Новини

З 8 по 13 липня в Любліні (Польща) проходив музично-літературний фестиваль «Inne Brzmienia», в рамках якого реалізувалася спеціальна програма  «Wsch?d Kultury». Цей фестиваль вже втретє проходить у Польщі за підтримки місцевого самоврядування, творчих осередків Східної Польщі та Міністерства культури.   

Тут зібралося багато учасників із різних країн, зокрема з Польщі, України, Росії, республіки Тива (Російська Федерація) та ін.

Цьогоріч в України була своя особлива частина програми, яка називалася «Східний експрес». До неї долучилися такі українські культурно-мистецькі діячі, як письменник Сергій Жадан, колумніст та публіцист Олександр Бойченко, поет та колумніст Андрій Любка, письменник Олег Лишега, художниця Леся Хоменко, журналістка, авторка проекту Єлюди Крістіна Бердинських, режисерка, хореограф, перформер Лариса Венедиктова, письменниця Наталка Сняданко та ін.

11 липня відбулася панельна дискусія, присвячена Майдану за участю Лесі Хоменко, Лариси Венедиктової, Христини Бердинських та Андрія Любки. Модерувала захід знаменита польська журналістка, авторка книги-інтерв’ю з Оксаною Забужко «Український палімпсест» Іза Хруслінська. Розмова велася двома мовами – польською та українською, так що всім слухачам був зрозумілий контекст.

Основним вектором розмови, який окреслила пані Іза, було питання, яке ми будемо ставити собі ще дуже довго: що привело митців на Майдан? У ролі кого, перш за все, вони там були: людини, громадянина чи митця? Розмова видалася дуже емоційною, насиченою та тривала декілька годин. Леся Хоменко розповіла, що малювала портрети кожного охочого протестувальника за дві хвилини і має у своїй колекції 170 портретів. Оригінал вона віддавала людям, а копії, зроблені через спеціальний трафарет, лишала собі.

«Для художника – це абсолютно новий досвід, який треба перетравити, це займає багато часу. А ще я не вважаю, що культура врятує світ. Вона є дзеркалом яке затуляє нас від реальності. Снайпери, що розстрілювали Інститутську теж мають високу професійну культуру. У мережі з’явилося відео, де снайпери ведуть між собою перемовини. Вони робили це дуже красиво, але ж для нас всіх вони – нелюди. Так, це елітні підрозділи, які тренуються роками. Але при цьому вони звичайні вбивці», – зазначила Хоменко.

Перформерка Лариса Венедиктова була дещо гострішою у своїх оцінках не так давно минулих подій: «Майдан не був самокритичним і не мав відстороненого погляду на себе самого. Я була з подругою на Грушевського, коли там все відбувалося. Була п’ята година ранку, ми були там єдиними жінками, бо всіх інших просто звідти виганяли. Тоді я зрозуміла, що всі чогось очікують, що щось от-от почне відбуватися, а очікування заважає реальності проявити себе. Під час Майдану я півроку не виїжджала з країни. Зі мною раніше ніколи такого не було – перебувати так довго в одному місці».

Андрій Любка так само був досить стриманий в оцінці ситуації, яка склалася: «Ми занадто ідеалістично ставимося до Майдану. Справжню його вагу ми зможемо осягнути лише після певної рефлексії, яка триватиме кілька років. Для мене Майдан почався з певної пустки, розчарування. Воно почалося ще з 2010 року і виборів, на яких переміг Янукович. Але потім Майдан все ж перетворився на символ віри. І ще один важливий момент: якби на сцену Майдану рвалися одні поети і художники, то люди швидко розійшлися би. Але от Андрухович відмовився від резиденції в Австрії заради протестів, Мар’яна Садовська, видатна співачка, організовувала протести в Кельні і це був досить вагомий вклад культурних діячів у цю нашу спільну справу».

Крістіна Бердинська розповіла присутнім про те, як вона реалізовувала свій проект «Єлюди»: «Я плила за тим часом. Я знала, що мушу щодня йти туди і записувати нову історію. У кожного там було своє місце. І я бачила, що відомі люди роблять там нетипові для себе речі і це було щиро. Особисто я є радше політичною особою, а не культурною, тому у мене трохи інший погляд на речі. Коли сторінка мого проекту у Facebook англійською мовою отримала популярність, іноземні ЗМІ стали просити коментарі про цих конкретних людей, а не писати, що на Майдані стоять лише радикали. Це було важливіше, ніж їхати в Європу і комусь щось пояснювати».

Дискусія була тривалою, втім, не зважаючи на це, багато питань лишились відкритими. Така розмова є необхідною не лише полякам, а, перш за все, нам самим, щоби мати змогу виговоритися.

Наступного дня, 12 липня, наші митці мали ще низку цікавих заходів, зокрема літературні читання «Східний експрес», в рамках яких зі своїми поетичними та прозовими текстами, а також перекладами виступили такі знані українські та польські митці, як Наталка Сняданко, Андрій Любка, Богдан Задура, Олександр Бойченко, Олег Лишега, Тадеуш Карабовіч, Даніел Одія та Сергій Жадан. Куратором цих читань був перекладач Андрій Савенець.

Після читань відбулася ще одна цікава дискусія «Центр чи периферія?», де взяли участь винятково письменники – Олег Лишега, Сергій Жадан та Даніел Одія. Вели розмову Олександр Бойченко та домініканець, публіцист Томаш Достатні. Вони намагалися з’ясувати, що для письменника є центром, а що периферією і які паралелі можна провести між цими двома поняттями.

Олег Лишега: «Я дуже раджу всім почитати щоденники Генрі Торро. Він був парафіяльним письменником на відлюдді. Людина мусить мати центр в собі, якщо вона знає, звісно, що таке центр. І потім провести через центр координати, де вертикаль – то людське слово, мислення, театр, а горизонталь подібна до бігу оленя, простору, дерев, птахів. Якщо відійти від цього центру далі по горизонталі, то і буде периферія. І це є поезія. Вона надходить із периферії. Це щось таємниче, незрозуміле, незвідане. Колись один китайський поет сказав мені, що поезія – це дистанція. Бо в центрі насправді тісно, там відбувається скупчення енергій».

Сергій Жадан: «Світ не має центру як такого. Найбільш несподівані речі трапляються на периферії. Там немає якогось мейнстріму, але вони цей мейнстрім потім формують. Я завжди із задоволенням відкриваю для себе нові місця, але разом із тим є певні конкретні місця, де я почуваюся гармонійно і мушу час від часу туди повертатися. Я думаю, що мегаполіси і столиці – не для поезії. Великі міста, радше, мають романний темпоритм. Вони створені для демонстрації. Власне тому я і не переїжджаю з Харкова, скажімо, до Києва. Цікаві речі і феномени також відбуваються на периферії. От, скажімо, Василь Голобородько. Він двадцять чи тридцять років прожив у селі Андріанополь Луганської області, де працював вчителем у школі. При цьому він один із найвидатніших і культових письменників другої половини ХХ ст. Я доволі скептично ставлюся до поділів на літературні школи. Крім «київської школи», я би не виділяв більше жодних шкіл. Ця традиція до поділу тягнеться з радянських часів, як поділ на «десятників». От, наприклад, «двітисячідесятників», як на мене, взагалі нічого не поєднує, але мені здається, що це покоління наразі найцікавіше. Воно має найбільше потенції у порівнянні з нами. З цього може вийти цікава література. А може і не вийти».

Наостанок дискусії всі її учасники також поговорили про «житомирську школу» поезії та її представника Володимира Даниленка, який, на жаль, не зміг бути присутній, про Краківську школу критики, а також пошуки коріння, незнання історії українського Сходу та Харкова. Адже, як вважає Сергій Жадан, там ці речі лежать на поверхні, а не під землею – треба лише до них придивитися.

На завершення «Східного експресу» в рамках музичної програми фестивалю Сергій Жадан та група «Собаки в космосі», як завжди, разом дали незабутній та драйвовий концерт, послухати який зійшлося близько сотні місцевих жителів  та гостей фестивалю.

 Підготувала звіт – Тетяна Майборода

Світлини – з офіційного сайту фестивалю, Анни Лазар, Дороти Юліанни Мошибродської