Інтерв’ю

Протягом кількох останніх років у  Юлії Мусаковської вийшло кілька книжок, і цього року ми чекаємо наступної. Як говорить сама авторка, у неї «відбувся відхід від тієї метафористики, яка була притаманна в свій час», поезія змінилася, як і сама авторка. Про її рух, поступ і пошуки – у розмові у тернопільському Бункермузі.

– З останніми подіями в українському літпроцесі ти кидаєш в соціальних мережах деякі тексти на осуд, які мене зацікавили, – наскільки ти відчуваєш дистанцію між своїми книжками?

– Це досить цікаве запитання, наприклад, між останньою книжкою або тим рукописом, який ще не опублікований, та моєю першою книжкою досить велика прірва, хоч між ними і небагато років, мені так здається, що років з десять.

– А на скільки ти зростала зі своїми книжками, або можливо не зростала, а на скільки ти змінювалася?

– Мені здається, що у мене великий розрив між другою та третьою книжками, друга книжка «Маски», яку свого часу Наталка Білоцерківець назвала «порою репетицій».  А в той час як книжка виходила і писалася передмова тією ж Наталкою Білоцерківець, в мене вже був рукопис третьої, тобто він був в роботі, я і зрозуміла, про що вона говорить, тому що ті тексти вже дуже відрізнялися, були кардинально іншими. І ось «Полювання на тишу» –  перша усвідомлена книжка, за яку мені несоромно. Хоча й за «Маски» мені теж не було соромно, але я не відчувала її ваги. В ній було багато цікавих окремих моментів, але як цілісну книжку я її не сприймала.

– Куди прямує зараз Юлія Мусаковська, що відбувається з твоїм текстом?

– Ти знаєш, завжди дуже важко себе оцінювати – зі сторони оцінювати значно легше. Я завжди прислухаюся до тих людей, чия думка мені важлива, з якими близько спілкуюся, і мені здається, вони помічають більше. І ось коли вони мені говорять свої думки, то я повертаюся і аналізую їх – це слушно. Так, наприклад, ти, напевно, помітив, що відбувся відхід від тієї метафористики, яка мені була притаманна в свій час. Що ще відбувається, мені здається, що в контексті тих подій, які зараз в Україні, відбувається повне переосмислення всього, як на рівні суспільства, так і на індивідуальному рівні автора, тобто ми переосмислюємо ті речі, які нас оточують, які нас стосуються. Тому що в такий час починаєш відсіювати зерно від полови –  те, що є важливим, а що є другорядним. Я не знаю, чи це є чимось поширеним чи це є тільки моє, але, власне, зі мною це відбувається. Часто для мене важливі якісь несподівані речі, тому  я не можу сказати, куди я рухаюсь, оскільки інтуїтик і рухаюсь туди, куди мене несе.

Про поезію Ці вірші тонкі, а водночас жилаві й м’язисті — отже, поетична майстерність беззаперечна; у своїй серцевині вони — метафізичні, а їхня конкретика і реальність розмиті до тої міри, на яку може собі дозволити сучасний поет, зберігаючи свій голос і мовчання у амфорах силабо-тоніки. Усі янголи, риби, леви, сніги, дощі відкриваються Мусаковською заново, наче б то не було до неї цих слів та їх значень, а еротичні зони міст і тіл відверті, як молодіжний сленґ.

Василь Махно

– У тому зв’язку хотів запитати про твою версифікацію, які ключові аспекти в своїй версифікації ти бачиш або над чим ти більше працюєш, що в тебе викликає найбільші труднощі?

– Я взагалі не маю труднощів, коли пишу вірші. Для мене трудність полягає в тому, щоб все ж таки вхопити емоцію та правильно передати, саме такою, якою вона народжується всередині. У мене все завжди починається з емоції, тому в мене багато текстів дуже швидко написані.

– Ти контролюєш цей процес?

– Я мушу контролювати, мушу їх своєчасно зловити, тому що іноді емоція з’являється на дуже коротку мить, і ти маєш цей шанс або ти його втрачаєш.

– Ти повертаєшся до своїх сирих текстів?

– Повертаюся і проговорюю до того моменту, поки зрозумію, якими вони мають бути, тобто справжніми. Для мене головне , щоб тексти були справжніми: якщо я почую фальш, тобто якщо я не вірю хоча б одному рядкові, то я його далі проговорюю, поки він не стане таким, як має бути:  «вода камінь точить».

– Чи віриш взагалі у розвиток поета, чи почуваєшся сама в прогресі?

– Я, напевне, почуваюся в прогресі, але, мені здається, це не моя заслуга, це відбувається поза автором без його важкої над тим праці, це якийсь такий природній розвиток: він або є, або його немає.

Юлія Мусаковська ловить свого читача на голос, який вилонює із усього цього довколишнього галасу і веде за собою, підбираючи слова, як хлібні крихти, щоб знайти дорогу до себе.

Галина Крук

– А якщо говорити більш загально, є такі автори, які залишили у літературі дві книжки і зникли, вони якось помирають для літератури, живучи при цьому фізично, чи, що, власне, відбувається?

– Як колись казала Галя Крук : «Якщо тебе півроку немає у полі зору літературної спільноти і читачів, то ти зникаєш». Потім знову змушений напрацьовувати, і мені здається, що це правда, тому що зараз настільки великий потік інформації і тих самих авторів з їхніми творами, це як стрічка фейсбуку, яка дуже швидко рухається догори і промотується, якщо так можна сказати. Тому ці автори зникають, але іноді, маючи ці дві книжки або одну книжку, вони підтримують зв’язок із своєю аудиторією різним чином, залишаючися далі актуальними.

– Так, але це мова про маркетинг. А що відбувається в самому авторі. Наприклад, в тебе з’явилося кілька книжок, ти змінюєшся, я розумію, ти не можеш сказати, що з тобою буде далі, але ти маєш досвід спілкування з іншими. Наприклад, в моєму досвіді є багато письменників із кількома хорошими текстами, але без виданих книжок. Тобто вони вже померли для літератури. Чи є прогрес чи мова про якусь зміну стану?

– Мені теж здається, що це хвиля, на яку ти стрибаєш і вона тебе несе, або ти на неї не стрибаєш і шукаєш мушлі з перлами, і тебе пре вже від цього. Деякі автори йдуть дуже сильно в занурення і починають досліджувати або себе, або ті самі аспекти мови, і тоді їм важко бути гнучкими. Для того, щоб щось таке витворяти з мовою, потрібно бути достатньо гнучким , вміти виходити з себе та бути поза собою, розуміти, що робиться навколо, і знову-таки – повертатися в себе. Так само про зв’язок з аудиторією – текст сам по собі не є тільки текст, це є завжди персона автора і його зв’язок з аудиторією. Тому іноді буває – досить хороші тексти і автори, які не можуть наблизитися до аудиторії або не хочуть, і це теж дуже впливає на те, чи вони є затребуваними, і це так само впливає на їхнє зростання. Тому що дуже часто автора мотивує та реакція, яку він отримує за свої твори.

Асоціативність є головним чи одним із головних принципів поетики Юлії Мусаковської. Звідси й класична густа метафоризація художнього простору, що непогано надається до ігор у «відгадування». Поза сумнівом, особливо цікаво виходить,  коли ця насичена метафорика й асоціативна механіка руху тексту сполучається з психологічними моментами. Особливо зважаючи на те, що письмо Мусаковської насправді, попри все, не герметичне, а динамічне, зорієнтоване назовні, навіть на сюжет, хоча це далеко не відразу помітно.

Олег Коцарев

– Як ти сприймаєш актуальний літпроцес? Є автори, яких ти читаєш, які тебе захоплюють або нервують?

– Мені подобається, що в нас з’являється різноманітність стилів, тематик, підходів в тому, що ми починаємо експериментувати. Є такі автори, яких починаєш читати і тобі здається, що це дуже вправні переклади з європейських мов. Подобається, що молоді все більше розсувають ті рамки, що є, мене це дуже надихає.

– Молоді автори зараз промацують синтетичні жанри, тобі як реципієнту подобаються експерименти музикантів із поетами..?

– Як маркетингова складова – це працює дуже добре, перехрещує також аудиторії, це правильно, тому що одні й інші відкривають щось нове.

– Ти не випробовувала себе в тому?

– Ще не мала нагоди, але в мене є такі ідеї, наразі ще не оформила для себе цілісного бачення і вигляду. Але це має бути достатньо органічне поєднання – воно не може бути за типом «запросити просто знайомих музикантів і зіграти». Це повинні бути два всесвіти, які можуть взаємопроникати, розуміти один одного, в іншому ж випадку – це буде штучно, а я не люблю нічого штучного.

– Читаючи твої книжки, слідкуючи за тим, що ти робиш зараз, мені цікаво, чи визнаєш авторитети і які корені твоєї поезії?

– Досить складне питання, ти знаєш, просто я виросла, як будяк, я не була при жодній літстудії, літературних тусівках.

–  Ти групуєшся чи не вмієш?

– Я знову-таки роблю це не через угрупування, а через свою особисту прихильність до людей. Тобто якщо та людина мені є чимось близька, то я групуюся. Просто ж заради якоїсь високої мети навряд чи я б могла з кимось згрупуватися, навіть якби мета була дуже високою. Мені потрібно якась така суголосність, і, власне, це є критерієм.

– Чия версифікація тобі ближче?

– Взагалі не можу сказати, чи мені є хтось ближче.

– Я, наприклад, перечитую певних авторів, хоча й давно вбив їх для себе як поетів, але це мені щось дає, чи маєш ти для себе щось подібне?

– Я більше слухаю музику, зараз в мене така хвиля – переслуховую музику 60-х років, заглиблююсь в історію року. Намагаюсь для себе відкривати нову музику, і мені здається, що створене раніше, мені якось більш лягає, але є ті речі, які я не втомлююся слухати, – Rolling Stones, Deep Purple. Напевне, тема впливу музики є цікавою окремою сферою, наприклад, в мене під впливом музики написана ціла поема…

– І на кінець, які очі тебе слухають на поетичних вечорах, коли ти читаєш, хто ховає очі, а хто на тебе дивиться, хто взагалі приходить?

– Мене завжди дивувало, що приходять послухати різні люди – від студенток і до бабусь. Якось до мене приходили поважні пані, бібліотекарки, викладачки. Тобто, довгий час я була в літературі, але в мене була дуже обмежена кількість заходів, можливо, був якийсь певний страх. В один прекрасний момент я перестала боятися, не знаю, чи це залежить від впевненості чи природній процес, зрозуміла, що відчуваю публіку і мені подобається її віддача, люблю говорити перед аудиторією, відчуваю зв’язок, і це добре, тому що воно мене підживлює. Я сподіваюся, що така фестивальна весна, як цього року, стане традицією.

Слухати розмову:

Авторка фото Наталія Раїник