Читомо > Майстер-клас > Експерименти автофікціонального письма

Майстер-клас

Експерименти автофікціонального письма

17.03.2016 0 Автор:

Писання про себе має давню традицію і багату історію в світовій культурі. Воно продовжує свій розвиток, проходячи найнесподіваніші жанрові трансформації. Читомо відвідало першу лекцію курсу про жанр автофікції, автобіографічні тексти та графічні романи «Auto-photo-fictio-graphy», куртором та лектором якого є літературознавець Тігран Амірян. Організатори лекторію – літературна майстерня Bartleby&Company та OK projects.

 

Жанр чи спосіб прочитання?

Автофікціональність – це спосіб інтерпретації автобіографічних текстів в історії літератури, а також новий тип інтерпретації власного письма та орієнтир для авторів, які шукають способи саморепрезентації, одночасно перебуваючи в полі літератури.

Він охоплює різні типи письма – йдеться не лише про тексти, а й про візуальне письмо. На сьогодні це популярний жанровий і дискурсивний напрямок, який складно пояснити з погляду класичної жанрової класифікації.

 

 Це насамперед спосіб прочитання, а не написання твору.

Мемуаристика, роман-спогад, роман-пошук, роман-дослідження, роман у листах, белетризовані роман – всі ці жанри можуть бути автофікцією. Адже автофікціональность – це тип письма. Якщо є якийсь спосіб метамовного відсторонення від оповіді, якщо є акцент не тільки на біографії, але і на написанні цієї біографії, то текст в будь-якому з цих жанрів стає автофікцією.

Як народжується читач?

Уперше ідея автофікціональності як жанру прозвучала в 1960-70-ті рокі – в дуже особливий час для французької культури та філософської думки. Саме тоді відбувався перехід від структуралізму до постструктуралізму, змінювалися підходи до інтерпретації, прочитання. Критики вважали, що текст – це потік, який йде від автора. У 1967 році французький філософ і представник структуралізму Ролан Барт запропонував концепцію смерті автора, яка кардинально вплинула на розуміння літератури й літературності. Він виступав проти традиційної літературної критики у своїх ранніх роботах.

 

Барт був упевнений, що зі смертю автора народжується читач.

 

За концепцією Барта, текст – це не лінійний ланцюжок слів, багатовимірний простір, де поєднуються між собою і суперечать один одному різні види письма, жоден з яких не є початковим. Його теорія вільно зсуває точку відліку з фігури автора до читача. Читачеві дозволяється нескінченно інтерпретувати текст, зокрема автобіографічний, який має безпосереднє відношення до фігури автора й зітканий з різних типів письма.

12794676_835913216530677_6413826633228692836_o

Читайте також: Романізовані біографії Селінджера, Кеннеді, Гойї та інших

За два роки французький філософ Мішель Фуко на засіданні Французького філософського товариства прочитав промову «Що таке автор?». У ній філософ вказував не тільки на зникнення фігури автора, а й наголошував, що література від початку була пов’язана зі смертю. Це дуже важлива теза в контексті автофікціональності.

Фуко також стверджував, що між альтер-его в автобіографічному романі й письменником може бути дистанція. Будь-яка атобіографія маркується пізнанням читача біографії персони, деякої кількості збігів між його знаннями про життя автора і подіями в романі.

Заглиблення читача у світ героя стає вторинним, допоміжним текстом для надання певного літературного статусу роману.

 

Поява поняття автофікціональності

Автофікціональність від початку є не так теоретичною концепцією, як жестом, реплікою художнього, фікціонального (вигаданого) дискурсу в бік наукового дискурсу.

Вперше термін «автофікція» вжив французький письменник Серж Дубровськи в 1977 році в своєму романі-репліці «Син». Головну роль у ньому виконує не так текст, як паратекстуальна частина твору.

Зокрема письменник зазначав: «Перед вами вигадка абсолютно достовірних подій і фактів, якщо бажаєте, автофікція, в якій мову авантюри довірили авантюрі мови». Дубровськи називав автофікцію терплячим онаністом, який намагається змусити інших розділити з ним задоволення. Й у цьому є правдиве зерно, адже перші експерименти в цьому жанрі були пов’язані з психоаналізом. Самоаналіз – найскладніша категорія для психоаналізу. Говорити й писати про себе означає вигадувати себе.

 

Письмо про себе завжди вибудовується з допомогою іншого дискурсу.

 

Дубровськи жив між Парижем і Нью-Йорком, тож був в курсі літературного життя обох країн. У США, майже водночас із появою концепції автофікціональності у Франції, виник жанр нового журналізму, який часто називають літературним журналізмом або креативним нон-фікшн (у пресі з’явилися розгорнуті есе, авторські колонки і статті, розраховані на елітарного читача). Його родоначальником став американський прозаїк Трумен Капоте. В 1966 році вийшов його роман «З холодним серцем», який започаткував жанр, який називають документальним романом.

12841157_835913136530685_6366248435391852338_o

Читайте також: «Вигадані поети» Андруховича і його студентів 

Саме з Капоте виникає поняття нон-фікшну. Твори в жанрі нового журналізму писали Томас Вулф та Норман Мейлер. І експеримерти з автофікцією, і новий журналізм були обумовлені кризою репрезентативних можливостей романного жанру.

Що почитати:

Найбільше інформації про автофікціональну літературу зібрано на інтернет-ресурсі autofiction.org

Світлини Олексія Темченка
Чільна світлина pile-ou-face.net
Поделиться в facebook'е Поделиться вконтакте Поделиться в twitter'е

Щоб залишити свій коментар, будь ласка, увійдіть через аккаунт Vkontakte чи Facebook

*

code

Соцмережi
artarsenal bookforum publish messe