Інтерв’ю

Побачивши обкладинку книжки «Терапія злочину» Зигмунта Мілошевського, відразу зрозуміли: знайомство з її дизайнером має відбутися. Коли саме – це була лише справа часу. Передбачення збулись, тому ми поспішаємо і вас познайомити з Ярком Філевичем, молодим плакатистом, дизайнером і графіком. Ярко бавиться з Adobe–інструментарієм, але не полишає скетчбук і грифельний олівець. Він робить плакати для Львівській філармонії, та мріє оформити агітаційні плакати наших політиків. А ще – виховує сина і доньку та любить подорожувати. І це далеко не всі його ідентифікації.

Ім’я: Ярко Філевич
Вагоме досягнення: 6 років без ТБ
Яскраве враження: перегляд «Серце Янгола» у 8 років
Недавно прочитане: Манкель Генінг «Повернення танцместра»,
Міхаель Вінтергофф «Маленьким тиранам  – ні!»,
Ворен Еліс і Стюарт Іммонен «Nextwave»
Плани на вечір: ой, а я так заздалегідь не планую

«Скетчбук, грифельний олівець, чорний папір і скальпель – завжди в моїй торбі»

(про освіту-практику)

– Наскільки я знаю, ти навчався у Львівській академії друкарства, а потім тобі пощастило потрапити на програму «Gaude Polonia». Зможеш порівняти, чого навчили тебе тут, а чого у Польщі? Підходи тощо?

– Знаєш, перед Академією друкарства я закінчив поліграфічний технікум. І там я набрався дійсно унікальних навичок – я навчився складати книжки ручним набором і навчився працювати на лінотипі. Вкінці 90-х це ще були цілком реальні знаряддя поліграфії і першу свою афішу я склав, власне, ручним набором з величезних гартових літер. А після того були комп’ютери, офсетний друк, Академія друкарства – і всі мої прекрасні навички, здобуті протягом 4 років, виявились анахронізмом. Весь той старий типографічний процес був так злагоджений протягом століть, що виглядав як робота мурашок чи бджіл, – і раптом БАЦ! Повний бардак з комп’ютерами, фотовиводами, програмами Adobe.

Те, що відбувається з поліграфічною продукцією, – це постійний пошук і розвиток. А з появою електронних книг – усі офігенні книжкові фабрики поступово стають схожими на лінотипи – старі, запилені і нікому не потрібні. Тому відсидівши перший термін в Академії як поліграфіст, я пішов на другий – як художник, маючи надію знайти якусь стабільність у своїх знаннях. Думаєте, знайшов? Ха – дідька лисого! Хоч я й проводив години на академічному рисунку і живописі, але й тут над головою висів Adobe, стали розповсюдженими графічні планшети (і розвивались, як уся техніка), і знову виникала купа запитань на зразок: чи треба художнику вміти верстати? Чим дизайнер відрізняється від художника? А на кого я, власне, тут навчаюсь?

З родиною

Можна сказати, що технічно я навчився всьому, чому можна, – але відповіді на питання, хто я, так і не знайшов. Тому з «Gaude Polonia» мені справді пощастило – я попав у варшавську Академію мистецтв на кафедру ілюстрації і плакату. Мною зайнявся професор Зигмунт Янушевський – і це виглядало як реабілітація після невдалого стрибка з парашуту. Ну, в результаті професор мене витягнув, і хоч питань постало ще більше, ніж було до того, але я отримав чіткий сформований стержень у собі – напевне,  у цьому й була найбільша різниця в освітах.

Ось коротка біографія Ярка (тим, кому тексту забагато)

– Можливо, знаєш підходи до навчання дизайнерів в інших країнах? Щось чув?

– Знаю, що в Індонезії вчать з прив’язкою до народних ремесел, а в Швейцарії – до фотошопу.

– Художня освіта для дизайнера – це необхідність чи факультативність?

– Я декілька років працював дизайнером без художньої освіти, а коли потім, з дипломом художника глянув на свої творіння, то, ну… це як в каналізацію заглянути. Але маю багато знайомих, які без художньої освіти перевершили дипломованих дизайнерів, і постійно вертаюсь до питання: чи освіта б не вбила їхньої геніальності? А ще знаю таких, які без освіти і таланту оголосили себе дизайнерами і… їм повірили. Переважно вони  дуже успішні.  Тому освіта для дизайнера – діло індивідуальне. Якщо ви хочете стати крутим дизайнером із публічним визнанням і повагою – думаю витрачати час на художню освіту необов’язково – краще освойте PR. А якщо ви вирушаєте в далеку і містичну подорож творчого пошуку, то художній диплом у багажі не завадить.

– Твої роботи можна безпомилково вгадати за насиченими кольорами, крупними деталями, акцидентними шрифтами… Як давно ти знайшов свій стиль? Не хочеш від нього потроху відходити, спробувати щось інше?

– Ну «кольори-деталі-шрифти» – це лишень один із моїх стилів. Це те, за чим мене можна впізнати, і те що я прив’язую до «Ярко Філевич».  У Варшаві, 2 роки тому, я почав вирізати з паперу, плюс вплив польської школи плакату і технічне знання – як це все в комп’ютері гарно укласти. І здавалося б на цьому й вибудувався весь стиль. Але насправді він тримається на чомусь незбагненому: навіть не знаю, як це описати словами. Назвемо умовно це «самоідентифікація». Коли я користуюсь іншими своїми стилями – мене ніхто не впізнає, бо в них тої самоідентифікації ще немає. Вони ще в процесі пошуку, і можливо, що я їх ніколи й не знайду. А може за рік-два якийсь із цих стилів проклюнеться, і мої роботи впізнаватимуть по чомусь зовсім іншому.

Плакат «Just think»

– Як довго ти працюєш над візуалізацією ідеї? Найважче – це таки впіймати ідею чи її втілити?

– Мозок – це, на диво, підла штука. Здається, що ідея в голові склалась, ти починаєш робити ескізи, а виявляється, що ніякої ідеї насправді немає. Відчуття схоже на згадування сну. Тому я не відділяю пошук ідеї від її втілення. Для мене хороша ідея завжди знаходиться у процесі втілення. Це схоже на медитацію – шукай ідею, але не задіюй розум. І коли переді мною стосик гарних ескізів, то починаю шукати, що з цього можна використати, а що залишиться гарним ескізом. Над ескізами сиджу не більше кількох годин. Але перед ескізами присвячую час дослідженню теми, над якою працюю. І це іноді займає невизначено велику кількість часу.

Часто бачу художників, які працюють взагалі без ескізів. Теж варіант. Напевне, це питання, яке більше стосується невролога, ніж художника, чи дизайнера.

Плакат «Climate change», 2012 рік

– Що потрібне на озброєння дизайнеру?

– Величезна базука! Жартую. Дизайнер – це професія делікатна. Тому «арсенал» дизайнера не є як солдафонський з стандартним озброєнням і обмундируванням, а це, швидше, індивідуально виготовлені чи ретельно підібрані речі. Одні мають купу ґаджетів: якісь портупеї на планшетку, спеціально оснащені робочі місця і до всього ще й дивні зачіски. А інші, на противагу, мають скетчбук і пенал, із чим розкладаються у першій-ліпшій кнайпі. Що до мого арсеналу, то скетчбук, грифельний олівець, чорний папір і скальпель – завжди в моїй торбі. Ну і wacomівський планшет – куди ж без нього.

– Ти сам створюєш шрифти чи десь дістаєш?

– Якщо акцидентні – то малюю або вирізаю. А якщо набірні, то намагаюсь користуватись безкоштовними. Ситуація з авторським правом дуже делікатна, і по шрифтах злодюжку можна відразу побачити. Не те, щоб я боявся кримінальної відповідальності, але повага до себе і колег по цеху зобов’язує дотримуватись певних правил.

А це шрифт Luka. І обкладинка для видавництва «Урбіно»

«Видавці – такі ж люди, як і всі решта»

(про книжкові обкладинки й співпрацю з видавцями)

– Ярко, про тебе дізналася після того, як побачила кілька обкладинок у видавництві «Урбіно». Це перші твої обкладинки?

– У 2000-2004 роках я зробив  багато обкладинок, але скажу відверто: хвалитись тут немає чим. Переважно це були піддиктовки замовника і заробітчанство. Я вернувся до обкладинок, коли повернувся з Польщі, з новим підходом та іншим баченням. Зробив портфоліо з останніх робіт і повідправляв видавцям.  «Урбіно» відгукнулись перші. Це класне видавництво, мені імпонує їхній підхід до справи, а їм подобаються мої обкладинки.

– Як тобі взагалі співпрацювати з українськими видавцями? Тебе оцінюють достойно?

– У роботі дизайнера тебе оцінюють так, як ти сам себе оціниш. Принаймні, я у це вірю. А видавці такі ж люди, як і всі решта, і мало чим відрізняються від замовників логотипів чи плакатів. Різне бувало – є люди, з якими робота – суцільна творчість, а є справжні вампіри, що як вчіпляться, то шукаєш телефон Баффі.

– А все ж, скільки коштує твоя обкладинка?

– Від 100 до 400$. Залежить від того, скільки роботи і в яких я відносинах із замовником.

– Не пробував виходити на іноземні ринки? Там, кажуть, більше платять…

– Періодично співпрацюю з польськими замовниками. Вони справді більше платять, і, що найдивніше, часом навіть з 100% передоплатою. Співпрацюю з стоковими агенціями – вони мало платять, але як бачиш, що твої роботи купують по цілому світу, то душа радіє. Але наразі пошук замовників займає у мене стільки ж часу, що й виконання самих замовлень.

– Скільки ти переважно робиш обкладинок книжок, аби видавці щось обрали одне? Вони диктують тобі свої побажання чи повністю довіряють?

– Від 2 до 6 варіантів. Залежно чи цікаве замовлення, і чи є з чого зробити ті варіанти.  Якщо я пересилаю 4 чи 6 варіантів, то замовник завжди щось обирає.  Шукаючи клієнтів з допомогою портфоліо, я в якійсь мірі зобов’язую їх довіряти мені: «Ось дивіться,  це мій стиль, це межі, в яких я можу виконати ваше замовлення». Портфоліо – це як конституція. Але часом бувають клієнти, які ігнорують портфоліо і виставляють свої рамки до замовлення. Тоді я застосовую якийсь із своїх нерозроблених стилів, хоч і результат виходить безликим. У таких випадках клієнт переважно задоволений, а я кладу гроші до кишені і намагаюсь про це замовлення більше не згадувати.

Знаєш, я переконаний, що суспільні смаки піддаються вихованню. У нас зараз в країні трохи з цим бардак – пострадянщина, кітч, дилетанство – це те, що, з одного боку, заважає розвитку творчості (маю наувазі не тільки художників), а з іншого боку, – це колиска, в якій розвинеться наша культурна самоідентифікація. Зараз ми плюємось на це, скаржимось на рагулізм і провінційність, але за 30-40 років, коли все врівноважиться, ми будемо подивлятись тій автентичності, яка розвинеться на цьому гумусі. Головне не опускати руки, і не чекати моментальних змін.

Плакат «Читають усі», 2011 рік

– Обкладинки яких українських видавництв тобі імпонують найбільше?

– Мені подобається той пошук, яким займаються українські дизайнери і те що видавництва дають їм маневр для пошуку. Українські обкладинки з кожним роком набирають автентичності, і наше книговидання, якщо не накриється мідною мисочкою, то десь за 2-3 роки покаже вищий пілотаж, і тоді я покладу руку на серце і скажу: ось видавництва, чиї обкладинки мені подобаються. А зараз я можу сказати, що мені подобаються обкладинки не видавництв, а окремих дизайнерів. Але я, звісно, не казатиму яких, бо тоді на мене образяться ті, про кого я не сказав.

– А роботи яких дизайнерів подобаються?

– Є багато дизайнерів, яких я люблю. Але воно якось так виходить, що якщо особисто людину не знаю, то дуже швидко забуваю що вона робить. Наприклад, вчора зайшов на Behance.net і цілком випадково побачив роботи здібної київської дизайнерки – просто офігів і впав. Але за 2-3 дні я, на жаль, забуду про ці роботи, бо такі маю дірки в мозку. Тому можу говорити про людей, яких особисто знаю і які вплинули на мене не тільки своїми роботами, але й своєю особистістю. З поляків – це Моніка Гануляк і Агата Дудек, англієць David Hughes, а з українців – не скажу, бо це може бути неетично.

Ілюстрація до «Лускунчик і мишачий король».

 Витинанка, комп’ютерна графіка, 2011 рік

..

..

«Уявляєте, якби мені дали побавитись політичною агітацією якоїсь партії»

(про плакатне мистецтво)

– Так розумію, обкладинки – для тебе більш нове, а плакати – це та річ, у якій ти добре плаваєш…

– Я попрацював 3 роки художником у Львівській філармонії. Там і навчився працювати з великими акцидентними формами, і цей досвід мені дуже в плакатах допомагає. Але передусім, плакати для мене – це форма чистої творчості, те, що я хочу сказати, і те, що мені легко дається. І плакатами я не намагаюсь комусь сподобатись. Просто фігарю і все.

Плакат до фестивалю Бруно Шульца, 2012

– Яка в Україні плакатна ситуація?

– У комерційному плані плакати в Україні є, але ситуації з ними немає. Є декілька фестивалів, регулярні виставки, але це тримається на творчому ентузіазмі. На мою думку, робиться все художниками для художників, а потенційні клієнти про ці фестивалі і виставки навіть не здогадуються.

—-

Плакат «Надто буквально» (2011) та «Жінка з передмістя» (2012)

– Де найбільше потрібні плакати? Для чого?

Театри, філармонії, музеї – це те, що потребує плакатів і афіш не менше, ніж кінотеатри. Окрім того, соціальна реклама від урядових установ. Ну і політична агітація! Якщо подивитись на агітаційні плакати наших політиків, то можна подумати, що їх усіх робили під копірку. Уявляєте, якби мені дали побавитись політичною агітацією якоїсь партії… хе-хе-хе. Та вони б у парламент по усіх списках пройшли! Але ще раз повторюсь – смак потрібно виховувати.

– З появою нових медіа функція плакатів змінилась? Їх можна навіть не друкувати, не малювати…

– Ну, можна, звичайно, показати людям гарний PDF чи JPG файл, але я б волів малювати, клеїти і друкувати.

– Як плакатне мистецтво розвинене закордоном?

– Плакат – справа елітна. Є музеї плакатів, величезні фестивалі і добре оплачувані конкурси. За кордоном – це гарний творчий плацдарм, на який рівняються рекламні й ілюстраторські агенції. Якщо добре проявити себе як плакатиста, то можна дістатися і до повноцінних комерційних замовлень.

Плакат «Real Life»

– Ти вже мав кілька своїх виставок, правда? Чи складно молодому дизайнеру їх організувати?

– Так, я мав три персональні виставки і брав участь в багатьох українських та закордонних виставках. Якщо маєте готовий продукт, тобто достатню кількість якісних робіт, проблем з експозицією – жодних. Витрати, звичайно, є, але цілком допустимі. Але виставлятись однозначно потрібно. Багато моїх друзів за місце експозиції мають сайти Behance або Carbonmade і ще й під псевдонімами. На мою думку, популяризації це не сприяє. Робити хороші роботи – це дуже добре, але також варто їх презентувати публіці. Не так щоб похизуватися, як для зав’язування контактів. Думаю виставки і живе спілкування художників на них – це один із фундаментів для локальної мистецької школи.

– Розкажи про свою роль у мистецькому об’єднанні «Нурт».

– «Нурт» – це громадська організація, заснована композитором Остапом Мануляком, художником  Михайлом Барабашем і мною. Ми троє – дуже різні як митці і люди, але нас об’єднують ідеї. Наразі ми реалізували декілька спільних проектів і на їх прикладі можемо твердо сказати: єдність – це сила. А більше про «Нурт» на нашому сайті.

Розмовляла Оксана Хмельовська
Світлини з особистого архіву Ярка Філевича