Читомо > Новини > Екс-редактор Esquire: Редакторське свавілля загартовує характер

Новини

Екс-редактор Esquire: Редакторське свавілля загартовує характер

15.12.2014 1 Автор:

13 грудня в Музеї книги та друкарства відбувся авторський курс головного редактора вже закритого журналу Esquire в Україні Олексія Тарасова «Long form: як писати довгі тексти», розрахований як на ще «зелених» авторів, так і на досвідчених публіцистів. Організовував захід ГО Центр літературної освіти. «Читомо» також відвідало курс і вирішило поділитися з вами найцікавішими порадами.

Написання довгого тексту не повинно бути завданням автора. Коли ми говоримо про журналістику, ми все одно маємо на увазі щось лаконічне, мінімум слів, за допомогою яких викладається максимум інформації. Великий текст потрібен у випадку, якщо ви зібрали багато фактажу. Але ж ви не будете, скажімо, дивитися фільм лише через те, що він триває чотири години?

Коли з’явилося поняття Web 2.0, всі подумали: хана, професійні журналісти вимруть, тому що все за них будуть робити прості користувачі інтернету. Але на щастя для нас, цього не трапилося, бо виявилося, що вони не так добре пишуть, не в змозі об’єктивно оцінити побачене, часто переходять на особистості, називають один одного підарасами… Відповідно, відродження довгого тексту – це протиставлення Web 2.0. Що, до речі, дуже дратує західних журналістів, які вважають прагнення писати довгі тексти лицемірством та намаганням виділитися.

IMG_7607-Tarasov

Існує декілька форматів, для яких лонг-форм є дуже прийнятним. По-перше, це профайл – коли ви берете особу, про яку хочете розповісти, обираєте певний кут зору, під яким на неї дивитеся, і розповідаєте про неї історію. По-друге це, звісно, репортаж. Ще є така штука як реконструкція – ніхто досі не може добре цього зробити в нашій країні. Це матеріал, заснований на події, що відбулася або доволі давно, або автор не мав змоги бути присутнім там особисто.

Зараз в Україні найкращий час для журналістики. Незважаючи на те, що увесь час відбуваються якісь страшні речі, для журналістів це – ідеальний час, щоб доносити інформацію. Сюжетів – мільйон: у нас є війна на сході, корупціонери, у нас є нещасний Михайло Поплавський… Куди не ткни – скрізь знайдеться щось цікаве.

Проблема журналістики у нашій країні в тому, що ви не завжди можете знайти адекватну винагороду за докладені зусилля. Ви не маєте мотивації у вигляді грошей, і тому, коли ми говоримо про довгі тексти, які вимагають великих зусиль, це, як правило, подвижництво.

IMG_7526–Tarasov

Всередині 60-х у США з’явилося поняття new journalism. Туди прийшли всякі прекрасні хлопці типу Нормана Міллера і Трумена Капоте. Від початку вони мали амбіції письменників і творили художню прозу. Коли з’явився попит на якісні тексти, і редактори солідних товстих видань збагнули, що вони можуть друкувати це у своїх журналах. Особливість текстів полягала в тому, що вони розповідали реальні історії. І цей феномен стирання граней між художньою прозою та журналістикою назвали new journalism.

Один із найважливіших моментів під час написання великого тексту – крім того, що у вас дійсно має бути багато фактів, це має бути класна історія, яку ви розповісте по-новому. Плануючи текст, ви маєте думати про те, що нового ви розповісте про подію, яка щойно сталася, а стаття про неї вийде друком за місяць. Тобто вам треба або знайти те, до чого ще ніхто не додумався, або витратити на матеріал той час, якого немає в інших.

Багато хто недооцінює «жовту» журналістику. В принципі, всі нормальні люди кажуть – я вище за це, я не можу говорити про щурів-мутантів, які з’їли чотирьох немовлят. Насправді цього й не треба робити. Але ви можете перейняти у «жовтої» журналістики яскраві формулювання, які вам і потрібні. Якщо у вашого майбутнього матеріалу є якесь суперяскраве формулювання, здатне зацікавити вашу бабусю і водночас вашого сусіда – значить, це вдалий матеріал.

Коли ви розпочинаєте роботу над текстом, мусите вирішити для себе, хто ви. Це як у спорті: ви або комфортно почуваєте себе у забігах на короткі дистанції,  або ж ви марафонець –  останньому випадку ви маєте знайти для себе якусь внутрішню мотивацію для того, аби продовжувати. Якщо ви просто хочете написати видатний текст, бо хочете всіх «зробити» – це теж, як не дивно, працює, це нормальна мотивація.

Читайте також: Редактор російського «Коммерсантъ»: Інформаційна війна іде поза межею добра й зла

REdaktor_tarasov2

Дисципліна – важлива річ як у житті, так і в професії журналіста. Якщо ви точно знаєте, що можете створити собі розпорядок дня, дотримуватися його і при цьому ефективно працювати – зробіть це. Якщо ви з тих людей, що не закручують тюбик із зубною пастою, після того, як вранці почистили зуби, – ви не напишете довгий текст, і вам, мабуть, краще за це не братися.

Є така оманлива думка, що журналістика – це творча професія, що журналісти – це легковажні метелики, що пурхають з квітки на квітку і чекають, коли на них згори щось спуститься і вони збагнуть, що настав момент написати статтю. Це не так. Журналіст – це така сама професія, як і монтер, єдине, що монтери роблять, ймовірно, більш практичні речі, які можна помацати.

Коли ви пишете, слід усвідомлювати, що у фіналі це навряд чи буде текст, що увійде в історію і змінить світ, але це не привід для відчаю. Треба співвідносити свої можливості зі своїми здібностями. Якщо ви гадаєте, що можете написати довгий текст – напишіть спочатку короткий. Треба ставити собі на меті хороше, якісне чтиво, а не замахуватися одразу на «Війну і мир». Спілкуючись із редактором будьте готові, що заголовки будуть змінені, з тексту зникне все те, що вам здавалося дотепним. Але редакторське свавілля загартовує характер.

Коли ви пишете про те, що ви пережили, у якийсь момент ваше «я» перетягує увагу на себе. Завжди слід пам’ятати, що ви розповідаєте історію не про себе, а про когось чи щось. Чим непомітніший автор, чим глибше приховані його особисті оцінки того, що відбувається – тим кращим та достовірнішим буде текст, тим більше його будуть цитувати та розшарювати. Коли ви як людина, що має серце, стаєте у тексті на бік однієї зі сторін, ви гробите цим свій текст.

Деталі – це суперважлива штука. З одного боку, текст не треба ними перевантажувати, але з іншого – вони можуть допомагати, прикрашати текст, робити його глибшим. У західній журналістиці є такі спеціальні люди як фактчекери. Вони телефонують героям статті й уточнюють у них деталі: якого кольору був стіл, за яким ви сиділи, яка картина висіла на стіні… В Україні такого нема і не буде, я не знаю, що має статися з нашою журналістикою, аби такі люди з’явилися. Тож слід пам’ятати, що зробивши навіть малесеньку помилку в серйозних речах, ви одразу втрачаєте довіру читача.

IMG_7550_Tarasov

Не продавайте себе занадто дешево. Якщо вам пропонуватимуть купити квитки в кіно за гарно написаний матеріал про фільм – вам це не треба. Ви маєте бути супернезалежним критиком, який сам купить собі квиток на цей фільм, подивиться і напише про нього те, що сам захоче.

Якщо ви, зібравши матеріал, склали його докупи і бачите, що це перевантажує текст – треба позбавлятися зайвого. Навіть якщо це дуже кльова, дуже весела штука, але вона не стосується теми, про яку ви пишете – викидайте, незважаючи на те, що це дуже вдало, цікаво або дотепно.

 Чільна світлина Саша Маслов

Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Комментарі читачів:

  1. 16.12.2014 в 11:47 pm

    Норман – він Мейлер, а не Міллер, а загалом дуже цікаво, багато слушних порад.

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

code

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe