Відео

Протягом останніх двох десятиліть російський журналіст і медіадослідник Андрєй Архангельскій спостерігає за проявами пропаганди в російському інфопросторі. За його словами, сучасна кремлівська пропаганда послуговується архаїчними прийомами, але все одно спрацьовує. Якою є природа пропаганди і чому люди піддаються її впливові в ХХІ столітті, він пояснював під час майстер-класу, що проходив 6–7 березня в Школі журналістики Українського католицького університету. Читомо публікує найважливіші висловлювання спікера.

Про психологічні типи людей, які піддаються пропаганді

Можна виокремити два психологічних типи людей, які найчастіше підпадають під пропаганду. До першого типу належать люди, які не відчувають себе цілісними. Сучасне життя є складним, ти щодня повинен самостійно приймати рішення, брати на себе відповідальність, а на це здатний не кожен. Підсвідомо людина прагне до спрощення життя, спрощення будь-якої психологічної картинки. Якраз оце спрощення і пропонує пропаганда.

Другий психологічний тип – соціальний песиміст. Його спосіб мислення можна охарактеризувати так: усе хороше з людиною вже трапилося. Формально, це відчуття літньої людини, але насправді його так само можна екстраполювати на суспільство загалом. Переконаність у тому, що все найкраще вже написано, сказано, що нічого хорошого від цього світу чекати вже не треба, насправді є звільненням від відповідальності.

Тип соціального песиміста описав Теодор Адорно  у книзі «Негативна діалектика»: «Він знущається з усіх можливих утопій і насолоджується уявленням, що світ не тільки поганий, але що він має лишатися таким. І думати про те, що він може стати кращим, є каригідним злочином».

Майдан викликав ненависть у соціального песиміста, оскільки етичний корінь цього явища полягає в тому, що люди хотіли стати кращими. Водночас згаданий психологічний тип змирився з думкою про те, що людина змінитися не може. Таким є символ віри соціального песиміста – віри в гірше в людині.

Про заперечувальну етику 

Пропаганда не артикулює власних цінностей, вона будується на запереченні: ми не будемо такими, це нам не підходить, цього ми в жодному разі не приймемо, не розмовлятимемо з тими, не дружитимемо з цими – усюди присутня частка «не». Це і є заперечувальною етикою, яка не пропонує власних цілісних концепцій.

Про мілітаризацію свідомості

У СРСР використовували сталу пропагандистську формулу: війна є страшною, тому вона не повинна повторитися. І треба визнати, що друга частина цієї формули є гуманістичною в своїй основі. У нинішній системі пропаганди ця друга частина взагалі зникає, хоча сама система постійно апелює до радянського досвіду.

Аналіз творів кінематографа, які фактично будуються на матеріалі Другої світової війни, показує, що мілітаризація свідомості з’явилася не вчора, вона була вихована. Можливо, це робилося несвідомо, але фільми, покликані, здавалося б, виховувати патріотизм, насправді є просто прославленням війни. Це називається естетизацією війни, гуманістична складова повністю зникла і зосталася гола війна як така. Як результат, з’явилося уявлення про те, що війна – це природно. Той таки тип соціального песиміста в таких випадках говорить: «Що вдієш, війна – це страшно, але людство зажди воювало».

За 23 роки існування нової Росії так і не відбулося розмови про мирні цінності. Люди не мають досвіду мирного життя. А що таке мирне життя? Це суцільні складнощі, де щодня і щогодини ти повинен вступати в комунікацію з іншими і знаходити рішення проблеми мирними способами.

Про ірраціональну сутність пропаганди

Ви не можете просто так розібрати пропаганду на шматочки і проаналізувати. Коли ти намагаєшся пояснити її, користуючись раціональними аргументами, у тебе нічого не виходить. Ти розумієш, що можеш розглядати її на прикладах окремих слів, набору тем, особистій участі ведучих, але все одно тобі чогось не вистачає, все одно в цьому є якась таємниця. Пропаганда не така проста, як здається. Її фокус в тому, що вона ірраціональна, вона зачіпає такі сфери людської свідомості, що це вже область сну. Тут потрібний новий Фрейд.

Про те, чим пропаганда приваблює її виконувачів

Для державних медіа пропаганда в парадоксальному сенсі є звільненням. Люди, які там працюють, постійно перебувають у системі заборон і повних обмежень. До прикладу, влітку я писав статтю про те, чим відрізняються українські ЗМІ від російських. Суттєва різниця в тому, що українські медіа не забувають сварити власну владу. Російські державні ЗМІ обмежені в критиці влади. Нестача в м’ясо-молочному виробництві – приблизно таким є рівень критики з їхнього боку. Тому, як тільки з’являється Україна, про яку можна говорити все, ясна річ, зі знаком мінус, то це, в парадоксальному сенсі, є звільненням. Адже для будь-якого журналіста, яким би він не був провладним, момент свободи і її обмеження є суттєвим. Коли ти постійно себе стримуєш, твоя професія втрачає сенс. Водночас в описах України ти можеш змагатися сам із собою та з іншими у пошуках гіршого, ти можеш бути щирим, творчим тощо. Саме тут і працює момент привабливості.

Пропаганда – це дійсно розкіш з психологічного погляду, вона потребує повної віддачі, адже ти повинен ненавидіти когось понад міру. Хай там як, людині це чомусь приносить задоволення. Пояснити це можна тим, що людина в раціональному світі має потребу у великому вчинку, широкому жесті.

Про те, що здатне знищити пропаганду

Пропаганду руйнує складність. Візьмемо до прикладу, вибори до Верховної Ради України у жовтні минулого року. Тоді відбулася дивна річ. Пропагандистські ЗМІ, які взагалі ставлять під сумнів існування України як самостійної держави, раптом починають розповідати про те, що в Україні проходять вибори, у яких беруть участь багато партій, які супроводжуються скандалами тощо. Виходить, що одна картина світу накладається на іншу, виявляється, що Україна – це щось складне. Звісно, це подається як безлад, але насправді це ускладнення картини світу. І от, до прикладу, коли радіо вчергове переповідало про новий поворот політичної боротьби, у студію телефонує слухач (адепт пропаганди) і говорить: «Навіщо ви все це розповідаєте? Адже там пекло». Виходить, була цілісна картина світу, що там пекло, бендерівці, і тут раптом з’ясовується якась складність. Людина підсвідомо відчуває, що тут якась засідка, відбувається щось не те. Отож, як тільки розмова ускладнюється, пропаганда втрачає свою силу, знищує саму себе.

Про теперішні тенденції в проявах пропаганди

Головна тенденція пропаганди – її ускладнення, вона вже не може оперувати звичайними лобовими прийомами. Можна вважати перемогою те, що Україна перетворилася з об’єкта на суб’єкт і дозволила пропаганді ускладнитися, позбавивши її запеклого, нелюдського напору.
Вважаю, що пік пропаганди вже минув – він припав на березень-квітень минулого року. Пропаганда не може весь час брати високу ноту, це занадто сильні ліки для психіки. Активна фаза пропаганди тривала 2–3 місяці, а потім вона змушена була вже набувати інших рис, раціоналізуватися.

Прийоми пропаганди

Емоційна залученість. Для пропаганди важливо не те, про що вона говорить, а те, що вона замовчує. Потрібно створити атмосферу таємної змови, до якої залучаються слухачі. У такій атмосфері ми з вами розуміємо про що йдеться, але прямо не говоримо про це. Це пропозиція зіграти в таку собі гру – недомовку. Слухачу приємно грати в неї, адже він відчуває себе частиною спільної змови.

Говорити про інших. Російська пропаганда завжди говорить про інших – Україну, Європу, США, про весь світ, але не про себе. При чому говорить про іншу країну так, наче вона належить їй.
Досі близько 50 % ефірного часу пропагандистських ЗМІ присвячено розмовам про Україну. Це вже розмови не на рівні «хунти» й «каратєлєй», пропаганда ускладнилася за останні півроку, почала підбирати пристойніші слова, виробила нові правила гри, хоча суть її лишається такою ж.

Екстраполяція недоліків. Недоліки будь-якої системи перетворюються в недоліки, що властиві тільки тій системі, яку критикують. Наприклад, ми знаємо, що в Києві на Майдані, під Верховною Радою люди постійно проти чогось протестують. І от будь-яка дія, пов’язана з виявом політичної позиції, подається як свідоцтво близького краху всієї України. Але ж той факт, що люди виходять, є ознакою демократії. Це свідчить про те, що люди мають право протестувати де завгодно, без узгодження з владою.
Насправді у пропаганди не так багато можливостей говорити про щось, вона перемикається в той чи той регістр, але кількість цих регістрів обмежена розмовами чи то про світову революцію, чи про близький крах західної системи, чи про розчарування у демократії загалом.

Дзеркальність. Усі знаємо історію про актора Порєчнікова. На той момент пропаганда все ж не наважилася його виправдовувати. Натомість пропаганда чинить так: вона не займається Порєчниковим, а вигадує дзеркального героя, яким став актор Зеленський. Уже за кілька днів після випадку з Порєчниковим російські медіа починають активно обговорювати Зеленського, який озвучив якийсь жарт про російських родичів. Це усвідомлений крок, спроба знайти таке ж «зло» на іншій території. До зла під іменем Порєчников, якого не можна виправдати, знаходиться паралельне зло – Зеленський. Хоча їхні вчинки не порівнювані.

Відволікання уваги. Близько до попереднього підходить ще один принцип, який би я назвав ефектом збитого Боїнга, коли для того, щоби виправдати представників ДНР, наводиться відразу кілька версій, які можуть навіть суперечити одна одній. Коли ти хочеш приховати правду, ти маєш представити якомога більше версій, спрямовані не на пошуки істини, а на те, щоби взагалі «заговорити» простір.

Нестійка етика. Ще одним важливим психологічним моментом є те, що нинішні пропагандисти не вірять до кінця в те, що вони говорять. Пропагандист відтворює вже загадані штампи, але при цьому завжди готовий перетворити усе це в жарт, «зіскочити». Це теж ухиляння від відповідальності, бо людина розуміє, що достатніх доказів для описаної нею картини світу не існує. Це гра, що триває до тих пір, поки виконувачі відчувають, що їхні думки поділяє більшість. Як тільки вони втрачають свою впевненість, то відразу здаються.

Гра слів. Сучасна міжнародна система у разі виникнення таких об’єднань, як ДНР і ЛНР, спромоглася лише на дефініцію «самопроголошені республіки». Водночас у російських медіа час від часу зринає формулювання «проголошені республіки», що є за своєю суттю абсурдними. Це інфантильне намагання всіма засобами надати самопроголошеним республікам більше легітимності. Натомість словосполучення «київська влада» є спробою відокремити владу від народу.

Відеозаписи майстер-класу Андрія Архангельського в УКУ 6–7 березня

Читайте також: Філософи про культуру й пропаганду: конспект найважливіших цитат

У матеріалі використано інформацію із сайту Школи журналістики УКУ

Світлини Олександри Чернової

Чільне фото з ресурсу csmart.org.ua