Новини

 У 60-ті роки минулого століття радянська ідеологія впливала не лише на життя і роботу письменників та художників, вона проникала у всі сфери науки, культури і побуту того часу. Читомо записало найцікавіші фрагменти лекції філософа Тараса Лютого під назвою «Антропологія шістдесятництва: між літературою і націєтворенням», яка відбулась в рамках виставки «Мистецтво українських шістдесятників. Можливості музею».

Цикл лекцій про період шістдесятництва відбувається з ініціативи освітньої організації Культурний Проект з метою поглибити розуміння тогочасного контексту.

Проблемність шістдесятництва

Коли порушують проблему шістдесятництва, у нас, як правило, на слуху та його складова, яку прийнято називати дисидентством ? це представники літератури або українського кінематографа. Здебільшого це ті люди, яким довелося побувати в радянських таборах.

Як на мене, проблема шістдесятництва не пов’язана виключно з дисидентством, це період ідеологічного контролю над усіма сферами культурного життя. Тут треба сказати, що у ті часи філософія змикається з ідеологією. Хочу послатися на визначення, яке дав Анатолій Лой, представник молодшого покоління філософів-шістдесятників, який називає період радянської філософії радянським покручем.

Це філософія скоріше крізь призму ідеологічного бачення, крізь рамки, фрейму, який існував на 1/6 суходолу. Якщо ми думаємо, що ідеологія на початку 90-их років кудись зникла, то це не так, вона продовжує існувати далі. Йдеться про те, що мається на увазі під ідеологією.

Читайте також: Явище шістдесятництва: між літературою і націєтворенням

Спочатку була… ідеологія

Саме поняття ідеології виникає у творах класиків марксизму – Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. У Маркса і Енгельса німецька ідеологія носить не той характер, який розуміють у нас з точки зору макроідеологій (лібералізм, фашизм тощо), для Маркса і Енгельса спочатку ? це хибна свідомість, світ, який перевернутий догори дригом, як у камері Обскура. На їхній погляд, багато форм суспільної свідомості носять характер хибної свідомості.

Прийняття інтернаціоналів суттєво змінило обличчя європейського марксизму. Помітну роль почала відігравати російська течія цього напрямку. Російський марксист Гєоргій Плєханов, який у свій час вплинув на думку Владіміра Лєніна, почав говорити вже про революційну ідеологію. У своїй праці, яка стосувалася проблем держави і революції,  Лєнін почав замислюватися над питаннями ідеології: якщо ідеологія – це феномен, який властивий класу буржуазії, то яку ідеологію має сповідувати пролетаріат? І робить висновок, що ідеологія пролетаріату – це революційна ідеологія, а пролетаріату потрібна спеціальна верхівка, яка зможе скеровувати їх.

Якщо після смерті Маркса Енгельс у своїх роботах пише, що феномену держави властивий ідеологічний апарат, апарат з пригнічення людини, то Лєнін говорить про те, що держава є той посередник, в якому пролетаріат може реалізувати свою ідеологію. Після Лєніна Йосіп Сталін надто тоталітаризує цю ідею. У 50-ті роки, у період відлиги, та десь у 60-ті виникає своєрідна ситуація, яку намагаються окреслити як феномен шістдесятництва, основна ідея якого – усунення культу особи. На місце культу особи приходить ідеологія вільної особистості.

Стан філософії 60-их

Проте у сфері філософії цей процес триває доволі повільно. Якщо ми почитаємо спогади різноманітних українських філософів, які здобували освіту в 50-их роках, то бачимо дивну ситуацію. Як правило, університетськими викладачами були люди, які повернулися з війни, де були політпрацівниками, і цей катехізисний марксистсько-ленінський обушок, який видавали за філософію, намагалися викладати. Це були уривки, цитати з класиків марксизму та ленінізму. У багатьох кабінетах вишів можна було побачити портрети вождів та цитати «Учение Маркса правильно, потому что оно верно». До філософії це мало опосередковане відношення.

Спроба вийти за межі цих рамок доволі жорстко каралася. В марксистсько-ленінській системі будь-яких ревізіонізмів бути не могло. Була асматична, в інтелектуальному сенсі, атмосфера, тому що люди задихалися, не маючи можливості читати відповідну літературу. Як доказ цьому, існував феномен спецхранів, де зберігалася література, яку вважали небезпечною для масового читання.

Якщо ми подивимося на твори іноземних філософів, то можемо помітити цікавий перекладацький досвід, коли твори Маркса і Енгельса українською мовою перекладалися не з оригіналу, а з російської мови.

Кілька слів про Інститут філософії

У той період основним осередком розвитку філософської думки був Інститут філософії АН УРСР. У 1962 році його очолює людина, яка була нейтральною з точки зору ідеології, ? росіянин Павєл Копнін. Для Копніна це була така собі виселка, тому що російським інтелектуалам дозволялося у той час набагато більше. Наприклад, видавалися праці з більш промовистими назвами. В який спосіб дозволяли видавати подібні твори?

Був сформований специфічний жанр ? критика буржуазних поглядів. Були свої рамки: треба було зацитувати класиків марксизму та показати помилки буржуазних філософів. Дослідники вдавалися до такого жанру, тому що це був чи не єдиний спосіб, коли можна було викласти думки ворожих поглядів марксизму.

З появою Копніна в Інституті філософії стався своєрідний умовний вибух: прихід спричинив появу двох течій – червоного позитивізму та червоного екзистенціалізму. Відповідні західні течії є, як правило, протилежними течіями. Позитивістськи орієнтовані дослідники – це дослідники, які всіляко спираються на науковий світогляд, а екзистенціалісти відкривають свій філософський аспект, запроваджуючи феномен людського буття. Обидва ці напрями були ворожими стосовно марксистських думок.

Відбулася реорганізація відділів ? створений відділ логіки наукового пізнання. Це зробили для того, щоб оновити інтелектуальну кров того часу.

Другий момент, який запровадив Копнін, пов’язаний з тим, що в інституті відроджувалося дослідження спадщини Києво-Могилянської академії. Це теж було непросто зробити, оскільки на цьому напрямі стояло тавро «попівщина» ? релігійна філософія.

Я окреслив нібито антагонізм, який виникає між загальною течією філософії та позивістською, але українські філософи, які залишалися під впливом марксистської філософії, намагалися поєднувати. Наприклад, якщо досліджувалась теорія відображень, то вона могла доповнюватися певними аспектами вивчення творчості, якщо йшлося про логіку, то додавалися аспекти інтуїції, до аспектів істини додавалися естетичні категорії. Приверталася увага до історії філософських досліджень. Важливе місце почала посідати історія філософії, яка для Копніна виконувала роль школи інтелектуальної чесності.

Для Копніна філософія розглядалася крізь призму науки. Не було відділу, який займався суто філософськими питаннями, але філософ вважав, що філософія має прийти до вивчення своїх питань. Це дисципліна, яка самореферентна в якомусь сенсі. Під час дослідження філософії, якщо дозволено було рухатися в межах марксистської діалектики, то діалектика розглядалася як логіка, філософія як форма суспільної свідомості, співвідносилися класові і некласові компоненти, запроваджувалася ідея розмаїття логіки.

Все це із зануренням в історико-філософський матеріал та в історико-культурну традицію. Копнін був тією людиною, яка намагалася, якщо виникали якісь непорозуміння, одразу ж перевести проблему на рівень дискусії.

В 1965 році виходить колективна монографія, яку часто називають маніфестом червоного позитивізму ? «Логика научного исследования». У цій книзі можна було побачити, як співвідноситься світогляд разом з науковими аспектами картини світу. У свій час Копнін красномовно казав, що, як правило, вся радянська філософія – догматичний радянський марксизм і представники, які займалися філософією-покручем, не стояли на марксистській точці зору, а лежали.

Науковець починає розглядати марксизм як відкриту ідеологічну систему. З одного боку, це певний поступ, певне відкриття.

Читайте також: Ростислав Семків: Відстань між Вакарчуком і

Гектором невелика

Кінець 60-их

У 1967 році, після того, як Копнін повернувся до Москви, відділ очолив Володимир Шинкарук. Він до своєї смерті фактично керував Інститутом філософії. Володимир Шинкарук запропонував своєрідну програму філософії людини, яка повертала дослідження до реальної людини. Тут йшлося не про декларований гуманізм, а про те, що можна досліджувати відношення між людиною і світом. Ця програма запроваджувала те, що філософія має бути не наглядачем над науками.

Акцентом останніх років 60- их можна назвати і те, що в наукових колах почали вживати поняття «Київська філософська школа». Коли ми можемо говорити, що існує філософська школа? Про це можна говорити не тоді, коли цей термін вживають представники цієї традиції, а, скажімо, за кордоном. Ми говоримо про львівсько-варшавську школу, наприклад. Філософ Анатолій Лой говорить, що в той час, коли забрали Копніна назад до Москви, вже вживалося це поняття.

З одного боку – це період, про який знають всі, а з іншого – всі знають тільки про один бік медалі. Але шістдесятники – це і ті, хто намагався вижити і жити в радянські часи, балансуючи між поглядами влади та власними принципами.

Світлини авторки