uncategorized

Останнім часом у книгарнях з’явилися щонайменше три варті уваги перевидання української прози часів Розстріляного Відродження. Це книжки Михайла Могилянського, Володимира Гжицького та антологія тодішніх детективів «Постріл на сходах». Усі твори сьогодні маловідомі (та й автори в принципі теж) і в певному сенсі будуть для сучасного читача новинками. Читомо підготувало огляд перевидань українських детективів, інтелектуальних романів і оповідань 1920-1930-х років.

Шлях до детективу

Постріл на сходах. Антологія детективної прози 20-30-х років XX століття / Упор. Ярина Цимбал. – К.: Темпора, 2015. – 528 с.

У передмові «Народження українського Холмса» упорядниця Ярина Цимбал чесно попереджає, що далеко не в усіх творах антології буде дотримано чистоти жанру. Інакше кажучи, якщо ви затята прихильниця чи прихильник детективів, і ваш стандарт – не нижче Агати Кристі, то є великі сумніви, чи потішить вас ця книжка.

Оповідання Дмитра Бузька й Гео Шкурупія взагалі важко назвати детективами. Хоча детективний елемент у них і присутній. Тут набагато цікавіше стежити за конструкцією, побудовою тексту, за змальованими сценами, ніж за процесом розгадування таємниці. Статичні та яскраві, мов спіймані спалахом блискавки (яка й справді супроводжує події оповідання «Провокатор»), картинки в Шкурупія. Стрімкі грайливі течії сюжету в Бузька. Що ж, саме такого можна було чекати від прози двох переконаних авангардистів. Але все ж у випадку Шкурупія проза помітно поступається поезії, а у Бузька вершиною залишається не оповідання «Льоля», а таки роман «Голяндія». Дететктивістів із них не вийшло.

Значно «ближчий до діла» – Юрій Смолич. Та цей письменник за першої ж нагоди радісно тікав із детективного простору в пригодницькі та фантастичні прерії, як тікала героїня його повісті «Господарство доктора Гальванеску» з моторошного й незрозумілого маєтку скаженого злого генія науки на волю. Ця повість – найкраще з доробку Смолича, представленого в антології. У ній є і дух, і масштаб, і темперамент, і тремтлива загадковість. Молода жінка береться дізнатися таємницю доктора Гальванеску, який на своїх закритих для стороннього ока землях у Бессарабії зумів досягти неймовірного прогресу в сільському господарстві. Банальний науковий візит перетворюється на жаску пригоду зі стріляниною, погонями, таємними лабортаоріями і навіть зомбі. Окремо відзначимо, що значна частина цих зомбі походить із української еміграції.

На чистий детектив у Смолича схоже оповідання «Півтори людини». В ньому інтригу закручено навколо будівництва знаменитої електростанції ДніпроГЕС. На інженера, що працює на цьому проекті, стратегічному й важливому з точки зору як економіки, так і міжнародного піару, нападають злісні контрреволюціонери. Вони хочуть украсти секретні документи з будівництва, а може, і зірвати зведення ГЕС. Парочка бойовиків, щоб відволікти увагу наївного роззяви-інженера, імітують для нього інцест.

Третє оповідання Смоличевої добірки – «Мова мовчання» – видається банальнішим і трохи недолугим у «психологічних» спробах. Утім, історія з нелегальними абортами, що лягла в його основу, сама по собі цікава і характеристична з історичної точки зору.

Читайте також: Як 105 письменників, художників і філологів сповідались і брехали про себе

Безумовно найкраща частина антології «Постріл на сходах» – оповідання Юрія Шовкопляса, об’єднані в цикл «Проникливість лікаря Піддубного». Лікар із санаторію на Харківщині, Михайло Піддубний, добряче нагадує міс Марпл. Так само м’яко він переконує міліціонерів і свідків злочинів у речах очевидних, але очевидних тільки йому. Зі смаком обставлено й більшість злочинів. Із загадкою, з моторошними та незрозумілими деталями, з хибними натяками на розв’язок задачі. Особливо несподівані й зворушливі в цих оповіданнях звертення до фройдівських мотивів підсвідомого, тлумачення снів тощо. Загалом симпатичним творам Шовкопляса шкодить впадання в схематизм, особливо «на поворотах». На схематизм, правда, приречене тією чи тією мірою страждати будь-яке чи майже будь-яке детективне оповідання: жанр дає замало простору для детективу. Але від цього не менш прикро, коли лікар Піддубний переможно видобуває з кишені, наприклад, трафаретне пропагандистське пояснення, здавалося, далекого від ідеології злочину, і виявляється правий.

Ефектний, динамічний і вигадливий Юрій Шовкопляс, як на мене – головне умовне відкриття антології. Умовне, бо Шовкопляс не зазнавав репресій чи заборон творів, але в сучасній Україні його або не перевидають, або коли й перевидають, то так, що цього ніхто не помічає. А «Постріл на сходах» наводить на думку почитати письменника ще.

Незграбні ідеологічні кліше та невиробленість детективного жанру в українській літературі двадцятих років – ось головні проблеми антології. Тому вона здебільшого зацікавить любителів історії літератури, поціновувачів нестандартних стилістичних нюансів, аніж стандартну аудиторію детективів.

Читайте також: Деструкція конструкції в експериментальній прозі

Честь по-модерністськи

Михайло Могилянський Честь. Вбивство: вибране. – К.: Академія, 2015. – 208 с.

Назва книжки поєднує назви двох його найвідоміших творів. «Честь» справедливо вважається центральним текстом україномовної спадщини Михайла Могилянського (в нього ще є чимало російських творів, зокрема й спогади про життя російської літературної богеми – символістів та всіляких інших «декадентів» напередодні революції). Це доволі яскравий роман з елементами інтелектуальної прози, з притаманними своєму часу формальними експериментами, з інтертекстуальною грою.

В центрі роману – видатний хірург. Він має в міру оригінальний стиль життя, доволі категоричні позиції. Серед яких і зведене в абсолют поняття честі, зокрема, професійної сумлінності. У цій темі вгадується діалог (може, і дещо пародійний, хоч тут важко однозначно сказати) з творами Володимира Винниченка, з його концепції «чесності з собою». І ось, поринувши в любовну історію, лікар, як йому здається, під час однієї операції втратив рівновагу й витримку, що призвело до смерті пацієнта.

Цей достатньо драматичний сюжет супроводжується і розважаннями про «статеве питання», і, сказати б, «дрібним ніцшеанством», але й – що цікавіше – яскравою образністю й настроєм, цікавою грою з літературним та інтелектуальним контекстом двадцятих років. Джерела цитат і портретів окремих персонажів Михайла Могилянського можна довго й азартно відгадувати. Є в «Честі» й інші забавки, приміром, «оголення прийомів», коли письменник демонстративно й іронічно пояснює, «розжовує» щойно використані літературні засоби.

Оповідання «Вбивство» радикально слабше. Це символічна історія про вбивство колишнього провідника нації, який не виправдав покладених на нього сподівань. Сучасники під провідником упізнали Михайла Грушевського. Через це навколо Могилянського вибухнув справжній політичний скандал. І все могло для нього дуже погано закінчитися, тож він мусив каятись і запевняти, що його неправильно зрозуміли. Цей політичний контекст, схоже, єдина причина слави «Вбивства».

Оповідання Михайла Могилянського (їх у книжці є ще декілька) менш цікаві, ніж роман «Честь». Для загального розвитку цілком вистачить прочитати одне з них. Там ви знайдете весь набір, характерний і для решти текстів. І суїцидальні мотиви, і ніцшеанські метання, і постійна подорож, і боляче фетишизована любовна пристрасть.

 Читайте також: Крістофер Лінд про феномен шведського детективу

Алтайські колонізаційні іносказання

Володимир Гжицький Чорне озеро (Кара-Кол). – К.: Академія, 2015. – 352 с.

«Чорне озеро» – таке собі романізоване дослідження культурної колонізації, модернізації та національної свідомості. Провести це дослідження Гжицький вирішив від гріха подалі не на українському матеріалі. Події роману розгортаються в далекому Алтаї. Ефект такого рішення для автора мав бути подвійний. По-перше, хоч якось відгородитися від дуже можливих обвинувачень у політичних «ухилах». По-друге, зіграти на популярній у той час темі екзотики східної частини Радянського Союзу.

У курортне містечко здалеку приїздять двоє гостей: художник-росіянин та інженер-українець. Наш із вами земляк береться до праці – хоче спроектувати на гірській річці гідроелектростанцію, натхненний успіхами вже згадуваного в цій статті ДніпроГЕСу. А художник потихеньку малює, нудьгує і закохується в місцеву красуню. Ясна річ, обоє невдовзі стають причиною інтриг і конфліктів. Любовна історія відкритої наївної провінційної дівчинки та богемного столичного художника в пошуках розваг розгортається абсолютно стандартно. Конфлікт культур та ідентичностей відбувається складніше. З одного боку Гжицький змалював різні типи «колонізаторів». Тут є і байдужий, зверхній, але ввічливий художник. Є інженер, який щиро вірить у відродження алтайців, яке настане завдяки радянізації. Є, нарешті, відверті російські шовіністи. Так само неоднозначно зображений бік «колонізованих». Справжні «контрреволюціонери» і «буржуазні націоналісти» – шамани та мешканці глухих сіл. Темні, злі, забобонні п’яниці й ксенофоби. Вони хочуть убити художника й інженера як символічні фігури російсько-радянської влади. Решта алтайців ніби вагаються між двома протиборчими силами. А деякі з них, більш асимільовані, роблять рішучий вибір на користь зовнішньої модернізації.

Де та золота середина, в якій і полягає національна ідентичність, і відбуваються зміни, осучаснення країни? Вочевидь, саме на це питання шукав відповідь Гжицький. Супроводжуючи свій пошук досить-таки захопливими пригодами в горах.

Книжка створила чимало труднощів для автора. Як вважають дослідники, вона зіграла не останню роль у його арешті. Навіть обережні й цілком собі лояльні до радянської влади роздуми Гжицького виявилися підозрілими та в поєднанні з біографічними фактами (походження з Галичини, участь в армії УГА) повели письменника до сталінських таборів.

Отож, «Чорне озеро» залишається за сьогоднішніми мірками помітним документом доби. Зберігає книжка й політичну актуальність, зокрема для нинішньої України. Але говорити про неї як про блискучий і дуже самобутній з художньої точки зору твір було би перебільшенням.

 Читайте також: Бриних: українська література має бути зажерливою і загрібати все

Останні перевидання прози 20-30-x років, таким чином – це вже явно не видобування незнаних чи забутих шедеврів, а скоріше, розширення горизонтів за рахунок творів дуже різного рівня. Творів часом занадто прямолінійно й нудно ідеологізованих. Добре, що таке розширення відбувається. Воно дозволяє багато чого зрозуміти і в тодішньому житті нашої країни, і в джерелах сьогоднішніх літературних та не тільки літературних процесів. Що ж до шедеврів… Лишається сподіватися, що не всіх їх іще вигребли по архівах і закинутих часописах минулого століття.