», а «вивертати душу» у своїх роботах? Наприклад, мій організм постійно перебуває у напрузі: там відбуваються конфлікти і лунає німий крик. На ваш погляд, якщо усіх нас зараз вивернути, показати, що коїться в організмі Києва і країни – що це може бути?

Ралко: коли я влаштовувала свою виставку «Поверхня», думала про пейзаж як місце або оточення, де людина може пізнати себе. Я буквально зробила пейзаж схожим на тіло зсередини. Це слід сприймати дещо романтично.

Денисенко: у мене не було відчуття романтизації, але те, що відбувалося у мене всередині, передано абсолютно точно. У зв’язку з цим чомусь пригадалося, що ваш свекор був фронтовим художником. Ми вже звикли до того, що у нас збройний конфлікт, там постійно перебувають люди, я мало не щодня на адресу незнайомців проговорюю «царство небесне». Якби я малювала у жанрі щоденника, це були б дуже тяжкі, понурі кольори, траурні стрічки.

Я можу уявити, що на фронті хтось малює щодня – навіть просто маячню задля розваги або фіксації довкілля. Але людина, яка фіксує батальні сцени – то зовсім інше. У вас немає бажання кинути все, податися туди і фіксувати реальність, яка зараз відбувається паралельно з нашою?

Микола Рябчук: Сплеску вісімдесятників передував прихований літпроцес

Ралко: я не можу відповісти на це питання, бо у даному випадку мене найбільше жахає звичка. Ми справді звикаємо, навіть не відчуваючи цього. Я малюю цю нібито мирну реальність, де ми живемо, займаємося своїми справами, звикнувши, що увечері і вранці хтось з телевізора промовляє про війну і оголошує статистику. Коли були перші загиблі, це нас жахало, зараз –  стало страшною звичкою. Інформація, яка начебто повинна всіх змінювати, вже не діє. І я хотіла б спитати, що є більшою зброєю: художнє слово, хай і трохи повільне, чи публічні виступи?

ЛДенисенко: художнє слово, можливо, колись спрацьовує, а колись і ні – ми цього не знаємо. Я вірю, що писати треба, якщо ти відчуваєш бодай якусь потребу у цьому. Якщо есеїстика – відверті емоції, то аналітика – зброя, і треба бути свідомим цього.

Ралко: мої слова – це картинки, вони транслюють те, що я хочу сказати. У дитинстві ми побачили трохи Радянського союзу, і зараз  ця потвора повертається у сусідню державу. Україна завжди була люстром для Росії, тому потворні процеси, які відбувалися там, у нас ставали ще жахливішими. Зараз ситуація застигла. У часи Майдану був підйом, потужний поштовх, а тепер ми не розуміємо, куди все рухається. Хочеться кричати – але звуку немає, немов уві сні; хочеться говорити – проте слова не працюють, вони ніби виснажені.

Денисенко: мені здається, ми з усім цим не розпрощалися остаточно. У кабінеті моєї приятельки, віце-спікера парламенту Оксани Сироїд, я бачила вашу картину «Край неба палає». Цей кабінет переходить з рук у руки вже багато років. У Томенка там був портрет Шевченка, у Кошулинського – зображення Шухевича і Бандери… А у Оксани висить ця картина: спина людини, яка стоїть начебто на переході. То впізнаваний силует епохи, яка відходить, але може повернутися. Коли ви писали це, у вас не було відчуття, ніби той чоловік може повернутися? Яким було б його обличчя?

Забужко: У 90-ті все було наживо, читалося і запалювало, як вогонь солому

Ралко: тут дещо інше трактування. Це людина-функціонер, що зіткнулася з пейзажем, який насувається на нього і палає. Розгублений чоловік не може це пояснити і не знає, що робити.

Денисенко: а що можемо зробити у цій ситуації ми? Якщо він розвернеться і побіжить на нас? Або буде впевнено крокувати, не зважаючи на нові часи?

Ралко: зараз я відчуваю, що щось повинно вирости, але воно не виростає, йому ніби заважають. Той ворог частково сидить у кожному з нас – це внутрішні травми, яких ми зазнали.

Денисенко: подекуди мене накриває відчуття, ніби щось зародилося, але не народилося. І тут головне питання: чи віддати те дитя на поталу природи  і зрештою щось народиться, чи допомагати і долучатися, бо інакше воно може загинути і почати отруювати?

Ралко: саме художня мова має місію збереження. Письменник чи поет береже мову і підживлює її, бо без цього вона втрачає сенси, виснажується і вмирає. А художник зберігає час – звичайно, не архіви з документами, а свідоцтва часу, у яких набагато більше інформації, ніж в аналітичних текстах чи документах. Я пам’ятаю, як у найстрашніші дні у Києві дехто одразу писав вірші – і мене вони підтримували більше, ніж тексти з прогнозами чи поясненнями.

Денисенко: це тому, що поезія – чиста емоція. На мій погляд, ситуація з Майданом народила дуже багато якісної поезії – емоційної, ліричної, жартівливої, пафосної. Вона відгукувалася у тисячах сердець, і це одразу відчувалося. Вірші нагадували хоровий спів, коли ти не замислюєшся над словами, а просто вливаєшся.

Ралко: я думаю, то було дещо важливіше за просту емоцію. Я б це назвала повертанням ваги і змістів слову.

Денисенко: я вважаю, що слово без емоції – як цитати мертвих людей. Вони можуть бути дуже важливими і вартісними, але у них ти не відчуваєш пульсу. А в емоційно забарвлених словах він б’ється. Так само я сприймаю і картини.

Підсумки

Пацифіст Гі де Мопассан вмовляв сучасників: «Не треба війни, не треба … Давайте-но краще працювати, мислити і шукати». Однак, якщо війна вже прийшла, не припиняймо працювати, мислити і шукати.

 Світлини надані PinchukArtCentre